К вопросам вжываня русиньского языка в конфесійній сферї на Словакії

Єднов із самых першых, а днесь можеме повісти же про утриманя народной ідентіты Русинів – попри школьскій – ай найвызначнїшов сферов їх общественного жывота, яка сіґналізовала потребу рїшати языковый вопрос Русинів, была сфера конфесійна. Ведь дакілько русиньскых ґрекокатолицькых священиків уж довше перед зачатком „третёго“[4] русиньского народного возроджіня авізовало потребу завести до пасторачной практікы в ґрекокатолицькых парохіях з перевагов русиньского жытельства на северовыходї Словакії материньскый язык Русинів. Вызначным імпулзом, якый выкликав тоту ініціатіву, быв переход Ґрекокатолицькой церькви на Словакії іщі в 70-х роках 20. ст. на словацькый язык в літурґії і в пасторації, наслїдком чого в многых селах, в котрых в минулости доміновало русиньске етнікум, в сучасности подля офіціалных штатістік із списованя людей – тото етнікум жыє в меншынї.[5]

Самособов, на порозуміня сучасной позіції русиньского языка в конфесійній сферї на Словакії треба мати холем мінімалны знаня з історії Русинів. Їх дакілько сторічна екзістенція в підкарпатьскім реґіонї была позначена на реліґійнім полю выходным обрядом і церьковнославяньскым літурґічным языком,^[6] котрый в практічній реалізації ся подля потребы доповнёвав елементами містного говорового языка, а в такій подобі в 19. і зачатком 20. стороча ся вжывав і на едукачны цілї. В міджівойновім періодї ся на высшых ступнях школ зась преферовав язык російскый, на котрім ся учіли і одборны предметы. Хоць таке рїшіня ся видїло в тім часї достаточне, бо плекало традічный дух „руськости“ у містного жытельства, предці лем не успокоёвало вшыткых, бо вопрос штандартного комунікатівного средства, выбудованого на базї жывой бісїды містного жытельства, ся тым не вырїшыв, лем ся одсунув, як знаме, о дакілько десяток років пізнїше.

Так як новов надїёв про народностный жывот Русинів в минулости быв взник Чехословацькой републікы, інтеґралнов частёв котрой ся стала Підкарпатьска Русь, так конець їх надїй положыв далшый розвой в рамках ЧСР, в першім рядї пізнїшы войновы подїї, наступ комунізму, ліквідація Підкарпатьской Руси, зачаток процесу українізації і православізації. Заставлїня дїятельства ґрекокатолицькой церькви в роках 1950 – 1968,^[7] котра через окремы особности, в першім рядї єпіскопа Павла Петра Ґойдіча, ЧСВВ, підпоровала народностны дїї Русинів в минулости, неґатівно позначів уровень народной свідомости містного жытельства. Великов надїёв про Русинів ся стало єй обновлїня в р. 1968, але сучасно скламанём было, же в тім часї уж суть слїдны тенденції змінити літурґічный язык з церьковнославяньского на словацькый, котрый ся спочатку завів до словацькых парохій а поступно і до русиньскых, т. є. з перевагов жытелїв бісїдуючіх дакотрым з містных русиньскых діалектів. Хоць переважна часть вірників не была згодна з тым процесом, але проти ініціатівам священиків, підпорованых церьковнов верьхностёв, не змогла ніч. Наспак, односно потреб пасторації, як є напр. чітаня євангелій, навчаня реліґії, выслугованя тайн, ся скоріше піддавали тиску словацького языка, бо тота сфера веце выжадовала і выжадує зрозумілый і практічный язык. Кідь к тому прирахуєме політічно-народностну сітуацію – т. є. заказана русиньска народность, абсенція кодіфікованого русиньского языка, насилна українізація а наслїдно і словакізація школства Русинів, і тыма факторами у великій мірї ослаблена народна свідомость Русинів – не мож ся чудовати, же процес словакізації проґресовав дость скоро і одпор людей перед ним слабнув. Але і наперек такому силному тиску русиньскы віруючі у бівшій части ґрекокатолицькых парохій были способны заховати собі старославяньску літурґію. Хоць даґде попереплїтану з меншыма частями в словацькім языку, але первістна літурґія ся доднесь утримала в приближно 140 ґрекокатолицькых парохіях.^[8]

Такый став ся подарило заховати і вдяка реалізації пасторачной практікы в материньскім русиньскім языку. Єй зачаткы і розвой ся вяжуть з меном священика о. Франтїшка Крайняка,^[9] якый понад 20 років (1985 – 2006) быв душпастырём в Ґрекокатолицькій парохії в Меджілабірцях. З ёго ініціатівы іщі зачатком 80. років 20. стороча ся там сформовав колектів перекладателїв, зложеный з теолоґів і лаіків, якый зачав робити переклады катехізму, євангелій і апостолів. Кідьже в тім часї русиньскый язык іщі не быв кодіфікованый, колектів перекладателїв собі про властны потребы створив основны ґраматічны правила і прияв прінціп ужываня слов зо вшыткых русиньскых діалектных областей северовыходной Словакії, причім за основу взяв говоры околіцї Меджілаборець.

Першым плодом роботы колектіву перекладателїв быв саміздат Малого ґрекокатолицького катехізму про русинськы діти (1982) і Апостолы (1985) і Євангелія на неділі і свята цілого року (1986). Священици, котры підпоровали пасторачну практіку в русиньскім языку,^[10] їх такой зачали ужывати. Тот момент ся стрїтив з барз позітівнов реакціов з боку віруючіх, што было мотіваціов к далшым перекладам.^[11]

Інакше зареаґовала церьковна єрархія, котра довго стримовала выданя офіціалной писомной згоды, імпріматуру, на хоснованя перекладів. Ведь імпріматур на вжываня апостолів і євангелій в русиньскім языку єпіскопство дало в р. 1997,^[12] то значіть аж 11 років од зреалізованя перекладів. Прічінов зволїканя подля дакотрых позорователїв могло быти побоёваня, же кідь ся споминаны переклады зачнуть хосновати офіціално в літурґії, русиньскый язык ся тым двигне на уровень літурґічного языка а тот факт отворить путь новым жадостям на вжываня русиньского языка в пасторачній практіцї – на полю катехетічнім і літурґічнім. Наконець ся так ай стало а під тиском священиків і віруючіх церьковна єрархія была мушена піти на якы-такы уступкы.^[13]

Позітівны зміны в позіції церьковной єрархії к розвою пасторачной практікы в русиньскім языку суть слїдны аж тогды, кідь ся зачали комплекснїше рїшати проблемы Русинів у цівілнім жывотї по роцї 1989, по кодіфікації русиньского языка в роцї 1995 і ёго поступнім уводжованю до окремых сфер жывота даной меншыны. В р. 2002 тогдышнїй єпіскоп, Монс. Ян Гірка, дав імпріматур на переклад Євангелія од св. Йоана, а новый єпіскоп Пряшівской ґрекокатолицькой єпархії, Монс. ТгДр. Ян Бабяк, СІ, декларуючі охоту рїшати і вырїшыти холем дакотры жадости Русинів – в р. 2003 установив про русиньскых ґрекокатоликів вікаря,^[14] при літурґічній комісії єпіскопства створив літурґічну русиньску секцію і поволив обновити русиньску церьковно-културну орґанізацію Общество св. Йоана Крестителя, дїятельство котрой є заміряне тыж на підпору розвоя русиньского языка і пасторачной практікы в нїм посередництвом властных выдань.^[15] Ёго членове суть зарівно і членами перекладательского колектіву, котрый закінчів роботу над далшыма восьмома перекладами,^[16] котры будуть мусити перейти процесом схвалёваня літурґічнов комісіов, єпіскопом і Выходнов конґреґаціов церьквей в Римі. Очівісно, буде то барз довгый процес, котрый, беручі до увагы кількость предложеных перекладів, подля одборників може тырвати і 10 років. А до того часу, покы не буде зробленый і схваленый комплетный переклад Святого Писма, єпіскопство приступило, подля слов дакотрых священиків, к рештрікчным крокам в дїлї русиньской пасторачной практікы. Наприклад, хоснованя євангелія в русиньскім языку поволило як експерімент лем дочасно у выдїленых парохіях, а аж до схвалїня офіціалных літурґічных текстів Выходнов конґреґаціов церьквей в Римі заставило вжываня робочой формы перекладу Требника і приказало выслугованя тайн (хрещіня, міропомазаня, манжелства і єлеёпомазаня хворых) в церьковнославяньскім языку.^[17] Тым радікалным кроком зарівно внесло міджі священиків похыбности о платности выслугованя тайн в русиньскім языку. Русины і священици з Выбору русиньскых ґрекокатолицькых священиків Пряшівской єпархії отворено протестовали, жадаючі єпіскопство якнайскоріше зрушыти тот „антімісійный приказ... котрый барз шкодить пасторації і місійній роботї ґрекокатолицькых русиньскых священиків і віруючіх“.^[18] Наслїдно ся дожадовали одкликаня з функції^[19] лем перед півроком установленого вікаря про Русинів,^[20] котрого обвинили з іґнорації потреб Русинів в конфесійній сферї, бо функціонованя русиньского языка в пасторачній практіцї од самого початку звязують і з вопросом захованя русиньского етніка як такого. Сучасно указали на аналоґічну сітуацію вжываня намісто церьковнославяньскых зрозумілых людём словацькых перекладів од р. 1968, схваленых тыж лем єпіскопством, а не Выходнов конґреґаціов церьквей в Римі, што є в згодї з документами ІІ. Ватіканьского концілу. Такый самый поступ пропоновали апліковати і на русиньскы переклады, бо в 10-річнім чеканю видять небезпеку далшой словакізації выходного обряду і далшого однароднёваня Русинів.

Русиньскы переклады в пасторачній практіцї в сучасности хоснує коло 20 душпастырїв Пряшівской ґрекокатолицькой єпархії, главно членів Выбору русиньскых ґрекокатолицькых священиків,^[21] але в приязных штруктуралных условіях бы їх могло быти коло 40. Може бы на тім місцю пасовало поставити вопрос: чом так мало? Одповідёв подля нашого погляду може быти в першім рядї слаба народна свідомость абсолвентів теолоґії, у формації котрых абсентує приправа на пасторацію в народностно змішаных реґіонах або в реґіонах з перевагов жытелїв бісїдуючіх дакотрым з меншыновых языків, в нашім припадї русиньскым. Свою роль ту має очівісно і стриманость церьковной єрархії в процесї уводжованя русиньского языка до пасторації, в котрім видить „шкодливу секуларізацію“^[22] в рамках той церькви. Лемже обща сітуація говорить не на хосен русиньского етніка. Там, де ся уж раз завела пасторація в словацькім языку, навернути ся к русиньскому языку ся скоро не дасть, а таксамо пестовати народну свідомость є там барз тяжко. Наспак, в такых парохіях омного дінамічнїше проходить процес асімілації Русинів.

Але через вшыткы уведжены проблемы, пасторачна практіка в русиньскім языку уж має на Словакії положены церьковны і общественны фундаменты. Но єй перспектіва залежить од того, до якой міры і як толерантно єй буде акцептовати церьковна єрархія. Подля русиньскых священиків, залежность од дачіёй дякы бы ся дала вырїшыти через властну церьковну штруктуру: т. з. назад узнати Русиньску ґрекокатолицьку церьков „sui iuris“ (свого права) на теріторії Словакії з властным єпіскопом і єпіскопством, пропозіцію на створїня котрого Выбор русиньскых ґрекокатолицькых священиків приправив в р. 2003 і предложыв єй папови Янови Павлови II.,^[23] респ. в зачатках створїнём холем єй вікаріату.^[24] Вызначне місце в тім процесї бы мала мати і цілена языкова приправа теолоґів, т. з. будучіх священиків про народностно змішаны реґіоны.

Покы іде о штруктуру єпіскопства Русиньской ґрекокатолицькой церкви „sui iuris“, Выбор русиньскых ґрекокатолицькых священиків выходив з послїднёго списованя людей (2001), в котрім к русиньскому материньскому языку на Словакії ся приголосило 35 000 ґрекокатоликів, причім в 103 селах собі материньскый язык русиньскый увело высше 50% жытелїв. Якраз з тых сел, подля русиньскых священиків, дав бы ся за приязных условій створити спочатку основный тіп церьковной штруктуры – вікаріат, котрый бы уж быв способный у своїх парохіях розвивати пасторацію в русиньскім языку і выховлёвати сі священиків. А кібы ся даколи в будучности, наприклад, зреалізовала ідея фінанцованя церькви в залежности од кількости віруючіх і приближно на 500 – 600 віруючіх бы припав єден священик, так сучасных

35 000 русиньскых ґрекокатоликів бы мало право на фінанцованя 50 – 60 русиньскых священиків. Тот факт бы міг у великій мірї помочі заховати народностну културу, язык, школство і народну свідомость Русинів на Словакії, але і народностный елемент в даній церькви выходного обряду, респ. зміцнити Русиньску ґрекокатолицьку церьков „sui iuris“, так як екзістовала офіціално і была узнавана римскыма папами і в минулости, мінімално до р. 1963.^[25]

При выхові будучіх ґрекокатолицькых священиків, способных акцептовати і толеровати народностну і языкову приналежность своїх віруючіх-Русинів, подля нас, вызначну роль бы могло мати заведжіня русиньского языка як навчалного предмету в рамках Ґрекокатолицькой теолоґічной факулты в Пряшові, а в богословскій семінарії установлїня священика, повіреного формаціов будучіх священиків про русиньскы парохії, респ. про парохії з перевагов по русиньскы бісїдуючого жытельства. З властной скусености знаме, же богословцї русиньской народности жадали ужываня в семінарії богослужобных книг в русиньскім языку мінімално од р. 1997^[26] і навчаня русиньского языка – од р. 1999, т. є. од коли на Пряшівскій універзітї в Пряшові в рамках Інштітуту народностных штудій і чуджіх языків взникло Оддїлїня русиньского языка і културы, котре як інштітуція цілоуніверзітного характеру ся стало ґестором навчаня окремых дісціплін штудійного проґраму русиньскый язык і література про штудентів вшыткых факулт той універзіты. Хоць екзістує писомна згода єпіскопа ґрекокатолицькой церькви, Монс. ТгДр. Яна Бабяка, СІ,^[27] як одповідь на понуку нашого інштітуту адресовану богословцям штудовати русиньскый язык (в росшыреній формі, респ. в рамках міджіодборового штудія), але к єй практічній реалізації заты не дошло.

За увагу стоїть спомянути тыж пасторачну практіку другой церькви выходного обряду на Словакії, віруючіма якой суть тыж переважно Русины – православной. Православна церьков, выходячі з історічного контексту, ся доднесь ортодоксно притримує церьковнославяньского языка в літурґії і при выслугованю тайн (з вынятком Михаловского єпіскопства, в якім ся практікує язык словацькый). Вопрос офіціалного заведжіня русиньского языка до церьковного жывота і пасторачной практікы той церькви, подля дакотрых єй представителїв, бы ся міг класіфіковати як політічный крок. Выходячі з історічных фактів, православна церьков ся уж з єднов вызначнов політічнов лініов – проукраїньсков – звязує, причім єй сучасна позіція к русиньскому етніку ся нам видить дость неясна. Комплікує ї, подля нас, і факт, же при навчаню реліґії і в своїх публікаціях явно преферує язык словацькый. Наперек тому, дакотры єй священици-Русины, главно в проповідях ся снажать акцептовати языкову приналежность своїх віруючіх русиньской народности і попри церьковнославяньскім языку хоснують і свою родну бісїду. Але фактом зістає, же представителї той церькви офіціално нїґда не проявили ініціатіву завести русиньскый материньскый язык своїх віруючіх до пасторації, так як то видно у части ґрекокатолицькых священиків.

На основі уведженых фактів дало бы ся може лем проґнозовати языкову будучность Православной церькви на Словакії: думаєме собі, же кідь в пасторації і літурґії не прийме русиньскый язык, што бы было лоґічным кроком, кідь єй робота ся концентрує переважно на русиньске жытельство, може ся стати, же мертвый церьковнославяньскый язык, якому переважна часть вірників, а молода ґенерація окреме, слабо розумить, тяжко утримле, і хоць є то дїдовизна і традіція Русинів, але скоріше або пізнїше ся стотожнить з пасторачнов практіков в зрозумілім словацькім языку, подобно як то уж зробила у своїх публікаціях. І хоць тота церьков ся в своїй історії звязує з політічнов проукраїньсков лініов, выходячі з актуалной сітуації, думаме собі, же говорити о перспектівній пасторації в україньскім языку міджі Русинами на Словакії є беспредметне. Думаме собі, же з оглядом на захованя ідентічности Русинів бы было коректне, якбы представителї обидвох церьквей выходного обряду, котры суть підпорованы штатом, якый офіціално акцептує русиньску народностну меншыну і єй материньскый язык, дослїднїше зачали акцептовати народностный розвой в рамках етніка, з якого мають вызначне проценто своїх віруючіх. А таксамо як бы вєдно зо своїма теолоґічыма факултами зачали раціоналнїше роздумовати нелем о властній інштітуціоналній перспектіві, але тыж о перспектіві етнічной меншыны, яку суть оддавна покликаны обслуговати, бо денаціоналізація жытельства выкликує так народностну, як і набоженьску легковажность.

Сумарізуючі, можеме конштатовати: потреба русиньского языка в церьковных обрядах церьквей выходного обряду – як ґрекокатолицькой так і православной – є дїло помірно нове. На Словакії ся выразнїше акцентує по „нїжній“ револуції в новембрї р. 1989, одколи ся датує „третє“ русиньске народне возроджіня, і хоць поєдны голосы о потребі русиньской пасторачной практікы ся озывали омного скоріше, а то од 70-х років 20. ст.

Двадцятьрічна сумарізація „третёго“ русиньского народно-возродного процесу сіґналізує, же з погляду перспектівы і захованя народа, котрый хоче жыти і розвивати ся націонално і реліґійно, а не пропадати внаслїдку асімілації, дїло заведжіня русиньского языка до церьковной сферы є потрібне і неминуче. Русинів ся то тыкать тым веце, бо абсенція їх властной штатной формації і церьковной штруктуры  почас історії „выплекала“ в їх домашнїм етнічно-реліґійнім просторї цілый ряд важных проблемів, котры процес їх асіміації роблять омного дінамічнїшым порівняно з іншыма народами і етніками.