Бо з якима надіями восени 1939-го року поєдні русины позерали на восток! Автор споминать: Коли радянська Червена армія на конци септембра 1939 р. заняла восточні области Польщі, припоптаної гітлеровов Німищинов, посунулися границі Радянського Союзу нараз аж до Карпат. Подкарпаторусинським патріотам, котрі не хотіли змиритися из мадярськов окупаційов (дакотрі, правда, не дуже хотіли ити у мадярськоє восько авт.), предоставилася можность утікнути до наших словянських братўв, за державу якис говорили. ош тото є рай робочых и селян.

Тот рай, што го хотіли найти троє молодых русинськых хлопцьўв на територійи, занятўв руськима болшевиками, на жаль, уже в Карпатах недалеко од руської границі помалы стався міняти на штось иншоє, страшноє. Автор споминать: Из-за кривулі пішника (в горах над Руськов Мокров авт.) появилися двоє на коньох у воєнных шапках, из пушками за пличми. Прилитіли уд нам, як віхор. Скочили на зимлю, пушки наставили на нас. Руки ввирьх! Хмурилися ги чорти. Не дали нам и слово повісти. Якось аж гавкавучи росказали: Укажіть, што маєте у гатіжаках! Уняти вшитко из жебўв! Звідавуть, ци не маєме збрань. Айбо нашто бы нам была збрань?

Доброє настроєніє нараз од нас утікло. Такої стрічі мы не чекали...

А коли хмурый и неприємный офіцер НКВД уже у хижи пограничної стражі фурт ся дозвідовав, ци хлопці не шпійоны, а пак коли їх одвезли у решт на другий бўк Карпат до Надвірної, а пак до Станіслава, де межи рештантами были сященники, професоры, учитілі, фішкароші, новтароші и судлі, польські офіцеры и шандарі, торговці и заможні селяни, котрых русы называли незнакомым їм словом кулаки, и усі были из восточної части Польщі, а пак коли їх без поясненя повезли дале, у полтавський решт, де каждому уголосли, ош за переход руської границі достає три роки решту, уже ся віділо, ош майстрашноє опсталося иззаду. Но дале ищи быв решт у Харькові, де, як хлопцям ся віділо, были люди из цілої Европы, ...комунішты и некомунішты, котрі утікали од фашістўв. Німці и австрійці, італійці, французы, поляки... Айбо бўлша часть рештантўв была из западної Украйины, котру окуповали Советы, и из прибалтійських республік.

Но решты, што їх уже пройшли хлопці, были лем цвіточки, ягоды їх чекали в лаґрі ґулаґу на Печорі, на сівері Росії. Про то, де ся они находять, хлопці дўзнгалися лем од рештантўв, котрі там уже робили, бо нико їм адрес и не думав называти, раховалося, ош рештантови тото и ен треба, бо писати пісьма не мож было никому. Обы хоть лем мало приблизити атмосферу руського пекла, котроє ся называло ґулаґ, наведеме слова Яна Демчіка: Рано нас уже в 5 годин будили тым, што цоркали жилізом по дарабови пудвішеної шины. Через годину, по голонному фрыштикови, нас шоровали по троє. Дале стражники з пушками вели нас через капуру на роботу. При сьому ривкавучи предупреждали: Доста ступити из шора лем крок направо вадь наліво, нараз стрігляєме!

Рештанты были люди разных професій и віку. Они представляли майже ош усі народы Радянського Союзу. А може и цілої Европы. Лем мало ко доживав у .лаґру до старшых рокўв. В Харькові нам говорили, ош на Біломорканалі (тут робили лем рештанты авт.) рештант годен быв удержати не бўлше рока...

Видимі зміны принесла война, про котру рештанты дўзналися уд новых рештантўв, бывшых воякўв, што были плінині у фінськўв войні, зашто и попали у решт. Над сима уже ся збытковали не лем стржники, но и жулики рештові.

Описати ушиток страх ґулаґўв не устало бы и цілого житя, но у малўв книжочці Ян Демчік доста детально доказав змальовати сталінські страхи. Не знаєме, як вўн ся рішив на такоє, бо тото ушитко треба было ги бы пережити ищи раз. По таких страхах не было нич чунного в тому, ош молодый хлопіць, коли го в 1943 р. як чужинця упустили из сталінського ґулаґа, сам глядав, де є тото чиськоє восько, сам хотьўв ити на фротн. У Куйбышеві на чиськўв воєннўв місійи прияли го як свого, там молодый русинський хлопіць познакомився из полковником Геліодором Піком, котрый фурт перезвідовав го за тоті лаґерні страхи. Из чиським полковником русинський хлопіць уже як чиський вояк пішов из Куйбышева до Бузулука, де ся формовала чиська воєнна часть. Машина ишла 4 годины, и цілый тот час полковник Піка звідав и перезвідовав, як тото было в лаґру. Бо в голові у нього уже крутилася думка, якбы урвати из того пекла ушитких русинських хлопцьўв. Пак накониць повўв: Слухайте, Демчіку, даколи бысьте мали про тото ушитко написати.

Може и учиню тото, пане полковнику, - отвітив я. Раз може и напишу, даколи. Кідь буду живый и здоровый.

Ян Демчік пройшов войну, опстрався живый, не забыв страхи стралінського ґулаґу и написав, памнятавучи слова полковника Піки, діла прийдешньых поколінь красну, хоть и страшну книжку. На жаль, сам полковник, истинный чиський патріот, по комуністичнўм перевороті в Чехословакійи в фебруарі 1948 р. быв арештованый, обвиненый у шпійонажи на хосен Великобританії и суджєный на смирть. Обвиненіє против Г. Піки сфабриковав прокурор Карел Ваш (бывшый ужгородський фішкарош-комунішта, котрый перейшов до СРСР и став аґентом НКВД). У зйазку из процесом над полковником Піком в Ужгороді арештовали и усудили на довгі роки и його бывшого близького помочника в СРСР, офіцера связіста чехословацької місії в СРСР подкарпатського поета А. Патруса-Карпатського. Таку страшну історію розповів нам живый учасник того ужасу Ян Демчік.

Мож было чекати, ош по войні доля убернеся од русинам уже лицьом. Треба повісти, ош подкарпатські русины в силу свої богопослушности и непротивленія владі, котра у любому  случайи має карателну возмогу бўлшу, як русины возмогу противитися юй, пострадали менше, ги їх братя из Восточної Словакії, котрі пуддалися комуністичнўв аґітаційи, лишили свої міста бываня и перебралися на Украйину. Про свої мытарства, про страхи повойнової болшевицької державы красно описав другий русинсикий автор, Николак Шкурла у своюй книжці Усуджєні быти в раю. Майже фотоґрафічна точность, детальный опис давуть возмогу читачу увыйти у світ страшных сталінськых часўв, на момент стати їх живым учасником, набратися страху из того беззаконія, котроє чинили комунішты, обы по прочитаня книжки прийти од собі и пувісти: Хвала Богу, што тото ушитко русины уже пережили навіки, дасть Бог, ош навіки.

Книжка скомпонована не просто дубрі и ориґінално, но дуже дубрі. Нараз читаєме, ош тоту книжку написав им на чисть мойих, днись уже покойных, родительўв Гелены и Міхала Шкурловців, котрі из нами, свойима дітьми, и тисячами других русинів-оптантўв з Чехословаччины пережили за час перебываня на Украйині пекло неволі и уражок, страдань и боли. Пережили смуток за родным крайом, за отцюзнинов, за Чехословакійов, за родныма Карпатами, де они ся уродили и де жили.

Уже из назвів глав мож судити, як авотр оціньовав тоту ци иншу акцію, напримір за спередсловом иде глава Переселеня ружовов заградков вадь траґедія?. И тут дуже на місті автор подає споминку про 50-у роковину з часу переселеня словацьких русинов на Украйину. Його шоковали слова т. зв. українського вченого, Д-ра Івана Ваната, к. н., котрый оптантом не быв, но за оптацію говорив, ги бы писав, и котрый на вопрос, ци была оптація русинов у 1947 р. траґедійов, ци не была, не задумувучися повўв: Ні, не була це трагедія, нічого спільного з трагедією ця переселенецька акція не мала ані не могла мати.... При такўв думці І. Ванат не быв сам, йому приспівовали и другі українці, яких на щастя, на Словенську стає з кождым роком менше и менше. Про яку ученість сих українців мож говорити, коли страх, што они го дўстали у часы комуністичної диктатуты, жив у них и по 10-х роках розпаду комуністичної системы? А може не страх, а низкі меркантильніінтересы надыхавуть сих ученых ити против свого народа? Бог їм суддя. Бо были выступы и окрем них, правдиві, хоть и страшні. Напримір, на вопрос, ци оптація русинов у 1947 р. была траґедійов ци не была, доцент Андрій Ковач, к. н., повўв так: Слово траґедія є в даному случайи дуже слабоє. Ясно, што тото была траґедія, та щи и не хоть яка, было тото великоє нещастя.

Є там и глава з інтереснов, но правдивов назвов: В Союз легко, но отсюда дороги нет. Припоминаву 1967-й р., коли я, студент-чехіст Ленінґрадського універзитета, быв запрошеный камарадом на навштєву до Чехії. Началник ОВІРУ, котрый відав дозволом на выїзд заграницю, місто отвіта айно вадь ніт задав ми такий вопрос: Ну зачем тебе ехать в какую-то Чехию, вот у нас до Владивостока 11 тысяч километров, туда и езжай, и никто у тебя не будет спрашівать никаких документов. Тот высокий комуністичный началник нияк не годен быв порозуміти, ош мені треба не 11 тисяч км. до Владивостока, а попрактиковатися у чиському языку. Муй случай лем пудтверджує слова, ош в Союз легко, но отсюда дороги нет. Розпався и Союз, и много чого змінилося у світі, лем не змінилися ванаты и иже з нима. Хотя сисі пряшівські українцї дуже чунні люди. Недавно перед навщєвов Словакії президентом Украйины Ющенком редакторка києвської телевізії побывала в Пряшеві, де мала бисіду из щирими українцями, котрі майже ревали, ош як їм тяжко жити на своюй отцюзнині, майже так, як на чужині, бо нико не хоче їх подпоровати. Ци редакторка была хитра, ци уйшло тото у ниї спонтанно, но она зазвідала плачущого щирого українця, як він говорить дома. И учула шокуючый отвіт: По-нашому, по русинськы!?? Квіслінґи, они усяды квіслінґи, як у Норвеґійи, так и на Словенску. Таким квіслінґам треба бы прочитати 11-ту главу из книжки Шкурла, котра ся называть Желаніє вернутися домўв сильнішшоє за страх, де ся говорить, як 24-рочный Осиф Мішків из Вышнього Орлика, рискувучи не лем свободов, но и житьом, пререйшов у 1947 році уже заперту на замок русько-чехословацьку границюна Подкарпатськўв Руси и вернувся в родноє село! Думаєме, ош кобы у тот час на Украйині вісіли на городинах колбасы, а ярками текло молоко, як тото ся обіцяло оптантам, нико бы так житьом не рисковав.

Што увіділи оптанты по приходу на Украйину, говориться у главі 16. Автор пише: Майже усі тутишні обыватілі жили в низких, глиняных хижках, котрі были укрыті майбулше соломов и мали малі оболочки. Чехи  правили великі, древляні и муровані, світлі хижі, укрыті майбулше бляхов. Типирўшня Украйина змінилася лем довкола великих варишўв, и тото лем та її часть, котру накрали собі нові украйинці. Глубинка украйинська дотипир жиє у малых хижках, бо никому до ниї ниє діла, она лишена сама на себе. Та й страх лод пана малый украйинець ищи у собі не переборов, постояти за себе не знає. Помаранчева революція 2004-го року была скорше великим шоу за участьов величезної масы народу, котрому олігархи дозволили уйти на уліцю. Пак за нього и забыли, ділячи межо собов владні крісла, котрі уже четыри роки нияк не гонни поділити.

Дуже інтересні главы 43 и 44, котрі ся называвуть Рабська робота в калгозах и Принуждена крадеж. Доправды калгозник мусьўв красти, бо робив лем за трудодні палички, які му писав ланковый, и за котрі раз на рўк калгозник дўстав мало натуроплаты. А як было жити цілый рўк? Приходилося красти. Но кіь усяды у світі крадеж тото ганьба, то в болшевицькому Союзі и постсоюзных поєдных державах ищи и типит крадеж обычна річ. Бо Моисей не задарь водив свойих соплемінникўв-рабўв 42 роки по пустыни, доки послідньый из тых, што памнятали рабство, неумер. А Союз розпався не повні 20 років. Мы не хочеме оправдати такий гріх, як крадеж, просто хочеме якось оправдаты тых бідных украинцьўв ци русўв, котрым треба красти діла того, обы даяк ужити у сьому складному житю, што їм опстало од комуніштўв.

Тяжко ся жили на поволновўв Украйині, но оптантам жилося там ищи тяже. У главі 50 автор пише: Нас тутишні люди называли гуцулами вадь ґуралями. Сміялися из нашої русиньскої бисіды и фурт нам давали знати, ош мы тут лишні. Звідали нас, коли уже підеме гет, до Чехословакії... Наша траґедія была в тому, што мы были раді вернутися на Словенско, но уряды нас не хотіли пустити. На Украйині нас не прияли, и ниґда мы там не привыкли, главным образом наші старі родителі, котрі за тых 20-30 рокўв не выучили украйинский язык. Унижені і уражені, наш русины и так не тратили свою гордость, свою смілость. У 50-в же главі автор розповідть, як його брат Мішло не побоявся выступити против калгозного началства, коли увідьўв неправду, в тот час, коли нико из тутишньых жительўв и у сні не годен быв представити собі такоє. Хоть автор и гордиться смілым поступком свого брата-.русина, но чувствуєся, ош йому жаль и тых бідных, забитых люди, котрі нияк не гонни удавити из себе чувство раба. Сесе дає хоть малоє поясеня, чому тутишні украйинці нелюбили русинўв, бо рабська натура ниґда не гонна была порозуміти натуру вольну, свободолюбну.

53-я глава гласить: Прийшли сьме на Словенско 6 септембра 1963 до свойих родительўв, котрі нас уже чекали дома в Ладомировій. Быв то майщасливый динь мого живота.

Казало бы ся, ош щастя автора заглушило усі другі чувства. Но автор є русин, и забыти за свойих ніщасных русинўв вўн не годен. Зато за тым щасливым діла нього концьом слідувуть сумні слова: Невшитким и не нараз пощастилося вернутися домўв. Много наших люди навсе опсталися лежати в чужўв земли... Не знаву, ци слова в чужўв земли автор написав умышлено, вадь тото му подказало серце. не знаву,не встиг я його роззвідати, бо наша бисіда не была довга, но она мені ся запамнятала тым, што я відьўв коло сешбе щасливых люди, на котрых, на щастя, уже не видко было ани сліда из того пержитого рая. Най Вам Господьи Бог дарує здоровля и много рокўв живота, обы сьте и надали творили на благо нашого русинськогонарода, обынаші русины бўлше ниґда в животі не зазнали такого горя, якого зазнали вы, словацькі оптанты.

На завершеня свого малого есе хочу привести слова Марії Гірової, котрі мено дуже ся люблять:

Ці є така рука,

Ці є в світі сила,

Абы на коліна

Русина зложыла?

 

Не є і не буде,

Світ світом як буде,

Од правіку Русин

Жыв ту й жыти буде!