О тім, што сьме пережыли мы, оптанты із Словакії, „за желїзным муром“, почас довгых років перебываня там, єм написав у своїй книжцї Одсуджены до рая, котру можу іщі понукнути тым, што ся інтересують нашов історіов, оптаціов, переселїнём.

Теперь по значнім часї од нещастного і смутного про нас переселенцїв 1947 року, ся зъявило немало історіків, експертів, тзв. одборників, котры ся занимають вопросом оптації. Векшына тых, што то роблять, не суть оптанты ани реоптанты, оптацію не пережыли і реално не зазнали, зато нe знають ани не можуть порозуміти нашу трапу і мукы, нашу траґедію, котру сьме зажыли там, „у раю“, за граніцями Чехословакії. Про тых людей наше поневіряня далеко од своёй Отчізны, од свого родного краю, было просто трансфером, одсуном, вымінов жытельства, оптаціов, повойновым переселїнём людей, тзв. волиньсков акціов. Але про оптантів оптація была великым нещастём. Тзв. „одборници“ неправдиво, скреслено трактують дакотры аспекты нашого переселїня до Совєтьского союзу в р. 1947. Кідь гварять, же оптація не была траґедіов, тым оскорбили і тісячі людей, што ся осмілили іти до незнама і пережыли в совєтьскім режімі много років. А по друге, кідь твердять, же в нашій бідї у вшыткім тім, што сьме там зажыли, быв виноватый лем режім, політічна сістема – то не мають правду.

Хто нас называв гуцулами і гуралями, метав під влакы, до глубокых україньскых студень, выганяв „геть з їхньої батьківщини“, обкрадав нашы обыстя, рїзав, нищів сады, котры посадили іщі волиньскы Чехы, хто ся высмівав про нашу материньску русиньску реч, хто быв ініціатором самоволї містной влады? Режім. Політічне зряджіня. „Суспільний лад“, ці конкретны особы з рядів містного жытельства?

У звязи з тым собі споминам на єдну пригоду, котру єм зажыв десь у 1967 роцї. Тогды як редактор културной рубрікы Чеськословеньского розгласу в Пряшові пришов єм з мікрофоном ай на засїданя Пленуму ЦК КСУТ („Центральний комітет Культурної спілки українських трудящих“) і слухав єм, што ся там говорило. Єден з участных, уж не памятам в якім контекстї, спомянув пєсу „Украдене щастя“ Івана Франка. Выступаючій зачав коментовати, хто од кого вкрав щастя. Не стримав єм ся і зачав єм му опоновати з тым, же нихто никому з головных героїв не вкрав щастя, невиноватый быв ани Микола, ани Михайло, ани Анна. На винї тогды быв лем політічный режім. Говорив єм так, як нас тогды учіли в совєтьскій школї.

Почас павзы пришов ку мі єден член Презідії ЦК КСУТ і зачав ня пересвідчовати, же не мам правду, же ся мылю.

Кідь дахто дакого окраде, знасилнить, зробить му плано і т. д., та будеме говорити, же він не є на винї, але політічный режім?! І так я зачав роздумовати о тім, ці досправды у вшыткых грїхах є виноватый режім, або конкретны особы...

І днесь собі думам, же дакотрым тзв. „одборникам“ з проблематікы оптації і реоптації бы ся было треба задумати над тым, ці в нашім нещастю быв виноватый лем тогдышнїй режім, або може і конкретны люде.