І так ся стало попершыраз того року. І хоць субота, 9. авґуста 2008, не віщовала шумный день, до хыжы, яку іщі за жывота родічів ся подарило хлопцям выбудовати на сниньскых „Брегах“, ся зачала сходити близка і далша родина. Подаваня рук, обниманя, на твари слызы радости. Притомных привітав Андрій, главный коордінатор стрїчі, якый не забыв спомянути родічів, а главно задекламовав облюбеный стишок своёй матери, Марії Смоляковой, Черькотай, водичко. Міро ся пригварив своїм близкым братранцям, сестреніцям і высловив велике потїшіня із стрїчі, поспоминав на дїтьскы рокы в Старинї, на якы не мож нїґда забыти.

Так є. Чім чоловік старшый, тым яснїше ся му выбавлюють образы з дїтства, деталї поєдных зажыткыів. Так бы ся там хотїло вернути, але не є де. Зістали лем спомины, ай тоты стрїчі з людми. Зато суть такы цінны. І так ішли на провізорну сцену ряд рядом родина за родинов і представлёвали ся навзаїм, што роблять, де роблять, як іде жывот, як дїточкы... На стрїчу пришов ай дїдо Дзендиків, як кликали Василя Колинчака, якый 9. септембра 2008 року ославив свою 80-ку, а была там і тютка Анна Брянчінова, 78-річна, але і малый 7-місячный Ярко Кантор. Стояв із слызами в очах і найстаршый брат, Іван Бунджа із своёв женов Юлков і внуком Мартіном, якы жыють в Чехах, але не є того року, жебы не пришли або до Руського Потока, скады Юлка походить, або до Снины. Стояли там і Міровы сынове – Марк і Mіро, якы пришли з Берліна. Не хыбовав ту ай Андрійко, Андріїв сын. Была ту і жена Мірова, знама оперна чеська діва Алена Міро, яка нас порадовала своїм голосом. І так ся черяла родина Смолякова, Гавришакова, Бунджова, Брянчінова, Гриціґова, Біляньска, Боднарова, Канторова, Стравкова, Павлякова – родічі, дїти, внукы, учітелї, докторе, інжінїры, умелцї, робітници. До 70 людей ся зышло, жебы ся взаємнїше спознати, проглубити родинны односины, але ай професіоналны, бо ту быв час нелем на спокійну родинну атмосферу, але і на актуалны дебаты. За бірова стрїчі быв зволеный Василь Колинчак, а за ёго заступцю Іван Бунджа, з далекых Ловосіць.

Чім веце і запаленїше при добрій гостинї ся діскутовало, тым веце ся на дворї темнїло, а зразу ся спустив густый додж, же лляло, як з цівкы, не переставало ани на хвільку. Міро з дакус чорным гумором зазначів, же зато так падать, бо нянько ся гнївать, же ся за ёго жывота так родина не зышла. Додж не быв на перешкодї, жебы участници стрїчі пообідї не насїли до автобусів і не пішли на стариньску гать. На тоты минуты, пережыти під водов, де сьме были свідками, якыма рулами вода тече, де сьме ступляли прямо по стариньскій земли, не мож забыти. Быв то силный зажыток. Гать є 50 метрів глубока, зато сьме зышли 700 сходів, видїли сьме лївик, были сьме на вежі. Не было то про слабы жалудкы. Холем про мене нї, ай на іншых єм видїла, же їм то не є єдно. А што кідьбы ся то урвало даґде, тадь вонка так немилосердно падав додж! Нїт, ніч ся не стало. Старинчане, ай маленькый парумісячный Ярко Кантор, звладли путь під стариньску гать. Володя Брянчін з великым запалом мі вказовав, де пас коровы. Мож было тому увірити? Чом бы нїт. Про каждого то быв великый зажыток і каждому з участників ся промітав у голові властный філм, звязаный з ёго родным селом. Холем так быв з ним споєный, під водов, в катакомбах.

Смутну епопею перервали дзвоны в православній церькви на „Брегах“, де отець духовный Кереканіч одслужыв Службу Божу з панахідов за помершыма родічами Маріёв і Василём Смоляковыма. О. Кереканіч высловив велике і приємне зачудованя над оріґіналностёв той стрїчі і радость з того, же родина ся сходить і укрїплює свої односины. У вечерных годинах участници стрїчі з великов увагов попозерали надчасовы філмы Міра Смоляка Під горов Ґаздорань і Старина.

А на другый день вышло прекрасне сонце, яке підсилило своїма лучами родинну атмосферу. Было о чім бісїдовати. На столї были голубкы, пирогы, різкы, шалат, ґуляш. Їдла, якы нїґда не хыбили ани на ниякій стариньскій гостинї. Мала бы радость панї Марія Смолякова, першокласна кухарка в Старинї, фіґлёвав бы Василь Смоляк, може бы взяв до рук і фуяру. І хоць не суть міджі жывыма, їх дух ту было чути. Сынове Андрій, Міро, Іван і ціла споминана родина суть ґаранціов того, же на далшых стрїчах подобного характеру ся їх авра лем так скоро не сратить, але буде вшыткым припоминати, же ту колись такы люде жыли, ходили по земли і вхабили за собов слїд. У своїх дїтёх, у своїй великій родинї.