х х х

Рано єм ся зобудив якось несвій. Снило ся мі, же єм быв у якійсь чудній країнї, де не было ниякой фарбы. Лем біла і чорна. Ай квіткы на луцї были лем білы і чорны. Блек енд вайт флавырс. Кажу своїй мамі, ці то не є даяке плане знамено? А она, як із під пазухы, каже: Андрійку, сыну, оно то ай у тім нашім жывотї є вшытко раз біле а раз чорне. Кідь сьме іщі жыли у Краю, мало того білого, веселого, было. Видиш, кібы то было як із фарбами і образами, помалёвали бы сьме свій жывот веселыма, і уж бы нам было лїпше! Задумав єм ся над тыма словами і сам про себе кажу: А што так малёвати квіткы? Єдны чорнобілы а другы пофарбены. Так як жывот, як каже моя мати. Брат Янко гварив, же тварь то як листя. Спершу шумне, фаребне а потім погужване, сухе... Зачну малёвати квіткы шумны, пофарбены а потім тоты самы, лем чорнобілы. Штось, як жывот. Молодый чоловік шумный, веселый а у старобі побрыдне, зосмутнїє, похворіє... І так єм собі нарисовав десять квіток, котры єм пофарбив, а другых десять єм зохабыв чорнобілы. Кідь тото видїла моя мама, каже: Сыну, веру гей! Тоты квіткы, як люде. Днесь молодость, завтра староба-старость. Брат Павел тото чув, тай придав ся: Андрійку, іщі й тоты фарбы єсь дав так поскупо, рідко, же скоро выблїднуть, як тот жывот ся скоро помине!

Тота бісїда мі кус нагнала страху і не знам чом єм повів: А я на смерть не вірю! Бо коли она прийде, нас уж ту не буде. Не памяташ, як тета Престова із Миковой казала, же ся не боїть смерти, бо іщі нихто із тых, што умерли, ся одтам не вернув. Кібы там было недобрї, утїкали бы ту назад!

 х х х

Енді Варгол: Послїдня вечеря, сінтетічно-полімерова мальба і сітёдрук на полотнї, 1986, 150 х 220 цм.

На Карніґіовій школї у Піттсбурґу, де єм ся учів малёвати, єм не мав камаратів. Вшыткы ся мі видїли надуманы а старали ся лем о себе. Называли ня фляк, зато, же мі ся по твари зачали робити такы білы флякы. Докторе казали, же то мам од стресу а же раз буду цілый білый, як снїг. Страчу фарбу. У думках єм собі позерав образы, як буду вызерати, а успокоёвав єм ся тым, што казала моя мама. Біла фарба є холем чіста, ай кідь то не вырїшыло мій проблем.

Лем што єм скінчів Карніґіго школу, выбрав єм ся до Ню Йорку гладати роботу. Не споминам собі на тоты рокы у добрім. Ню Йорк было місто, де было вшытко, але было то місто без душы. Люде там по драгах ходили як напроґрамованы. Позерали перед себе, ніч собі не вшімали. Чудны жывы і мертвы нараз. Обернув єм ся до єдного выдавательства, же їм укажу свої рісункы, але не любили ся їм. Аж наконець ся мі подарило найти роботу ілустратора і рекламного маляря. Не было то тото, што єм фурт хотїв робити, але уж єм мав робору і даякы пінязї. Робив єм выклады у склепах, де продавали шматы і топанкы. Видить ся, же тота моя робота ся людём залюбила а моє мено ся уж указало ай в новинках. Лем поплели мено. Забыли написати ціле Вархола, лем Вархол. Цалком ся мі то полюбило, і так єм собі повів: Добрї, буду Енді Варгол! Тадь нашы дома ай так не знають, што ту роблю.

х х х

Малёвав єм, ілустровав, але внуторный покій єм не находив. Мотав єм ся, як блудна вівця по уліцях Ню Йорку, і глядав єм іншпірацію. Вшытко ся мі мотало перед очами, цілый Ню Йорк быв як єден великый колоточ. Тоты самы люде, склепы, товар, авта... На зачатку єм собі думав, же ту із того зошалїю. Не розумів єм, чом ту вшытко є таке подобне єдно на друге. Єднакы склепы, авта, каждый без роздїлу пє кока-колу, ходить до роботы фурт тым істым таксіком... Зась ня напала тота думка о іконостасї. Вшыткы ся ту подобають, але такой суть ай інакшы. Як тоты святы на іконостасї.

х х х

Єден день коло вечора єм ся вертав до хыжы, де єм бывав. Кідь єм переходив коло церькви, повів єм собі: Піду там попозерати. На моє несподїваня, церьков была скоро порожня. Спомянув єм собі на свою маму, як нам казала: Дїти мої, хоць вам буде найгірше, не обертайте ся од Бога! І подумав єм собі: То лем тілько людей ся обертать на Бога? Якбач, вшыткы ся ту мають барз добрї.

Напала ня думка, як ся мали мій отець і мати, кідь іщі жыли у Краю. Мама казала, же там была велика біда. За войны мусили утїкати із валалу, жебы собі захранили холем жывот. Но моїй сестрї Йозефінцї то не помогло. Умерла, кідь нашы утїкали перед фронтов на Долнякы і доднесь не знаме, де мать свій гробик.

Мій камарат Фред Гюс мі казав, же смерть не є така страшна, як ся єй люде боять. Якось єм тому не хотїв вірити. Кідь умер отець, брат Павел ся на ня гнївав, же єм не пішов до той хыжы, де отець лежав. Бояв єм ся, але ай єм хотїв, жебы мі у памяти зістав фурт як жывый. Од того часу не вірю на смерть. Думам собі, же то є лем так, як кідь дахто піде із дому а уж ся довго не вертать. І мій отець, іщі кідь жыв, скоро нияк не быв дома а мі ся то так видїло, як кібы ани нїґда ту не быв. Хотїв єм тото шытко выповісти у часї, кідь єм уж быв у Ню Йорку, але то никого не інтересовало. Ту каждый думав лем на себе. Або, правду повісти, вшыткы єднак думали лем на себе, так як єднакы были тоты таксікы, склепы, уліцї... Донедавна єм не знав порозуміти, як у Чінї знають, хто є хто, кідь суть вшыткы єднакы. Теперь виджу, же ай у Ню Йорку є вшытко єднаке. Кідь єм тото повів Фредови Гюсови, тот ся лем засміяв і каже: Якбач, будеш мусити ай ты робити свої образы єднакы! Подумав єм собі: Та так подобно повідала ай моя мама о тых святых!. І веру робив єм свої образы на образ тых ікон і того Ню Йорку.

х х х

Ани єм барз тото не слїдовав, але помалы єм зачав зарабляти чім дале тым веце пінязей. Раз мі Фред Гюс принїс гонорарь за ілустрації про єдны новинкы і положыв мі їх на стіл єдну банковку коло другой. Гварю: Фреде, ты-сь на стіл положыв пінязї так, же вызерають як тоты мої образы у портфолію! А Фред каже: Та зроб так ай портфоліо образів доларів! Веру, же єм го послухав а уж у ґалерії Леа Кастелія єм выставив нелем образы конзерв Кембл Суп, але ай образы доларів.

Смішно мі фурт приходить, кідь собі спомяну на мою тету Євку Безекову як была у моїй Фекторі, де єм малёвав свої образы. Каже мі : Андрійку, хлопче, та я нїґда не знала, же у Америцї суть ай такы великы талярї, як дверї. Та то як їх носите до склепу? Бідна тета Євка собі думала, же то ай із моїма образами, де были намалёваны талярї, ся дасть у склепі платити. Кажу єй: Тето, за тоты мої намалёваны талярї не купите ніч, але за каждый, кідь продате, дістанете ай тісяч талярїв! Тета ся розосміяла і каже: Хлопче, де маш розум! У Миковій бы ті зато не дали ани штамперлик самогонкы! Мав бы-сь видїти образы Михала Ребея із Лабірця! Там вшытко, як очі видять. У нас у Краю бляшанкы нихто не малює а пінязї малюють лем тоты злодїї, жебы окламали у склепі! Дарьмо, тета мала свій світ, але ай свою правду.

х х х

Енді Варгол: Мерлін Монро, скріпрінт, 1967, образ, котрый мож купити за 200 тісяч америцьклых доларів.

Сиджу собі у своїй шмыкни і даяк ся мі не дарить ніч робити. Ніч ня не нападать! Моя мама постерегла, што ся зо мнов робить, тай каже: Андрійку, хлопче, чом лем так сидиш і ніч не робиш? Я єй: Мамо, ніч ня не нападать, што бы єм міг робити. Голову мам, як тучов выдуту. Сиджу і позерам по тых тїнях, што мече сонце по земли. А мама каже: Андрійку, тїнь то як жывот і смерть. Лем доты є, покы є тото, із чого є тїнь шмарена. Кідь го не буде, і тїнь помине. Покы чоловік жыє, і смерть є близко, кідь ся помине, смерти уж не треба. Попозерай собі на тїнь того стола, што за ним сидиш. Кідь го подрылиш набік, і тїнь ся за ним тїгать. Як образ у глядилї, де ся позераш. Нїґда єм собі не думав, же обычайный чоловік, як моя мама, знать так розумно думати. Взяв єм свій полароід і нафотоґрафовав єм вшыткы тїнї у моїй шмыкни. Выбрав єм тоты найлїпшы і зробив із них скрінпрінты ШЕДОВС. Тїнї, ніч лем тїнї. Фурт, кідь ся на них позерам, виджу там тоты предметы, што їх метали на землю у шмыкни. Припоминали мі смерть а барз єм хотїв, жебы ай смерь была як тїнь. Жебы по каждім засвічіню світла на предмет, людей ся знову зъявив жывот. Так бы смерть была лем на істый час а чоловік бы міг жыти дале. Тадь у тмі ай так спиме, ніч не видиме, сьме як мертвы. Выйде сонце, або хтось засвітить світло а уж сьме ту а з нами і нашы тїнї. Чудне, але мама мала правду. Смерть є лем тогды, кідь є жывот. Чом бы не міг быти жывот веце раз. Стачіло бы лем кус світла.

 х х х

Не знам чом, але фурт єм ненавидїв Ніксона. Якось мі з нёго ішов страх. Кідь были вольбы, нароком єм намалёвав ёго портрет, але на образ єм написав: Вольте Мекґовена! Не залежало мі на тім, хто буде презідентом Америкы. Політіка ня нїґда не інтересовала. Не любив єм ани тоты вшеліякы здружіня, де ся мотали люде чудной натуры. Валерія Соланас была жена, котру єм нїґдай не знав порозуміти, што хоче. Раз пришла за мнов до шмыкнї і каже: Енді, ту маш мій сценарь і накруть подля нёго філм! Правду повім, ани єм тот сценарь не чітав. Валерія ненавидїла хлопів а мі ся тото видїло таке хворе. Єден день мі зателефоновала і каже:

Енді, маш готовый філм?! Повів єм правду не мам. Положыла телефон і я собі думав, же буде од той жены покій. Ани не за тыждень пришла до Фекторі, я штось глядав на своїм столї і зачув єм: Енді! Обернув єм ся а видїв єм, же Валерія на ня намірила піштоль. Выстрїлила і веце собі ніч не памятам.

 х х х

Видїло ся мі, же сплю а з телевізора чую, як коментатор каже, же забили Кенедія. Думав єм собі, же то сон, але як єм отворив очі, збачів єм, же ся находжу десь у шпыталю, коло мене люде у білім, а вшытко ня болить. Доктор, якый стояв коло моёй головы, мі каже: Дістали сьте кулю скоро у єден час, як презідент Кенеді. Він не мав тілько щастя, як вы. Є мертвый.

Білі Нейм, якый быв коло того вшыткого, мі потім росповів, же Валерія до ня стрїляла, як шалена. Білі закликав поміч а лем-лем же єм пережыв. У голові мі біжали образкы вшыткого, што єм собі запамятав, але ніч із того, што было у Фекторі, коли на ня Валерія стрїляла. Ай кідь єм быв од куль дїравый, як решето, повів єм собі: Зась фікція! Підняв єм руку а на постели ся обявила тїнь. То значіть, же жыю! Є ту жывот і смерть! Так, як казала моя мама.

х х х

За недовгу добу, што єм ся вернув із шпыталю, похворіла мама. Знав єм, же Ню Йорк не є про ню добре місто, але у Піт-тсбурґу бы ся о ню не быв хто старати. Тяжко мі было зохабити маму у старобінцю, і так єм єй зяв до себе, до Ню Йорку. Написав єм писмо тетї Євцї до Миковой, ці бы не пришла ку нам і не постарала ся о маму. Пришла. Взяв єм маму до авта, шофера і пішли сьме чекати тету на летїско. Жебы ся спознали, моя мама ся облекла так, як ся облїкають жены у Миковій. Я не выходив із авта, лем мама. Слїдовав єм єй, як стоїть на бранї летїска і чекать. Нараз позерам із дверей летїсковой галы выходить жена цалком подобна на маму. Сам собі кажу: Та уж цілий світ є як мій поп-арт. Єдна як друга а предці кажда інакша. Тета ся заставила коло мамы і каже: Не видїли сьте ту даґде Улю Завацьку? А моя мати нато: А вы сьте не видїли Євку Безекову? Нараз ся обидві жены з плачом од радости звітали і мама привела тету до авта. Видїв єм, же тета ся якось чудно позерать і каже мамі: Улё, то чорт? Мама: Хто, Євко? А тета, як спід плеча: Но тот у передї, што крутить із тым колесом. Тета Євка собі думала, же наш шофер чорнёх є чорт. Нїґда перед тым чорнёха не видїла.

Домів сьме ішли через Менгетен а тета каже: Улё, та вы ту грїшны люде! Та то чом ставляте тоты хыжы аж до неба?! Та то грїх! А чом ту тілько людей, то днесь даяке свято, же вшыткы ся ту мотають! Нихто не пішов на поле робити? Чув єм, як мама ся снажить тетї вшытко высвітлити, але не дарило ся єй. Тета была у іншім світї, якый про ню быв нескуточный.

Улё, а то чом тот Андрійко такый сухый і пелехатый? Такого хлопа у Миковій бы не хотїла ани тота послїдня дївка! зачув єм слова теты. Мамі ся то не любило, але мусила быти терпезлива.

Мій Василь, каже тета, тыж небарз хлоп, але тот Андрійко бідный. Давай му веце молока а главні яйця!

Євко, кідь він не їсть ніч, лем тоты конзервы, поносовала ся мама, але тета ніч не розуміла.

Якы конзервы? У нас того было повно по руськых вояках, але старый то вшытко вышмарив до гати. Молоко і яйця му давай. Насилу!

Видїв єм, же тету ніч не пересвідчіть чом то так зо мнов є і так мама перестала єй о мі бісїдовати.

Улё, та тот із колесом у передї лем зубы а штрифлї мать білы. Вшытко чорне! Господи, чорт! Так ся спотворив на Святый вечур Янко Завацькый, кідь ходив по колядї переоблеченый за чорта. Думам, же не буде спати у тій хыжі, де я!

Не бій ся, Євко, тот лем нас привезе а іде гет.

Тету сьме привезли до моёй хыжы а тримало іщі довго, покы ся спамятала із чорта і тых хыж до неба. Но ай так у нас не вытримала довго. Не могла собі звыкнути на бываня, людей, якы до нас ходили... Кідь сьме ю везли на вытягу кричала, же то вшытко робить діавол. І так сьме мусили тету Євку послати назад домів, до Краю, а мама занедовго умерла.

 х х х

Телефоновав єм Янкови, жебы приправив погріб. Не хотїв єм, жебы то быв великый погріб, бо мама таке не любила. Янко із Павлом маму поховали. Я не нашов сил іти ся із мамов розлучіти. І так собі фурт думам, же пішла десь до великого склепу і не вертать ся назад. День што день єм мав маму перед очами. Видїв єм ю як варить обід, пораїть, чітать євангелію... Єдного дня єм собі сїв до моёй шмыкнї і зробив єм веце потретів мамы. Зістала жыти на моїх образах.

х х х

По смерти моёй матери єм ся іщі веце обертав к Богу. Потаёмкы єм зачав малёвати образы із святов темов. Барз ся мі любив Леонардо да Вінчі, і так єм вырїшыв намалёвати полотна, де бы были святы. Да Вінчі быв мій взор як давати до образу сімболы. Ховати до композіції тото, што дасть образу ясный зміст. Нихто не знав, же што роблю. Ховав єм свої полотна і перед Фредом Гюсом. Видїв єм, же небарз вірить Бога, а так радше єм не указав што малюю никому. Намалёвав єм веце образів Благовіщіня Дївы Марії подля да Вінчія, але так, же єм собі од нёго зохабив лем руку Ангела Архангела, де видно три пальцї даны до копы так, як кідь ся хрестила коло молитвы моя мати. Ай із Дївы Марії єм собі од да Вінчія взяв тыж лем руку, яка є положена на святій книжцї і неісто ся як кібы одтяговала у моментї, кідь єй ангел повів слова початя. Іщі єм зохабив там де рука ангела три стромы, хотїв єм тым повісти, же є Бог Отець, Бог Сын і Бог Дух святый. На тім боцї, де є рука Дївы Марії, видите лем єден стром. Чом? Зато, же лем она єдна была выволена, жебы почала од Духа святого. Образом і святов темов єм ся заоберав аж до своёй смерти. Іщіі мі Бог поміг, жебы єм єдно велике полотно Послїднёй вечерї подаровав Святій століцї до Рима, але потім ня якось зачало трапити здравя. Дістав єм великы болести у брісї а Фред Гюс ня такой шыковав до шпыталю. Не хотїв єм іти до богатых шпыталїв, бо там бы за мнов ходили новинарї і не дали бы мі покоя. Пішов єм лежати до такого худобного. Планы языкы днесь твердять, же зато, же єм быв скупый. То неправда. Хотїв єм мати покій.

х х х

Із наркозы ня пробрали а было мі так істо, як тогды, коли ня пострїляла Валерія. Не были там приємны докторе. Кажу єдному, ці ту лежыть ай даякый славный чоловік, а він мі на то, же: Мы ту маме лем паціентів, а не славных людей! Радше єм быв тихо. Повів єм, што мі повів тот доктор, Фредови Гюсови, а він каже: Ніч сі з того не роб. Він лем доктор, але ты єсь супер стар світова звізда. Не успокоїло ня то, бо єм не розумів, як ся так може дахто справовати, кідь за роботу, котру робить, бере пінязї. У тім моментї єм собі спомянув на слова мамы, як казала: Сыну, не будь надуманый, але не дай собі скакати по голові. Жый так, жебы єсь не быв жобраком а мав на слушный погріб. А нїґда не вірь тым, што богатнуть на людьскім нещастю!

Заспав єм. Як у снї єм чув коло себе голосы людей, буханя, крокы, але веце собі уж ніч не памятам.

 х х х

Енді Варгол умер 22. фебруара 1987. Сам, із недбанливости докторів. На умертнім листї, якого копія є ай у Музею модерного уменя Енді Варгола у Міджілабірцях, є написане, же на прічінї смерти была емболія. Родина небіжчіка высудила за Ендіову смерть міліоны талярїв, але уж нихто не верне на світ того найвекшого Русина на полю уменя. Зістали лем ёго образы іконы модерной добы.

Андрія Вархолу як Енді Варгола поховали там, де ся народив. У Піттсбурґу. На ёго скромнім нагробнім каміню є лем мено і православный хрест сімбол восточного візантьского хрістіаньского обряду. Коло нёго суть похованы отець Андрій, мати Уля, але ай много незнамых Русинів з такыма менами, як Періх, Дымло, Мащеник...

Світовый малярь Роберт Раушенберґ повів: Не каждый образ од Енді Варгола є добрый, но недобрый не екзістує! Може тоты ёго слова бы могли послужыти як епітаф.

6. авґуста 2008 року бы ся Андрій Вархола/Енді Варгол дожыв вісемдесят років.