Тогды ся вытворила Демократічна унія, пак СДК, а днесь СДКУ. Так тоты фарбы обгаює ай в містьскім пряшівскім парламентї панї Інж. Соня Бошелова, а на старунку має вєдно ай з МУДр. Василём Янком найвекше сідліско в Пряшові – Секчов. Їх двох заслугов было і то, же єдна з уліць в Пряшові дістала назву Русиньска уліця, місто Празькой уліці. Доктор Янко запропоновав тоту ідею, а міджі тыма, якы емотівно єй підпорили, была якраз і панї Соня.

І хоць ся народила в Пряшові, чує ся Пряшівчанков, має прекрасне одношіня к двом русиньскым селам – ку Кечківцям, де ся народив єй отець, середнёшкольскый професор Михал Бача, якый ся заслужыв і о выбудованя Середнёй економічной школы в Пряшові, і ку селу Ростокы, скады походила мама. Соня была середушня. Має іщі старшу сестру Ленку і молодшого брата Михала.

– Барз в добрім сі споминам, як сьме ходили к нашым бабкам. Там єм ся навчіла по русиньскы бісїдовати. Правда, ай нашы родічі дома лем так бісїдовали. Любили сьме ходити до тых сел. Любили сьме там ходити на Великдень, были сьме свідками обливачок, як дївчата втїкали сьме до хлївика перед обливачами, всягды ся крыли, лем бы нас хлопцї не нашли. Ішли сьме з кобриком святити паску, а потім ся втїкало із церькви, же хто буде першый з кобриком дома, – повідать панї Бошелова, а очі ся єй сміють од радости. Спомины єй грїють, видно, же на нїй зохабили свій слїд аж доднесь. – Не можу забыти на інтересну сітуацію про нас дїтей, кідь ся іщі за тмы ішло святити. Были то прекрасны часы, кідь сьме через вакації у дїда і бабкы по подї бігали, дупотїли, біду робили, але і глядали таємны предметы... Любила єм лозити по черешнях. На селї было весело, озывав ся спів... На то ся не дасть забыти.

Наісто, на пригоды з дїтства ся забыти не дасть, а кідь суть такы красны і веселы, якы зажыла панї Соня із своїма сородинцями в чаровных русиньскых селах Кечківцї і Ростокы, Свідницького окресу, з одступом часу ся на них все веце і веце споминать лем з носталґіов. Іщі же холем суть спомины.

Панї Соня будовала свій жывот, як каждый молодый чоловік. Скінчіла Середню економічну школу в Пряшові, пак высоку економічну в Братїславі, де уж на вступных екзаменах спознала свого мужа Івана Бошела, родака із Мартіна, мама якого была із Шумяца, де, як знаєме, жыв русиньскый дух як у церькви, так і в традіціях. Ёго мама на свадьбі бісїдовала красным середнёсловеньскым діалектом, але молитва „Отче наш, іже єси...“ єй зістала, знала ай вшыткы русиньскы співанкы співати. О дїдови ся традує, же цїлый жывот глядав Яношіків поклад, на копаня наїмав робітників, котрым было треба платити, аж наконець стратив вeлё з маєтку, а так і не нашов гляданый поклад, скінчів у великій бідї. Ай Іван, єй муж, выростав у тяжкых соціално-економічных условіях, о то веце ся снажив дашто в жывотї досягнути, на што не могла не обернути увагу красна молода штудентка із синїма очіма Соня, якій спочатку пожычів зошыт із лекціями, а пак од третёго річника зродила ся міджі нима любов... Соню він очаровав своїма знанями, серьёзным приступом к жывоту, добротов. Може судьба русинства їх дала догромады. Може Бог так хотїв. Іван запав до родины, як сын, і доднесь так є. Соня была девять років проґраматорков у выпочтовім центрї в ОЗКН в Пряшові, робила у ВУКОВі як ведуча інформачного сістему і інде, од 1993 року ся занимать учтовництвом і вєдно з мужом, якый є шефом авдіторів на Словакії – авдіторьсков роботов.

Точны рахункы, жывот фірем, одгады... Вшытко мі то припадать таке далеке. Але тым ся жывить панї Соня і єй муж, выбудовали сі уж солідну фірму. А в слїдах родічів ідуть ай сынове. Словом, треба то знати. Кідь ся але позерам на тоту жену з гладков тварёв природной красы, слухам черкотливу русиньску бісїду, нїжный голос, якый заспокоює, одкрывам далшу дімензію характеру нашой новой знамой. Є цїлов своёй душов запалена за русинство, а чім дале, тым веце ся анґажує за тото дїло ці то вже у Містьскій орґанізації Русиньской оброды, до роботы котрой єй підхопив наш знамый карікатуріста і шеф орґанізації в Пряшові Федор Віцо, або найновше в Обществі А. Духновіча, Руськім клубі – 1923 в Пряшові, слїдує нещастну сітуацію коло Руського дому, жыво ся інтересує о нашу културу, літературу, пресу, а кідь треба і підпорить. Нихто єй то не приказовав, ідь, анґажуй ся. Пришло то само од себе? Не є то аж цалком так. Заговорив голос кровли.

– Є то у мі. Кідь собі подумам, як тяжко жыли нашы Русины в минулости, і в Кечківцях, і в Розтоках, мали хыжы під соломяныма стрїхами, де не были дылї, лем земля, козы, вівцї, куркы перебывали, главно взимі, довєдна з людми. Пришли з Америкы в 60-ых роках і фотили, як чудо. А нашы люде были такы добры... Лемже все были на хвостї інтересу. Тогды єм то брала як нормалне. Але аж теперь єм сі усвідомила тото вшытко. Як і нашы традіції. Не знам, ці дакотрый народ має такы співанкы, як Русины, повны ласкы, добра к родічам, милій, природї. Як не любити тоты співанкы, тот народ?!

В маёвій росцвитій загородї є рушно. З кістков в зубах побігує пес Кліф, мілачік молодшого сына Міша, на сонїчку ся выгрївать мачка Тіна. Ани ся не здасть, же за стїнами зреконштруованого дому йде робота фірмы. Панї Соня на час одбігла од каждоденных робочіх повинностей. З того вшыткого, што повіла, і як єй знаме з телевізной образовкы, кідь выступать як посланкыня за місто Пряшів, кідь нам высвітлює, што то є авдіт, кідь з ласков говорить о сынах, о мужови, – вызерать, же вшыткы роботы ся снажить робити, як найлїпше знає. Вшытко є впорядку. Так має быти.

А предці, подля нас, найлїпше єй пасує роль Русинкы.