Біоґрафія ПгДр. Станїслава Конєчного, к. н.

 

ПгДр. Станїслав Конєчні, к. н. ся народив  6. децембра 1949 в Левочі в родинї учітеля. По матурї на містній Середнїй общоосвітній школї (Strednej všeobecnovzdelávacej škole) одышов штудовати апробацію історія і філозофія на Філозофічну факулту в Пряшові Універзіты П. Й. Шафаріка в Кошіцях. Высокошкольскы штудії скінчів в р. 1973 і здобыв кваліфікацію учітеля про школы 2. цікла. По повинній воєньскій службі ся став рядным середнёшкольскым професором історії і обчаньской наукы на Ґімназії в Левочі, де учів 10 років.

Од 1. авґуста 1984 на основі конкурзу ся став одборным робітником оддїлїня новшой і найновшой історії Выходословеньского музея (Východoslovenského múzea) в Кошіцях. Од 1. марца 1985 тыж по конкурзї наступив до Сполоченьсконаучного інштітуту САН (Spoločenskovedného ústavu SAV) в Кошіцях наперед як одборный, а од року 1991 як научный робітник оддїлїня історії. В рамках реалізації задач тогды повинного Štátneho plánu základného výskumu ся занимав у першім рядї выскумом історії україньской меншыны на Словеньску і брав участь на рїшіню уставной задачі в области розвоя і ставу трансгранічных одношінь міджі тогдышнїм Выходословеньскым краём і Закарпатьсков областёв Україньской совтєьской соціалістічной републікы.

В р. 1985 успішно здав  ріґорозный екзамен на катедрї історії Філозофічной факулты УПЙШ в Пряшові і здобыв тітул доктора філозофії. В р. 1991 по екзаменах тзв. ашпірантьского мініма обгаїв на Філозофічній факултї Універзіты Коменьского в Братїславі кандідатьску дізертачну роботу під назвов Postavenie a vývoj ukrajinskej národnosti na Slovensku v rokoch 1948 – 1960 і здобыв научный тітул кандідата історічных наук. В штудії з року 1989 під назвов K vývoju ukrajinskej otázky v období výstavby socializmu як єден з першых історіків отворено конштатовав, же проблем народной ідентічности людей северовыходного Словеньска не є вырїшеный.

Од року 1990 Станїслав Конєчні ся наповно занимав штудіом історії Русинів і Українцїв на Словеньску і в середнїй Европі 20. стороча. Став ся сполуавтором восьмох моноґрафій і веце як 100 штудій і одборных статей, двох  каталоґів, сценаря выставкы і реалізатором многых лекцій і научных презентацій на Словеньску і за ёго граніцями з области історії Русинів, історії іншых етнічных меншын і подобных тем. Вів рїшіня трёх научных і одборных проєктів, быв орґанізатором або єдным з орґанізаторів дакількох научных акцій міджінародного характеру.

В рамках педаґоґічной роботы, окрем десятьрічной учітельской практікы, уж четвертый рік учіть методолоґію історічной наукы про третїй ступінь высокошкольского штудія, конкретно докторандів Факулты гуманітных наук Універзіты Матєя Бела в Баньскій Бістріці. На Філозофічній факултї УПЙШ  Пряшові єден семестер вів выберовый семінарь Історія етнічных меншын, на  Пряшівскій універзітї в Пряшові два семестры учів Історію карпатьскых Русинів і Курз словеньской історії  на Філолоґічній факултї Славяньской універзіты в Кієві і на Ужгородьскій штатній універзітї в Ужгородї.

Окрем педаґоґічной роботы, С. Конєчні ся  занимать архівным выскумом за граніцями СР, штудовав в архівах в Празї, Кієві, Ужгородї і Пржемышлї.

С. Конєчні є членом Словеньской історічной сполочности, Асоціації україністів Словеньска, Світовой академії русиньской културы.  В сучасности є председом Ученой рады Сполоченьсконаучного інштітуту САН в Кошіцях, членом Сейму САН в Братїславі і членом Научно-одборной рады Словеньского народного музея – Музея русиньской културы в Пряшові.


Пане докторе, в єднім із своїх рефератів, присвяченім Николаёви Бескидови, сьте конштатовали, же історици суть „лем“ якымась коментаторами розлічных історічных подїй, то значіть, не мають вызначный вплив на формованя історії. Дозволю сі але повісти, же якраз історіци суть тыма вызначныма людми, котры охабляють історічны слїды про наступны ґенерації, бо неправилно або неправдиво інтерпретованы історічны подїї можуть мати і неблагы наслїдкы до будучности. Ясно, же каждый народ мав, а очівісно мать і днесь, тенденцію прикрашлёвати свою властну історію, вказовати ся наступным поколїням в тім найлїпшім світлї, хоць не все конкретный народ в конкретнім періодї діспоновав тыма найлїпшыма „лідрами“, котры бы в данім історічнім моментї были способны зробити за свій народ тоты найлїпшы рїшіня. Мій вопрос ся дотыкать недавной історії той народностной меншыны, котра перед новем-бровов револуціов была означована як україньска. По револуції ту але взникли дві вызначны орьєнтації – русиньска і україньска. В чім, подля Вас, суть позітіва і недостаткы обидвох орьєнтацій в сучасности? Мала в тім історічнім моментї народностна меншына, жыюча на северовыходї Словеньска, лідрів, котры правилно зареаґовали на дану сітуацію? Як сьте вы особно інтерпретовали народностный жывот Русинів (тогды Українцїв) перед новембром 1989?

Як в минулости, так і днесь в розлічных історічных моментах Русины, подобно як і другы народы, ці уж бівшы або меншы, мусили рїшати свої проблемы під тиском розлічных околностей. Подобно як і другы народы, Русины мали своїх способнїшых або менше способных лідрів. Хотїло бы ся розаналізовати такы моменты з розлічных аспектів, но кідь бы єм мав одповісти просто, „Ахіловов пятов“ Русинів як в минулости, так і днесь є выразна економічна одсталость реґіону і з тым звязана їх міґрація за лїпшым жывотом із своёй матерьской теріторії. Тот неприязный фактор нїґда не дозволив наповно сконцентровати силы народа на свій властный розвиток – політічный, соціалный, културный. Приближу холем не так давну минулость – по р. 1945, коли много Русинів в рамках розлічных наборовых акцій оптовало на Україну, де „інвестовали“ свої силы і ум на розвиток чуджой державы. І хоць, правда, не вшыткы поважують Україну за чуджу державу, бо властно прихыленцї етноніму „Русин-Українець“ мають амбіцію і днесь орьєнтовати свій културно-народностный розвой якраз на Україну. Не є то планый погляд, бо є позітівне мати „за собов“ велику державу, котра буде підпоровати своїх родаків за граніцями, так як, наприклад мадярьску меншыну підпорує Мадярьско. Но в припадї Русинів є сітуація кус інакша, бо Україна николи не была їх матерьсков державов. Векшына з них ся не стотожнила з україньсков ідентітов і културов. Тоты тенденції были слїдны і у 80-тых роках минулого стороча, кідь політічна сітуація ся стала слободнїша. Также в моментї по новембрї 1989 мали Русины, видить ся, добрых лідрів, котры понукли нову алтернатіву, як была перед новембром 1989.

А што ся тыкать першой части вашого вопросу – як єм інтерпретовав передреволучный розвиток, одповім так: Мені як історікови было ясне, же кідь ся в 50-ых роках нараз обявило в штатістічных документах множество Українцїв, котры ту перед тым не были (аж на пару еміґрантів з Галичі), в чім є проблем. Знав єм і прічіны. Єднов з них была і тота, же на Україну по войнї оптовало много жытелїв з пригранічных областей Выходного Словеньска, главно Русинів. Там їх по приходї записали за Українцїв, жебы ся не могли вернути назад домів. Зато было треба переменовати і другых Русинів на Українцїв, жебы ся не стало, же часть родины, котра оптовала на Україну, суть Українцями, а тоты, што зістали на Словеньску, суть Русинами. Но поступно ся кількость Українцїв на Словеньску в штатістіках зменшовала, бо Русины ся зачали писати Словаками. Самособов, мы то як історіци реґістровали, но коментовали сьме то так, же є ту легковажность а люде ся не хотять голосити к своїй народности, респ. же єй не хотять прияти за свою. Думало ся тогды, самособов, на україньску народность, бо русиньска в штатістічных документах не была.

А што ся тыкать лідрів, або челных представителїв того періоду – дакотры ся з даным ставом стотожнили а преферують го і доднесь, дакотры робили так, як ся в тім часї дало, хоць внуторно з даным ставом не были стотожнены.

У 80-тых роках минулого стороча єм ся занимав културно-народностным жывотом україньской народностной меншыны і у своїх роботах єм часто конштатовав формалізм, котрый ту быв евідентный. Было ясне, же фолклорны актівіты, котры были русиньскому етніку близкы, были облюбены і популарны, но шырїня умелой, то значіть не народной културы, на базї україньской културы не было тому жытельству близке, зато ся з таков културов не стотожнёвало і властно ся такым способом однароднёвало. Конштатовали то і дакотры представителї тогдышнёго КСУТ-у – Іван Мациньскый і другы, также што ся тыкать перспектівы, то орьєнтація на Україну, видить ся мі, не має з боку домашнїх Русинів масову підпору ани днесь. Новый русиньскый рух, репрезентуючій Русинів як самостатну народностну меншыну, мав од зачатку омного высшу підпору (подля списованя жытельства в роцї 2001), позітівным быв і факт зъєдночіня Русинів і мімо теріторії Словеньска на базї Світового конґресу Русинів. Жаль, днесь ся мі видить, же як кібы і ту настала стаґнація. Также ту бы мали сучасны русиньскы лідры пороздумовати – як дале.

На жаль, і днесь то вызерать так, же многы пореволучны русиньскы орґанізації свою роботу концентрують на фолклорны актівіты, хоць в послїднїм часї їх предці лем кус зредуковали, арґументуючі фактом, же о інакшы сорты актівіт не є інтерес. Так як і в минулости, на Русинів тискать неблага соціална сітуація. Може частїше як передтым прихыляють ся к Богу через свою церьков і священиків. Ці якраз церьков бы в тім одношіню не могла быти зъєдночуючім і возроджуючім фактором Русинів?

Не єм о тім пересвідченый. Русинам треба підхопити молоду ґенерацію, а покы знам, молодеж ани в минулости, ани днесь якось масово не ходить до церькви. Зато надїй бы єм видїв може в мімоконфесійных актівітах поєдных священиків, бо священици мали в народностнім процесї в минулости великый вплив. Можуть го мати і днесь, але треба ся їм, подля мене, заміряти на роботу з молодежов формов лїтнїх таборїв, діскутованём із середнёшкольсков і высокошкольсков молодежов на темы, котры їх інтересують – а такых є много, залежить лем од конкретных священиків, до якой міры до тых тем закомпонують і вопросы народной ідентіты, єй потребности або непотребности про днешнёго молодого чоловіка. А самособов, зміцнёваня народной приналежности в школах – бодай лем на годинах набоженьской выховы і поступне мотівованя родічів і дїтей к навчаню материньского языка і културы свого народа. Но ту є великый простор і про учітелїв в школах, мотівовати дїтей к спознаваню нелем чуджой, але главно властной културы.

Скоро при каждій акції, а так то было і на днешнїм семінарю, зарезоновала і тема Русинів на Підкарпатю – в Закарпатьскій области Україны – і їх жадости здобыти автономію. Як ся Вы як історік позерате на тот вопрос?

– Менї є ясне, же мотіваціов підкарпатьскых Русинів мати автономію суть главно економічны прічіны на Закарпатю. На Українї є днесь дость хаотічна сітуація, котра сперать просперітї і розвитку. З другого боку, Русины на Підкарпатю сі усвідомлюють свою выгодну стратеґічну позіцію, наприклад і про обходны актівіты з ЕУ, але мають на своїй теріторії і природне богатство, родючу землю, котру бы могли хосенно выужыти на свою просперіту. На другім боцї, Україна сі усвідомлює, же припоїня Підкарпатя к Українї по роцї 1945 не было зреалізоване, просто повіджено, „з церьковным порядком“. Зато у звязи з тым вопросом ся побоює, і хоць думам сі, же в днешнїй сітуації суть тоты побоёваня уж беспредметны. Бывшого Чеськословеньска, котрого частёв была в минулости і Підкарпатьска Русь, уж нїт, суть ту два самостатны штаты – Чеська і Словеньска републіка, также якесь уважованя о ставі сперед першой Чеськословеньской републікы суть беспредметны. А тото сі усвідомлюють і сучасны лідры русиньского руху (хоць на Підкарпатю суть і інакшы погляды і тенденції), што є про Русинів позітівным фактом.