(К 60. народенинам герця Василя Русиняка з Театру Александра Духновіча в Пряшові.)



– Здасть ся мі, як бы то было вчера, кідь сьме, як ся гварить, „дерли вєдно ногавіцї“ в школьскых лавках Основной і Середнёй общоосвітнёй школы з україньскым языком навчаня в Пряшові на тогдышнїй Револучній уліцї. Так вєдно сьме ся школовали 9 років, бо я в першій класї ся учів на „высунутій“ україньскій основній школї в Пряшові – ближе ід дому, также сьме ся стрїтили вєдно у другій класї. А мож повісти, же од самого зачатку впали сьме сі до ока, бо сьме были єдной кровли: не были сьме „біфлёшами“ і „солідныма“ учнями, праві наопак. Але з Василём не дало ся не камаратити. Ох, кілько сьме пережыли сполочных смішных пригод, кілько ся наробили дурнот у школї, належали сьме до „єдной банды“. Він нас уж тогды забавляв різныма жартовныма сценками або наподобнёванём нашых учітелїв, але хто тогды міг знати, же то суть першы скромны проявы ёго герецького таленту.

Дома вырїшили, же Василь бы мав іти штудовати право... Лемже судьба так хотїла, абы ся там не дістав. Міджічасом з радія з Пряшова ся дізнав, же в театрї буде конкурз до драматічного колектіву з перспектівов іти штудовати до Києва. Василь ся приголосив на конкурз в 1971 роцї, выграв го, а по роцї елевованя в театрї сі заграв у пару грах, потім одходить штудовати герецтво до Києва. Але было то так, не было то ніч дивного, же кідь велика ґрупа штудентів нашой школы кінцём 60-ых і зачатком 70-ых років ХХ. ст. мала можность іти штудовати на высокы школы до тогдышннёго Совєтьского союза, тоту шансу выужыв і Василь Русиняк. А де пішов? Ясно, же на Театралный інштітут Карпенка-Карого в Києві. Кідь ся вернув, скоро одразу му давали і головны ролї в теперїшнїм ёго домівскім русиньскім Театрї Александра Духновіча в Пряшові, котрый тогды іщі мав назву Україньскый націоналный театер. А же му режісеры зачали так скоро давати і вызначны ролї, то нелем так – відїли в нїм тот герецькый талент, котрый мы в минулости принимали, але дале сьме ся над тым не задумовали. Но він уж не выступав, не ексцеловав на перервах міджі годинами навчаня на основній ці серенїй школї, але на сценї професіоналного театру, тогды єдиного україньского за граніцями Україны, але пізнїше і єдиного русиньского театру на світї. Правду повісти, до того театру на інсценізації пєс ня „притяг“ праві Василь. І быв єм зведавый, што з нёго „зробили“, як ся выпрацовав на герця. А быв єм мило несподїваный, же „школьскый комік“ вырїс на такого герця. Хоць він ся вказав як універзалный талент, все лем радшей єм ходив до театра на комедії, як на драму ці траґедію, де грав він. У мене быв і зістав тым забавлячом, котрый ня все добрї побавив і розвеселив ... Того року минули 42 рокы, як Василь Русиняк наступив на сцену тогдышнёго Україньского націоналного театру, днесь Театру А. Духновіча в Пряшові. Народив ся 14. авґуста 1953 року в Пряшові в родинї Василя і Іды Русиняковых. По скінчіню школованя у Пряшові і Києві зачав грати в професіоналнім театрї. О тых молодых роках говорить:
– Скочів єм нараз до великого міста Києва, яке єм до того часу ани раз не відїв. Было там метро, архітектонічны памяткы... Найвеце ся мі врыла до памяти централна уліця Хрещатик, яку мож порівновати з Вацлаваком у Празї, лемже то была може трираз векша. Уліцю лемовали знамы києвскы ґаштаны, де ся мож было проходжати. Были то красны рокы моёй молодости. В Києві єм мав велё приятелїв, з котрыма ся дотеперь стрїчам і комунікую. Велё мі дала і тота школа, бо то была, як знаме, тзв. совєтьска школа, яка была найзнаміша в світї што ся тыкать драматічного, оперного і балетного уменя. Ішла в слїдах Станїславского. А то говорить за вшытко. Также з того погляду єм ся там велё навчів.“
– Озброєный новыма знанями з теорії і практікы драматічного уменя, Василь Русиняк ся зась вертать до Пряшова, де в роцї 1976 продовжує грати на сценї. Од року 1971 доднесь, кідь то так порахуєме, выходить нам 42 років. Є то мало, або велё про герця?
– Выходить то дость велё, але кідь ся так попозерам дозаду, та ся мі видить, же то збігло як єдна велика вода, – повів Василь Русиняк. – Кідь єм ся вернув з Києва до театру – зачало ся то наповно. Міняли ся режісеры, приходили новы ролї, одходили люде, умерала стара ґарнітура герцїв (Павел Симко, Николай Симко, Тамара Симкова, Віктор Гайный, Юрій Якуб і ін.). Тото вшытко перешло і моїма чувствами, своїм способом єм то внимав.
– І сам театер перешов великыма змінами. Од зачатку, од чісто реалістічного театру, де ся підписала старша ґарнітура артістів і режісеры І. Іванчо, О. Фельбаба, поступно до театру зачали приходити зміны, а найвекшы ся стали з приходом новых режісерів – модерных з формалного боку, як: Йозеф Пражмарі, Благо Углар – у 80-ых роках. Новый вітор принїс до театру Валентин Козменко-Делінде, а то оріґіналным режісерьскым приступом, кідь модерне розуміня гры споїв з реалістічным. Свою точку зору мав Ярослав Сисак, а в далшых роках сьме ся зачали стрїчати з роботами такых режісерів, як: Василь Турок, Матуш Ольга, Растїслав Баллек і з режісерами споза граніць.

Якым способом впливать на герця таке чередованя режісерів?
– Про мене то было барз добрї, бо кідь лем з каждого сі чоловік возьме тото найлїпше – уж то є великый капітал про гарця. Менї ся такый способ роботы любить, бо каждый герець любить зміну. Ани я не єм вынятком. – Подьме ся попозерати до творчой кухнї юбіланта. Перейдийме ся дакус ролями, котры грав. І хоць не мож вшыткы поспоминати, предсі суть такы, на якы сі В. Русиняк найлїпше споминать. – Не можу забыти на мої першы пробы на сценї, наприклад, на роль слугы в Мартінови Борулёви. Єднов із найкрасшых ролей, яка мі много дала, то была роль Хомы Брута з гры Спокушованя Хомы Брута, написана на мотівы повідань Ґоґоля. В Трёх сестрах єм сі заграв роль Тузенбаха, потім роль Яна в грї Мати Барча-Івана. Приємно ся мі споминать на гру авторьского театру Сенс-нон-сенс, яку режіровав Благо Углар. Треба спомянути Женитву Ґоґоля, де єм грав поручіка Жевакіна. Єднов з незабытных є гра Чуєш, мамо, Воїслава Савіча, де мі припала роль Родолюба ...
– І так бы мож было продовжовати. Кідь бы сьме іщі к тому придали чеськый філм Вдяка за кажде нове рано, телевізный серіал Попатерце, была бы з них файна громадка. Кідь сьме ся Василя Русиняка попросили, котры жанры суть му по душі – комедія, траґедія або драма, одповів з гумором, же любить грати вшыткы жанры. Є в тых словах правда, а то не зато, же герець не выберать, же бере зарядом вшытко, але зато, же є силный як в драматічных, так в комічных ролях, о чім ся міг позератель вже нераз пересвідчіти. Также, не змылив собі свою жывоту путь. Сучасный герець-шістьдесятник Василь Русиняк належить міджі найлїпшых герцїв Тетру Александра Духновіча в Пряшові (ТАД). Ёго герецьке майстровство, котре все выходить з природной реалістічной основы, як єм ся дочітав у єдній статї на інтернетї, „бы не зістало мімо увагу публікы ані тогды, кібы грав по анґліцькы, російскы, словеньскы ці україньскы. А то нелем зато, же ёго тварь окрашлюють старостливо пестованы бавусы ...“ Днесь належить к членам герецького колектіву ТАД, котры докажуть здобыти увагу публікы нелем інтерпретаціов драматічных ролей, як і ролей комедіалного жанру.

В. Русиняк быв першым герцём ТАД, котрый як гость выступав у інсценізації комедії Муж моёй жены нa сценї другого професіоналного пряшівского театру – Тетру Йонаша Заборьского. Недавно сьме мали можность відїти нашого юбіланта на домашнїй сценї у 1. і 2. премєрї (14. і 19. юна 2013) родинной гры по русиньскы Васса, а то в ролї Проxора Железнова. В тім часї наштудовав поставу в грї Запискы ошетрователя (Посун вперед), котру Любомір Бурґыр, Душан Віцен і колектів герцїв-сполуавторів характерізовали як Розговоры міджі двома-трёма проміле. Тота гра взникла на мотівы книгы Вітї Ставяньского. Передпремєра была у Просторах сучасной културы А4 в Братїславі 24. авґуста 2013, а премєра буде 6. септембра 2013 у Кошіцях в културнім центрї Табачка. Але В. Русиняк буде выступати і в грї Сілуета б-мол про клавір і позосталых на Малій сценї Штатного театру в Кошіцях 4. септембра 2013, в день отворїня Цїлоевропского театралного фестівалу в Кошіцях. Такше наш юбілант робить в розпалї сил, як кібы мав о половину років менше.

Тїшиме ся на кажду Твою выдарену роль, а тых невыдареных, жебы было якнайменше.
– Тяжко повісти, што бы было, кібы єм не пішов до театру. Може днесь бы єм быв даґде на зарібках в чуджінї або быв без роботы. Але по роках пришов єм на то, же талент, як такый, в театрї не екзістує. Талент ся дасть досягнути лем великов дринов, каждоденнов роботов. Єм рад, же роблю тоту роботу, яка хоць не є належно фінанчно оцїнена, збогачує ня духовно. Чоловік не жыє в обмедженім просторї. Жыє жывотами многых людей, а то мі додає ентузіазм до далшой роботы. Є то красне, кідь робиш людём радость, а они ті за то плескають. Усвідомлюєш собі, же то не є марне. – Василю, лем нас тїш своїма бравурныма переданями рїзных постав, роздавай своє майстровство і сердце про нас, публіку, а мы Ті зато будеме все вдячны.

К Твому округлому юбілею Ті желаме главно міцне здоровя (но цалком не забывай, же маш шістьдесят, а не тридцять років!), щастя в родинї і іщі много прекрасных ролей, бо Ты способный заграти вшытко. Маш дар од Бога, але і твердо над собов робиш ... О тім єм пересвідченый, а нелем я.