|
А бесконечну нитку пригод знав Миколай одвивати о зажытках із ёго колеґом з театру Миколаём Ладіжіньскым. Пряшівску сцену мусив охабити кінцём шістдесятых років про алкогол. А праві тогды у Братїславі зачінав днесь уже режісер европского і світового формату Юрай Якубиско. І праві він наперек дісціплінарным пакостям обсаджовав Ладіжіньского до главных ролей у своїх першых філмах. Памятаєте на Хрістовы рокы або на філм Дезертеры, птачкове і блазны? Мікі Ладіжіньскый в них ексцеловав. Ай наперек своїй розколысаности носив в собі не то джентылменьского, але аж шляхтічного духа. Ґавалір і донкіхот злїпленый довєдна, но передовшыткым добряк, котрый ай хвільковым знамым, не то камаратям дасть із себе послїдню кошулю. Кідь говориме о Ладіжіньскім, все ся нам до мысли пхає тото „ай наперек“. Ай наперек жывотным похыбеностям, Мікі Ладіжіньскый быв в очах колеґів чоловічиском із великым „Ч“. Ляш ся регоче, потім зважнїє а позад того зась ся сміє аж до слыз у очах. Споминаня ся може започати. – У 1976 роцї, кідь ся у Братіславі славило шістдесятьроча заснованя Словеньского радіа, кажда радіостаніця ся презентовала найлїпшов релаціов а пряшівске радіо послало до сутяжи релацію „кумів“. Пришов благой памяти Миколай Симко, пришов я, Маша Корбова тай режісерка Кремпова. Прилетїли сьме лїтадлом, спали у Карылтоні, вшыткы ся о нас старали аж пребарз. У великій салї братїславской Редуты ся одбывала презентація єднотливых проґрамів. У рушній атмосферї славности і працовного росположіня участників зазвучіть крыластый голос Мітя Ладіжіньского: – Приятелї мої, вітайте! Пряшів є Пряшів! Стискать вшыткым рукы а Ляшови, як оберкамаратови, вытяг із властной кешенї памятну плакету к 30-м роковинам Словеньского народного повстаня і чомська му ї суне до рук, як нехоцьяку цінность. Ляш на то: – Кідь так, та тя позывам до денного бару. – А можу зазвати ай кочку? А пють столічну, не хоцьшто! Мітё, як усе і всягды, хоче быти у центрї позорности: – Вас буду потребовати до філму. Сьте абсолутно тот тіп, якый уж дость довго глядам, – обертать ся на барманку. – Досправды? – Кілько років мате, з доволїнём. – Двадцятьштири. – Браво! – А што буду грати? Мітё ся задумать і высукать із себе роль, по котрій бы затужыла кажда молода кочка: – Буде то дївка міліонаря... Вы знаєте, яке шматївля є про вас там нарихтоване?! – Про бога! Вы сьте ангел. – Ангел сьте вы, моя. Я єм лем обычайный філмовый режісер... А так нас барманка гостила московсков водков до задрыґнутя. Конверзовати Мітё то наісно же знав, главно на вольны темы. Жарт, вымысел, фантазію із часточками правды знав споїти до величавой росповідательской фрескы так, же ай хоць знаш, же меле горох із пшеніцёв, не одважиш ся му стопарчіти і усвідчовати в циґанстві. – А слухай, Мікі... – дырґать за бар-пултом до Ляша і притім гварить вшытко із адресностёв про молоду барманку. Дївча наливать і слухать. Мітё речує і запивать свою фантазію московсков. – А щі што ті повім, старый приятелю... Прийду я до Карловых Варів на філмовый фестівал. А там режісер Вітторіо де Сіка. Таліаньскый, тадь знаш. Гварить, Мітю, пожыч даякы коруны, бо-м якраз вышов із пінязей. Но, пришов ті я до того Рима, а тоты уж ня чекають: Вітторіо де Сіка ай із Феллініом. О, Нікало Ладіжінскі! Добра режісер а іщі ай знаменита герець. Геречкы ся коло ня крутять, выбухує шампаньске... То знаш, парада... не знам, коли ня уж позвуть на пляц, але буду грати єдну з тітулных ролей. То суть бетярї тоты Таліане! – Вы сьте щастный чоловік! Довольте мі на вашу честь отворити тыж шампаньске. – Зробить нам то добрї? – Не мам у звыку пити на сменї, але про вас, пане режісере, зроблю выняток. – Сьте щастна? – Барз, барз, барз... – Слухай, Ляш, уж ту довго не зіставайме, – шепче, а Ляш ся звідать поглядом чом. – Часу дость. – Зробив єм ї щастнов а то є добрї. Высокоблагородный намір, ай кідь чудноватый маленько. – То суть бетярї тоты Таліане! Там ай унуджены незажывны цолници мають змысел про рітмус, співанку, веселость. Кідь єм вступляв до Італії, впало мі до уха, же цолник, што печатковав паспорты, бє печатков до рітму: то подушка, то пас, луп-тріс, луп-тріс... А я на то знаш што? Та єм му занотовав: „Трі днї ма наганялі, ай так ма нєдосталі, ештє...“ А тот тріс-луп, тріс-луп... То є фіґлёвина, но нїт? А назад, як сьме ся вертали, цолници ня іздалека збачіли. Тай зачали тягати по словеньскы: „Трі днї ма наганялі...“ – Вы сьте щастный чоловік. На ваше здоровя! – На вашу красу ай нашу сполупрацу! Наівне дївча ся стало невязаным, а Мітё якоська посмутнїв. Гварить приємному Ляшови: – Мікі, нолем укаж тоту металію, што єм ті дав. Важу сі ї, бо мі ї подаровав Людво Свобода, але дам ї тому дївчати. – Є твоя, так чом бы нїт. – Ты бы-сь ся тому желїзкови не знав так радовати, як то докаже тота божа створа. – Слечінко, было нам з вами приємно. Приймийте од ня на памятку тоту взацну плакету. Дївча взяло із зъявным непорозумінём холодну бляшку до рук. (Бог знає, де ї Мітё укорыстив). – Но а філмованя?.. – Одпроваджу приятеля, але мы ся будеме стрїчати, то собі пиште. – А што значіть тота плакета? – Велику честь. Подаровав мі ї сам Людво Свобода, кідь сьме перед пару місяцями посидїли при погарику у Баньскій Быстріці. – Вы ся знате із презідентом Свободом? – Стара знамость... Так уж подьме, Мікі! – Майстре, дайте няй вас поцїлую, у службі то не пасує, но про вас – ушытко! – Не цїлуйте ня, не заслужу сі то. – Так холем на руку! – Намісто того нам можете іщі по єднім налляти. Але плачу я! – Але де же! Ладіжіньскый вытяг догужвану стовку і недзбало нёв плеснув по пултї. А Ляшови шепче: – Знаш, же ї ношу у кешени уж дас два днї, упікать ня там за стегно. До чорта ай з пінязми! Вернули ся до Редуты а ту Мітё зась хотїв выскочіти на коня, лемже чорта старого, трафив на такого, што вірґать лабами. – Подь, укажу ті радіовы штудія, де ся дїють драматічны чудо-творства. Хочеш, зознамлю тя із капацітами. Сам увидиш, лем подь далше. Як увышли такой до першой містности, натрафили на якогоська нервозного радіового режісера, якый Мітёви гнедь прочістив уха: – Пане Ладіжіньскый, нолем перестаньте тады заваджати! Што, вы не знаєте, де є ваше місце. Мате прецінь стояти коло дверей і уводжати гостїв. Што вам зась не выговлює. (Мати Ладіжіньского была спроваджалніцёв у Редутї. Брала навщівників із фоає і спроваджала їх на свої місця у салї. А кідьже сын быв у тот час без стабілной роботы, прихылила на тото місце ай ёго, абы собі приробив якуська коруну.) По режісеровім засягу Мітё ся немило заганьбив, охабив Ляша, же ся за минуту верне, але уж ся не видїли а было то властно їх послїднє жывотне стрїтнутя. Ладіжіньскый онедовго выгаснув а Ляшови дoвгo былo з того смутно. Твердив, же то быв наперек вшыткым дрібнотам найбівшый дух, з котрым ся мав можность стрїчати в жывотї: неоцінимый камарат, могутна душа, перфектный герець. Вшыткого того мало было про Мітя. Любив невязаность і слободну волю. А кідь му представлены выкладали о дісціплінї і робочіх повинностях, прязно од серця їм не розумів што властно хотять од нёго тоты чудаци. Не то герець сцены, але неповторимый актор жывота. Але охабме бісїдовати самотного Николая Ляша. Сидиме двоми за столом у моїй пряшівскій канцеларни Методічного центра. Слухам невысокого хлопака, якый походжать із девятеро дїтей баєрівского качмаря, бо отець по смерти першой малженкы ся оженив по другыраз. А Баєрівцї? Таке худобне село, як ай остатнї нашы русиньскы валаликы, но дїтей і челяди было, як маку, не як днесь, кідь русиньскы валалы взбыхають напів порожнї і помалы зарастають дебрями. – Лем гварь, Мікі, ведь тя рахують за выборного бісїдника. Лем повідай, сыне музы Мелпомены, што і як ті жывот надїлив. – Я уж як школак єм декламовав стишкы і мав єм актівне одношіня к художественному слову. Также не было ниякым чудом, кідь єм ся дістав пізнїше до пряшівского, тогды Україньского народного театру. Директором быв знаменитый писатель Іван Мациньскый, якый до репертоару шыроко залучовав гры домашнїх пряшівскых авторів, як Бісову, Зозуляка а позад них то быв ай Віктор Гайный. Днесь ся домашнї авторы на сценї Театру Александра Духновіча ніч не грають. Шкода лем а лем про русиньску културу. Мациньскый ня єдного дня дав закликати ку собі і пересвідчів ня, абы-м пішов поштудовати герецтво на конзерваторію. Не мусив ся барз намагати. Я го послухав а тыж му ай днесь зато дякую. Як єм ся вернув назад до театру, вітры 20. стороча поганяли рокы шістдесяты, настала бівша слобода нелем про посполитость, но ай про кумштарьство. Оковы соціалістічной тіснявы ся розышли дошырша і так ся зачали грати модернїшы гры западных авторів, режісеры уводжали на сцену нетрадічны поступы. Сполочность цілковито ожыла. А як є знамо, скінчіло ся то роком 1968, то єсть Дубчековов демокраціов, яку забродив Гусак із Бiляком. Я за свої протесты проти вступу совєтьскых войск по деґрадації Дубчека і по наступі Гусаковой такзваной нормалізації мав єм забранено учінковати на сценї. Не грав єм, але ня то аж так не болїло, бо єм быв гордый на себе, же-м выконав протест проти несправедливости, котрый од ня собі выжадало моє сумлїня. – Все єсь быв, Мікі, проґресівным чоловіком, не любив єсь ся підкорёвати соціалістічным воджатаям, бо єсь їх узнавав за дурняків. – Знаш што, Штефане, повім ті на то ай пару прикладів із теат-ру-дївадла. Герець, але ай драматічный автор Віктор Гайный, інакше волиньскый Чех, што ся вернув з Україны і сьме были колеґами в роботї, збожнёвав вшытко совєтьске, вшытко совєтьске выхвалёвав а свої хвалы перебівшовав до такой міры, же потім ся у властній подумі ставав ай він великым. Та лем сам про себе. Став ся вірным сыном комуністічной партії, „посерйознїв“ і дав ся на сполупрацу із тайнов штатнов безпечностёв. А мелдовав їм властных колеґів з роботы. Де лем сьме могли з Мітём Ладіжіньскым, там сьме го зосмішнёвали. Час про неконечне дебатованя і жартованя наставав почас выяздів автобусами на представлїня по русиньскых селах, але і на выяздах до оддаленїшых міст Словеньска і Чеська. Ідеме на выступлїня до Меджілаборець а было то у памятнім 1964-ім роцї, кідь Миколай Ґойда режіровав Шекспірового Отела. Гайный ту грав зрадного Яґа. Наш театер тогды хыбаль по першыраз указав свою художественну силу. Но а Віктор подля свого обычаю выголосив з нічого ніч в автобусї, же совєтьскы парашутіс-ты скачуть на Землю із двадцять кілометровой вышкы а к тому у несознаню-безведомю. Як збачів, же тым не удивив скоро никого, та зась выголосив новый рекорд совєтьского жывотного штілу. „А знате вы, яке велике явіще мають у Москві? Та 8-кілометрове!“ Тот Гайный хыбаль дочіста подурнїв, шепчуть собі колеґове. А Йожко Корба просить ся го нато: „Та за як довго перейдуть тоту (Закінчіня на 4. стор.) (Продовжіня із 3. стор.)
сцену?“ Автобус ся зареготав. Корба мі гварить, чекай понатягуєме дакус того Гайного. „Слухай, Вікторе, я чув тыж о тій величузній сценї, лемже ты ся, небоже, змылив о 2 кілометры. Бо сцена мать не вісем, але лем шість кілометрів.“ „Но видите, видите, не гварив єм вам правду?“ Автобус ся по другыраз уж не засміяв, лем недбало взбыхнув. Нато ня Мітё Ладіжіньскый вызвав на шкотьскы фіґлї і такой сам зачав. Та же в Шкотьску умер в родинї старый пан, тай ся родинна рада радить, як го найтунше поховати. Та же спалити го. Но а том ним шмарли до копривы. Жарт ся з жартом вчерядує а наконець Ладіжіньскый выголосить, же у Шкотьску ся стовкли два таксікы, причім загынуло тридцятьпять пасажірів. Та то не є можне, жебы даґде у світї мали такы великы таксікы!!! – выбухне шофер автобусу Вархола. Як єдиный у веселій компанії не похопив змысел жарту, но жарт є выступнёваный Віктором Гайным, котрый з легков душов выголосить: „Але у Совєтьскім союзї такы таксікы мають. Видїв єм то на властны очі, причім ся до них змістить не то тридцятьпять, але аж сорокпять пасажірів.“ Автобус в тім моментї умлївать од сміхотворного баціла, мы з Мітём смотриме скоро серйозно на Гайного а шофер Вархола безрадно загрїшить за кермулём: „До бога, чом у нас вшытко таке мале, а у Руську великаньске?!“ А мав з того потім проблемы. У театрї цілого світа звыкне быти весело, то є фактічный факт, ай кідь на сценї треба грати нелем комедії, але і траґедії. Траґедіов была доба, але люде ся тїшыли тому, же мають тунїй хлїб і ковбасу. А мы? Были сьме молоды, так нам было вшытко єдно. Із нашыма грами сьме переходили ціле Чеськословеньско. А што выступ, то зажыток. У переважности жартовный. Грали сьме ай у Карловых Варах. До гры нам требало жыву мачку, так ї прецінь не будеме на протилежный бік републікы із собов тягати. Реквізітарь Янич, што вічно твердив, же по шаріськы (выходословеньскый діалект) ся добісїдує на цілім світї, выбрав ся до міста приобріти до гры мачку. А Карловы Вары то самый готел. Тай увышов там десь до кухнї і „зачал по шаріскі“ выпрошовати ся на даяку мачку. – Што собі, пане, желаєте? – Цо бі сом хцел, як нє даяку шіковну мачку. – Йой, вы хочете вомачку (мачанку). А судину де же мате, абы сьме вам до нёй той мачанкы (вомачкы) начерьпали? – Я ї возьму під пазуху. – А што єсть то пазуха? – просять ся чеськы кухаре. Як їм бідный Янич указав, де має пазуху, тоты на нёго закликали поліцію і так Янич в достойных роках по першыраз запохыбовав о світовости шаріського діалекту і ани не мусив далеко іти, лем до западного Чеська. Найрадше єм выступав міджі нашыма людми, мерзило ня, же так як Реквізітарь Янич вірив і сполїгав ся на шаріськый діалект, так наопак русиньска публіка не приїмала україньскый язык, якым сьме на сценї выступляли. Памятам не раз, як ізгасло світло в салї, з публікы ся озывали голосы: – Грайте по нашому! Грайте по руснацькы! А кідь нїт, та холем по словеньскы! Чоловіка то мерзило, але помочі не было, вшыткы сьме мусили быти тихо. А я зато, ай зато, наперек вшыткым установлїням, мав залюбу у граню людовых тіпів, простых людей, бо через їх натурел міг єм выпустити холем фалатча властного духа слободы до мысли тых, якы сидїли у салї напроти мене і слїдовали мою гру, мої выступы. Україньскы слова такых людовых тіпів із села перемінив єм по нашому, што люде приїмали аж із розкошов. Мав єм огромны реакції публікы, затым наслїдовала зависть а позад нёй реакції шпегунів і дочіста наконець тото вшытко ся перетворило на піняжны штрофы, покуты. Ай такый быв Україньскый народный театер у Пряшові. Лемже дрібны кривды, ай хоць даколи і кривдища, выважили позерателї, котры нас хотїли міджі собов мати. Є то сила драматічного кумштарьства, яку люде приїмають спонтанно за свою, бо театер все быв аналізов ці сінтезов людьского сумлїня, історічной добы, місця чоловіка у шырокій весмірній пустыни. – Так є, же режімы і політічны твердынї часом мнякнуть і заникають, но духотворность і часто побивана гуманіта зіставать. Своїма атомами правды пробивать ся до художественности і чінить ї вічнов. Ай театер є тот самый. – Маш правду, Штефане, зато тя прошу як писателя і радіодраматіка, абы-сь зачав творити ай про наш театер. Позерай, грать світову драматіку, суть популарны, але підуть з такым репертоаром к русиньскым людём? – В тім напрямлїню, о якім гвариш, хыбаль ся їм аж так барз не дарить. Наш етнос їх выступы не притягують. – А мы грали наприклад ай хоць у словеньскім селї, была то Печовска Нова Вес недалеко од Пряшова, та сьме зажыли такый контакт із позерателями-школярями, же по выступлїню ішли дїти бити неґатівных представителїв. Барз не знали, котры то суть, бо герцї ся одмасковали, але подаєдных колеґів досправды дїтиска напали, бо же ушкодили главному представителёви Івасикови-Телесикови. Іщі в ходї гры вставали із стілцїв і кричали на явіще: „Ты шалена Бабо-яґо, одыйдый од нёго! Лем почекай, стара чортіцё, тебе ґута забє!“ Од сердця єм любив ай люблю людовы тіпы. Ай на тых у театрї споминам із ласкавым помыслом. Топіч Колцун, замазуреный од угля, яке ладовав у сутеренї до котлів, абы было на сценї приємно тепло, цілый час выспівовав: „Сенёріно, куп мі плавкы, підеме ся окупати.“ А як ся напив, та наподобнёвав звук машыны-влаку. Як єм тоты звукы по першыраз зачув, як выходжають із пивніцї, кушіцко на ня сїв страшак, але потім єм собі подумав: Ага, тадь то чути влак із недалекой коляї до Старой Любовнї. Влакы одходжали, влакы приходжали і молоды лїта ся минали у бесстаростнім захватї невязаности. А вшыткы тоты обычайны люде, назвийме їх господарьскыма працовниками, нас герцїв, обдивляли, видїли в нас ідеалы успішных і щастных людей, перед котрыма світ отворив браны жывотных приємностей і пожытків. Но притім сьме мали такы низкы платы, же днесь бы за таку выплату не служыла ни бударь-баба у містьскых тоалетах. Вшыткы помічны господарьскы кадры одразу подля нашого взору здумали собі быти славныма і носили в собі якусь давку гордости на то, же суть театралами. Вшыткы нараз хотїли выступляти на сценї у масовках. Просили режісерів і драматурґа, жебы їх обсаджовали до гер. І наконець ся стало. Реквізітарь Янич быв єдным із першых. Выступляв у Корнїйчуковых „В степах України“. Было надміру смішне, як збетонїв у мигу по крочнутю на сцену, став ся нараз інакшым нелем у рушаню, але ай тварь ся му перемінила. Боже, што ся із тым чоловіком дїє? А він мі шепче: „Што мам робити, што мам робити, кошуля ся мі роскапчала?“ „Спокійно сі ї застїшкайте назад.“ По скінчіню премєры прийде за мнов а повідать: „Но, мав єм свиньску трему, але стояло то зато. Грати у театрї є солодшым зажытком, як мати секс з вісемнадцятьрічнов.“ Дас тыждень позад того цілоденно собі посвистовав по ходбах театру а у буфетї собі розказовав лем із той найдорожшой палїнкы. Оно ся так ай повідать, же чоловікови про щастя постарчіть ай невелё. Але много щастя ся знать тыж обернути на плане. Нащастя, нас ся то не тыкало, бо нещастя про щастных ся зъявлять тогды, як є ёго корїнь у пінязёх. А мы? Што гварти! Біда людей споює а том сьме створили камаратьскый колектів. Жыло ся із гумору і камаратства. У бідї ся тыж треба знати вынайти а так мі Мітё Ладіжіньскый повідать на выяздї з Лабірця, подь Мікі до міста, купиме кіло черешень а підеме к чабиньскому мосту поїмати даякы рыбиска, абы сьме ся дакус пожывили. Автобусарь гварив, же нас радо одвезе, кідь ай ёму дашто здїлиме з уловку. А так ся гнедь ай ішло. Конець быв але такый, же рыбы пожерли кіло черешень, а мы сьме поїмали єдну-єдину, та котра стояла за тоты утраты, бо была наісно капітална.
Ей,
повів єм собі тогды, не буду я по выяздах голодовати. Недавно єм
ся оженив, тещаня із богатого мадярьского краю все знає принести
біґарь анґліцькой солонины, та няй їй дасть бог здравя а тобі,
Мікі, ай твоїм колеґам добрый смак. Што віками найлїпше утишало
голод Руснака? Но та предці солонина із хлїбом і цібулёв! А лем
кібы была. А так, як сьме о пару тыжднїв ішли на выступ до
Збудьской Білой, вытяг я солонину з тащати, директор Йожко
Фельбаба дав хлїба і редьковкы, тай гостина готова. „Нолем дайте
гарапаш (фалаток) ай мі!“ – просить ґардеробєрка панї Вайнерова.
Прошу красно, нукайте ся вшыткы, лїпше нам піде граня. Но не
пішло. Як сьме ся повертали до Пряшова, вночі єм дістав до
жалудка корчі а як на далшый день ся вказало, не быв єм то лем я
сам. Так ся поступно пряшівске інфекчне оддїлїня у централнім
шпыталю заповнило герцями із україньского театру, но лем із
тыма, котры пробовали ан- Штефане, не буде то дурніця, кідь такы безвызначности уведеме до книжкы моїх жывотных споминань? – Дурніцї суть вшеліякы, але тоты суть веліце милы, каждый розважный чітатель їх прийме за свої зато, же обсягують нефалшованый смак людьского быту. – То є добрї, кідь так думаш. А о творивых і художественных проблемах побісїдуєме даколи зачатком лїта, як ся позберам із операції на сердце. Мікі любив бісїдовати і знав своёв бісїдов як у важнім, так і у жартовнім тонї упрямити на ся позорность слухателя. Писав єм про нёго, як ай про остатнїх представителїв кумівской гуморістічной релації у радіу тексты. Любили ся му а давав мі то знати, та час од часу їх доповнив властным словным матеріалом. Нїґда сьме собі тоты корекції не вымітовали на очі. Видїв єм, же розумить говореному слову, котре має намір вытворити контакт із чоловіком у салї або із слухачом коло радіа. В тім быв професіонал, якого лем так не вытягнеш із кешенькы. Із операції на сердце Миколай Ляш ся не позберав прийти до жывота, але пішов до небытя. Змінив напрямлїня. Ёго духовны ідеалы зіставають у нас, іншпірують людей а у такім змыслї треба розуміти тото тверджіня, же добрый чоловік по смерти вступлять до раю. Гей, хто по собі охабив душевны цінности годны наслїдованя, тот своїм єствованём поміг сотворити райске блаженство. Хоць планована книжка ёго споминань про недостаток споминкового матеріалу выйти не може, буде то холем коштовка, подля котрой добрый ґурман гнедь угадать, же Ляш мав значно высокы наміренія і нарочітости на себе самого, лем абы приспів к гуманізації жывота, причім властны выгоды завхабляв. Може, же ай тілька характерістіка постарчіть про кадровый профіл чоловіка, як то звыкли колиська комуністы малёвати нашы подобы. А вы, чуджій чоловіче, ся спросите, же што таке окрем граня на сценї доказав тот Николай Ляш, абы сьме о нїм могли говорити як о вынятковім? Видно, же не знаєте ніч о ёго кроках в часї „нїжной“ револуції. У Пряшові то кыпіло так, як ай по цілім Чеськословеньску, але не было никого, хто бы ся взяв за модерованя мітінґів на пляцу перед готелом Савой або перед миколайскым католицькым костелом. Штуденты ословлёвали герцїв із словеньского Театру Йонаша Заборьского, ходили за высокошкольскыма учітелями, лемже каждый ся бояв. Чом? Бо бояти ся о властный жывот є природным чувством каждого єднотливця. Видите, а Ляш понуку не одшмарив ай наперек одгваряню властной жены. Правдов але є, же кілько раз одходжав потім на модерованя мітінґу, все ся розлучав із родинов (мімо жены з сыном і дївков) так, як кібы ся мали видїти напослїдок. – Кідь ня недавно у містї увидїв старый комуніста із села Торіскы коло Пряшова Йожко Буйняк, гнедь ня спознав а гварить: То є тот чоловік, што нас звергнув. У 1989 роцї пустити ся голыма руками до штатных комуністічных штруктур не было нияков легкомыселностёв. – Могли бы сьме ся конкретнїше посмотрити ай на новемброве дїяня у 1989 роцї, што повіш? – Были то надміру рушны часы. Про єдных были невысловнов траґедіов а про другых, вчіслено мене самого, то была не доба, але ціла епоха, бо сьме на ню довго і прязно чекали. – Быв єсь, мож повісти, промінентом демократізації у Пряшові. – Вів єм мітінґы ВПН. – Як ся тото вшытко зачало у Пряшові? – Перед першым мітінґом у суботу дообіда пришли за мнов двоми штуденты із Братїславы, жебы-м ся приправив на модерованя, бо властно нихто не хотїв взяти на себе тоту повинность. Днесь ся то не здасть, але тогды дослова ся їднало о жывот. Як єм ся зъявив перед рештавраціов Савой, нашов єм там єдиного церьковного актівісту із геслом, та што толковало, то уж не памятам. Скорей, як ся стигли посходити люде, зъявили ся зниодкы двоми есембаци (поліцайты) і вызвали го, абы своє гесло зняв долов, та божый посел не хотїв так, як му діктовали послы закона земного. Нагло ся ту зъявили штуденты і закрочіли тоты. Настала каламайка а гнедь нато із єдного есембака злетїла шапка. Ештебаци в окнах готела Савой із камерами в руках вшытко красно накручають, абы мали в нутности потребы доказы в руках. – Інтересна річ, же ся дізнали о вашім мітінґу... – Маш здорову інвенцію. А не гварю ті то зато, же ай собі-м тогды так подумав. Глядав єм корінь прічіны зла а єм собі додумав, же у нашім выборї мусиме мати зрадцїв. Як пізнїше выяснило ся, было їх дакілько. Але о тім пізнїше. Чорт берь конфідентів, я мушу утихомірити напяту сітуацію, став єм на бетоновый квітник, што стояв на ходнику і вызвав єм штудентів, так як ай шандарїв, абы ся перестали бити, позад чого ся так ай стало. Як робите згромаджїня людей у такый напятый і небезпечный час, в першім рядї мусите думати на то, же міджі масами можуть быти провокатoры, якы хотять выкликати конфліктну сітуацію, внаслїдку котрой зачнуть розброї, непокої, рабовачкы, также кормань порядку бере пак до рук поліція а револуція ся топить у властній кырве. Із того історічного квітника закричав єм: Приятелї, успокойте ся! Не підлягайте провокаціям! Наша путь веде через народну справедливость і спокій! Вываруйме ся такой на зачатку хуліґанства! Кідь зареґіструєте міджі собов провокаторів, одокремте ся од них і обкружте їх, няй їх буде видно! Позад того наслїдовали політічны жадости од пряшівской комуністічной верьхности: Зліквідованя четвертого параґрафу чеськословеньской конштітуції о ведучій силї комуністічной партії у посполитости, дале то было жаданя жебы одступили дотеперішнї воджатаї-комуністы окресу і реґіону із своїх позіцій, вымагами сьме одідеолоґізованя културы, школства, одлуку церькви од штату. По тыждню мітінґів сьме перешли од Савоя о 300 метрів высше к бывшій Совєтьскій книзї, де быв молодежный клуб Май, із котрого мож было потягнути електричне веджіня і поладити озвучіня, яке нам каждый одоперав. А силны того світа знали якбач ай чом, бо по заведжіню озвучіня на мітінґы зачало ходити іщі раз тілько людей. Поступно мітінґы надобывали орґанізованїшу подобу. Людей сьме напоминали, абы не выхабляли зміны у фабриках, провокатор, якый на масы закричав „Подьме розбити містьскый розглас!“, быв єднозначно знешкодженый і так комуністы спознали, же головы на думаня мають нелем они, але ай уліця. Зато за пару днїв собі роздумали двоє з комуністів, же із народнов опозіціов надвяжуть контакт. Были то Мілан Бенч і Штефан Руснак. Высловили волю з нами їднати на уровни девятьчленных делеґацій із обидвох боків. Стрїча была на другый день у клубі Май. Тогды єм по першыраз видїв комуністів трясти ся. Гнедь мі надышла мімовольна подума, же то не суть тоты комуністы, што із червенов ідуть крізь бурї і огнї, абы выдобыти слободу і щастя про трудовый народ, але міщаны, што ся страхують о гоносны вілы і о богатство, яке надобыли з позіції теплых місць. А од нас їх чекало одставлїня од того шпаргета, на якім ся рихтовала богата стравка. Многы з тогдышнїх функціонарїв партії барз скоро порозуміли, же они як комуністы навсе страчають перспектіву владарїв, зато ся шыковно перемасковали і уж за пару днїв кричали на мітінґах проґресівны гесла. – Але як на тя запособили централны поставы „нїжной“ револуції? – Властно очарив ня лем єдиный з них – Вацлав Гавел, а то розумом і характером. Гавел Пряшів нащівив три тыжднї перед тым, як быв зволеный за презідента. Од предсідателя окресного народного выбору Сопка єм пожычів авто про Гавла на летїще а тот мі аж барз охотно вышов навстрїч. Была то Татра 613, на котрій ся возили соціалістічны шаржы. Кідь по выступлїню із лїтадла Гавел збачів, же го хотять заладовати до шістьстотринасткы, такой то одмітнув а радше із кошыцького летїща ішов позад нас у маленькій автошкатульцї, лем абы не міг не нёго хтось указати, же наподобнює своїх класовых неприятелїв. Усе перед зачатём мітінґу выкурёвав Гавел обрядову ціґаретлю і аж потім вступляв на подіум. Притомный ту быв ай шеф братїславскых револуціонарїв, герець Мілан Княжко. Праві ёго на пряшівскім мітінґу повірив Гавел модерованём. Я мусив перебачіти. Мітінґ допав добрї, над обчекованя, а Гавел ся признав, же іти на выход ся бояв. Є знаме, же написав немало файновых сценічных гер, мав і мать одношіня к герцям і театру. Посмотрив на ня так пресмутно, а гварить: „Коли ся то до чортовой матери уж раз скінчіть?“ Не порозумів єм гнедь. „Уж бы-м тя рад видїв на явіщу як герця. А не як політіка. Повідж правду, щі тя то бавить – діріґовати ламентованя мас?“ А правду сьме почували в собі єднаку. Тоты неперестанны бої із ештебаками і провокаторами, бесконечне направляня кривд і штоденне бояня ся може не так за жывот властный, як за свою фамелію. Днесь, як ня стрїтять бывшы комуністы, што шыковно перескочіли на наш бік, та ся мі до оч сміють, же я як великый револуціонарь беру нецілых сїм тісяч пензії, а они як комуністічны бізнісмены властнять міліоновы маєткы. Ай коло Гавла ся крутило много свинарїв, котры го зраджовали. Знав о вшыткім, як Хрістос о Юдови, попереджовав їх і напоминав, же характер є тото найціннїше, што мають, але не зістав у них выслуханым. По зволїню за презідента знова навщівив выход а тогды ся признав передо мнов, же ся на выходї бояв о жывот. У Капушанах дав заставити презідентьску колону а сьме выступили напити ся пива. – Споминав єсь, Мікі, ай то, же-сь ся стрїчав ай із пізнїшым словеньскым премєром Владїміром Мечіаром. Днесь є прeдсeдом політічной партії і сидить у владї. – Гавел а Мечіар то є порівновати жывотородну землю із людопорожнїм весміром або ледовов кометов. Мечіар о місяць-два по зачатку новембровых подїй пришов до Пряшова на мітінґ, котрый ся одогравав в парку културы і оддыху. Вечур по скінчіню офіціалного проґраму мі одразу, – як ся гварить, – злетїв з образовкы. Прошу ся, де є, тай хтось повідать – пішов навон к свому авту. Позерам, а він взаду за будовов парку, окруженый знамыма тварями пряшівской штатной безпечности давать їм інштрукції, як поступовати. Што єм кому мав гварити. Говорив єм о тім ай у Братїславі Чарноґурьскому. Він, же то ніч не є. Пояснюю їм, же ай у пряшівскім выборі ВПН мам повно конфідентів. А они зась, же то ніч не є. Выколяїло ня то. Довкола сама зрада і свинство а вы мі твердите, же то ніч не є? Праві такы способы і практікы ня кус пізнїше вели к тому, же єм політіку охабив навсе. В такій бранджі пособити я не буду! Такы тіпы, як я, бы в політіцї барз скоро загынули, бо мы ся любиме роздати. Свинї ся все пхали і пхають міджі праведных а наконець мушу конштатовати, же од себе самого єм дав револуції честну поміч, но вдячности зато нїґда єм не мав, ба щі навспак. Став єм ся пензістом, што од місяця до місяця чекать на датум педы, бо на револуції єм не заробив і не збогатнув. Політіку і демокрацію все мам на мысли і перед очами теперь по роках, главно при граню столового тенісу. Тото мале біле лоптя, яке нам приходить одбивати єден другому ракетками, то є демокрація. Кілько раз упаде із стола, но все ї треба підняти, взяти до рук і повторно шмарти до гры а потім донеконечна єден другому одбивати понад невысоку сітьку одвічного політічного свинства. Также, збогом і уж о тім не бісїдуйме! – Збогом, Мікі! А коли же ся стрїтиме на далшій бісїдї? – Я ся ті озву, як ся верну із операції на сердце, добрї? – Так ся там трим, револуціонарю, міджі тыма білыма фіґурами! – Не знам, не знам, ці то вытримлю, Штефо. – Но а книжку хто же потім докінчіть і як то без тебе докажу поладити? – Ты знаш, як ся треба рушати міджі тыма редакторьскыма напастями, не бій ся! – Желам твому сердцю много тервучости! – А я твоїй мысли файны слова до рядків! Ту маш моє чісло на мобіл. По тыжднях од послїднёй нашой стрїчі дзвоню Миколаёви Ляшови, но зелену мобілову ґомбічку не є хто стиснути. Мікі ся став участником інакшой, небесной телекомунікаціовой фірмы і приїмать говоры лем од білой бранджі.
|