Тов драгов через Бескид над Чертїжным втїкав свого часу зо Словакії Андрей Вархол з Миковой, што дезертовав з цісарьского войска. Оженив ся з Юліёв з того істого села. Знали ся од дїтинства і не было на што чекати.  Він мав лем 20 років, она сімнадцять. Писав ся рік 1913. А пак зачали брати молодых хлопцїв до войска. Мусай было охабити жену, вболочі на пару років мундур і піти може і на смерть, бо цісарь выдумав войну, котра занедовга змінила ся на світову.  По дакількох місяцях, кідь тяжкы бої тримали в Бескидї і цісарьскый реґімент Руси рознесли на баґнетах, Андрій дезертовав. Вернув ся до Миковой, зошмарив зо ся воєньскый мундур, облїк ся до валальскых лах, посидїв даякый час схованый і єдной ночі рушив через Чертїжне до Ґаліції. Тадь то лем міля дорогы. ..

В Липівцю од свого родака взяв урядный документ, же він містный Русин і дале через русиньскы села дішов до Саноку.  Там у Жыда купив далшый урядный документ, што му дозволяв іти до Америкы. Мусив лем дістати ся до Ґданьска на шыфу. О роботу в Америцї ся не бояв, бо в майнах Пенсілванії было много ёго краянів.  Кідь уж пришов там і дістав роботу, і минула ся тота анцікрістьска война, купив своїй женї Юлцї шыфкарту з Ґданьска до Америкы і послав писмо, жебы чім скорше пришла к нёму. Пошта доручіла писмо до Миковой і Юлка пішла з ним до попа. Тот од буквы до буквы прочітав, што там было написане. Треба было вшелиякы документы забештелёвати, бо донедавна по обидвох боках Бескида были цісарьскы Австро-Угры, а днесь ту уж Чеськословеньско, а там – Польща.

Суятила єй тота путь до незнамого краю, але як ту зістати, кідь Андрій там.  Aни дївка, ани вдовіця а за рік уж тридцять буде. Треба іти. До плахты закрутила хлїба, фалат солонины і пару грудок вівчого сыра.  Коло сердця  подобенка – образчік Андрія у воєньскім мундурї. Ах, боже, як лем буде... Рокы дотеперішнї минули ту, в Миковій, а нараз на таку драгу треба іти... До церькви пішла, Богу ся поручіла, од вітця і матери ся одобрала, бочкоры через плече перешмарила і боса на драгу ся побрала...

Через Чертїжне, Черемху, Липовець, Яслиска ку Рымановови... Вечур ся уж неба хопив, кідь сходила до Шклярьской Горы.  Переночовала у каплічцї перед Короликом. Каплічка просторна, якраз  про путників, што їх ніч на дорозї застане.  А пак дале, через польскы села і міста. Шість тыжднїв ішла до того Ґданьска. А лем кідь через міста переходила, боканчата обула. Інакше  цілый час набосо, веце як сімсто кілометрів. Бывало, добры люде ся змиловали над нёв і дали переночовати в стодолї, часом і теплой стравы поїсти, але часто і в полю ночовала під дакым стогом  ці копінков сіна і цілый час міджі чуджінцями, што єй русиньску бісїду не барз тямили.  Та предці дішла до того Ґданьска, одчекала пару тыжднїв на свою шыфу і доплавала до той Америкы.

Змарнїла за тот час, збіднїла страшно, же єй Андрій скоро не спознав. Но найглавнїше, же зась были вєдно, як муж і жена мать быти – на добре, і на зле.  І він быв змарнїтый. Робота в майнах Піттсбурґу перуньскы тяжка была. Про них, такых бідных ці то Руснаків, ці Поляків інакшой не было.

За рік ся їм першый сын народив – Павел, пак, о три рокы Іван, а зась по трёх роках  Андрій. В документах їх записали „по америцькы“ – „Paul, John, Andrew“ а призвіско урядник записав  „Warhol“ – так, як чув выповісти родічів. І так зістало.

Дома бісїдовали по русиньскы, кажду недїлю і на свято ходили до церькви, жыли бідно. Нераз барз бідно... Хто бы тогды подумав, же Андрій Вархола часом ся запише до історії як Енді Варгол.

Ани Андрій, ани Юлія николи ся уж не вернули до краю.  Юлія вмерла як 80-річна, о пів стороча позад того, як перешла понад сїмсто кілометрів, жебы по шестёх роках розлукы была вєдно із своїм мужом.

Кідь  будете в Липівцю і перейдете  попри руїнї давного „пеґееру“ – державного господарства, по дорозї до уж неєствуючого села Черемха трафите на кошату липу, а такой коло нёй збачіте каплічку. Оддыхаючі в єй тїни, споминайте в мысли на Юлію Вархолову, на єй тернисту путь за своїм мужом і на єй превелику одвагу.

Взяте з книжкы Andrzej Potocki: Legendy lemkowskiego Beskidu.

Перетлумачів Петро Мурянка.