Од влаку єм помалым кроком ішов долов селом і позерав направо і налїво, ці не збачу даякый векшый будинок – міщанку. Ніч єм не видїв. На ходнику стояла постарша панї, і я з нёв зачав таку бісїду:

Слава Ісусу Хрісту.

– Слава навікы.

– Мила панї, не могли бы сьте мі повісти, де є ту міщанка?

– А нашто вам, молодый пане, тото знати?

Я маю учітельскый декрет до вашой школы, буду ту учітелёвати.

– Ой, паночку, та вы учітель. Тадь попозерайте там дозаду, видите тоты ґарадічі, там є єдна міщанка.

Было то у Яворьскых. Потім продовжовала:

– А там впередї направо, як суть стары жыдівскы хыжкы, там є друга міщанка.

Днесь там стоїть новый културный дім, будинок Сільского уряду і іншы красны домы. Потім продовжовала:

– Кідь підете по ходнику далше, будуть там великы ґарадічі, котры ведуть до дому, де з єдного боку є склеп з мясом, а з другого – третя міщанка.

Было то у Ґашпара. У голові ся мі тото вшытко якось помішало – жебы ту мали три міщанкы? Но такой єм ся спамятав, і прошу ся далше:

– Прошу вас, панї, але я глядам будинок, де є дирекція школы.

– То сьте мі мали повісти такой на зачатку. Підете по ходнику далше, а за драгов, што веде на лабірьскый міст, увидите векшый будинок. З правой страны є склеп, де купуєме хлїб, а з другой страны ведуть ґарадічі к директорови Сопірови.

Барз краснї єм ся бабцї подяковав за добру „навіґацію“ як найти мого першого директора.

 

Стрїча з директором

По ґарадічах єм вышов до невеликой ходбы, де барз файно пахло за теплым солодкым какаом. Такой єм сі подумав: Ой, та вы ту не жыєте плано. Какао варила в малім горнятку панї Марія Сурнякова – школнічка і упратовачка в єдній особі. Была то жена силного характеру, нарочна нелем на школярїв, но і на нас, молодых учітелїв, але притім была барз добросердечна і я ї говорив „мамко“. Тото какао нам по войнї до войнов зніченых окресів ту в Карпатах і під Дуклёв подаровала фірма UNRA. Кажда векша школа дістала єдну бочку какаа і сушеного молока і мішок цукрю. Через велику перерву тото какао школярї діставали задарьмо, но а даколи ся звышыло і про учітелїв. Мене найвеце інтересовав директор школы і зачав єм ся просити:

– Добрый день. Панї, не могли бы сьте мі повісти, де є ту дирекція школы.

– Та вы што, паночку, не знате чітати? Там на тых другых дверях є таблічка, та собі ю перечітайте.

Красно єм ся подяковав і ішов ку дверям, де на смалтованых таблічках было написане: „ДИРЕКТОР“, „УЧИТЕЛЬСКАЯ“. Перед дверями думам о тім, як поздравити. Мав єм такы можности: „Добрый день“, „Слава Ісусу Хрісту“ або і „Česť práci“, бо і тот поздрав ся уж зачав вжывати. Подумав єм, же кідь я на руській міщанцї, поздравлю „Здравствуйте“. Набрав єм другый дых, отворив дверї і вступив до великой містности, де было 7 столів, пару великых шыфонерів на учебны помічникы і єдно валике окно. Зачав єм поруськы:

Здравствуйте. Я – Иван Фрицкий. Меня декретом назначили учителем на вашу школу.

– Здравствуй, і витай Іване. Мы тя чекали уж вчера, бо перед школскым ґодом є велё роботы. Я Михал Сопіра, директор той школы.

Звитали сьме ся. Кідь я спозоровав, же він бісїдує по русиньскы, я з твердого русского языка перешов тыж на мягку русинчіну і зачав высвітлёвати, чом приходжу до школы о єден день пізнїше:

– Я хотїв прийти вчера, но нашы дома праві на машынї молотили зерно і хотїли, жебы єм їм поміг холем зерно в міхах поносити до сыпанця і позберати солому, і потім няй собі іду до той моёй Радвани, так єм ту.

– То ніч, то доженеш, што есь замешкав, главнї же уж тя ту маме. Ту ті представлю наш педаґоґический колектив.

При мі сидить Іван Кочан, там далше Стёпа Качмарь, при нїм Стёпа Віцo, на другім боцї нашы панї учітелькы: Гелена Белеёва, Ольґа Гучкова і Аня Баріёва. Ты будеш сидїти за столом вєдно зо Стёпом Качмарём, покы ті зожену даякый стіл. А теперь тя зознамлю з тым, што робиме. Приправлюєме расписание уроков на тот школьскый ґод. А ты бы котры предметы хотїв учіти?

– Я можу учіти хоцьшто: математіку, ґеоґрафію, історію або што мі дате.

Ту ня директор приставив і повідать:

– Я бы хотїв, жебы-сь учів музыкальноє воспитаниє. Ты із Стёпом Качмарём бы сьте могли заложыти такый малый ансамбель, котрый бы репрезентовав нелем нашу школу, но може і цілу Лабірщіну. Ту на околіці ніч таке не є, а я бы хотїв, жебы ся о нашій молодій школї веце знало.

– Таке дашто може быти. Я у Пряшові в такых ансамблях выступав, та дашто знам – і грати, і співати, і танцёвати.

– Барз єсь ня потїшыв, Іване. Такый ансамбель міджі нашым народом зробить велику рекламу нашій школї. Так предсі мій замір ся якбачу наповнить. Кідь ся ті то подарить, буду ті вдячный нелем я, но і нашы школярї. Буду тя у тім підпоровати.

Тоты ёго слова были просьбов ку мі як молодому учітелёви, котрым ся не дало опоновати. Не чекав єм од нашого директора такы розумны, ласкавы і мудры, наголос высловлены думкы і планы, на котры я не міг забыти і брав їх з великов одповідностёв.
Як ся потвердило пізнїше, о радваньскій міщанцї знали нелем люде на Лабірщінї, но і на цілій Словакії. Наш співацько-музичный і танечный ансамбель в сутяжах міщаньскых школ у народній творчости здoбывав попереднї місця на вшыткых колах аж по цілословеньску сутяж у Братїславі. Не было єдного выступлїня, жебы на нїм не быв наш директор. При выступлїнях перед комісіями мав векшу трему як мы, што сьме на явіску діріґовали. У Братїславі на цілословеньскім колї, кідь сьме наш выступ закінчіли темпераментным україньскым гопаком, комісія нас ани не бодовала а зачала нам ляпкати. З явіска, як єм ся кланяв перед комісіёв і повнов салов людей, видїв єм нашого директора утерати сі слызы од радости з нашого успіху. І я мав велику радость, кідь намалёваны личка нашых школярїв од радости ся близкали як звіздочкы. Тогды єм їм при бурливых потлесках „наголос“ шептав: Видите, видите, дїточкы мої, ляпкають вам, як бы сьте были з Радвани Александровцї. Другый раз ся обявили слызы у нашого директора, кідь на сценї переберав діпломы і оцінїня за наш успіх. Но найвекшу радость мав при выголошіню, же перше місце „Za umelecký dojem“ доставать „Ґосударственная русская ґражданская школа во Вышней Радване“. Тогды ся нашому директорови при перебераню діплому трясли рукы і я ёму мусив притім помагати. Мы собі ани не усвідомляли, якого чоловіка маме міджі собов. Яку радость мав, же нашым русиньскым дїточкам ся дістало аж там у Братїславі такой великой почливости. По концертї за опонов мене так выобїмав, выціловав, же таке дашто єм не зажыв ани од своїх родічів.

Я у нїм спознав нелем доброго директора, но і найлїпшого чоловіка, котрый бы за свїй народ дав і душу. У народній умелецькій творчости він видїв єдну з можностей, як помочі нашому русиньскому народу дістати ся на высшый ступінь в ёго націоналнім возроджіню. Мы ёму во вшыткім помагали як могли, бо сьме мали на наш войнов збідаченый русиньскый народ єднакы погляды.

По успіхах у Братїславі нам при кінцї школьского року 1949/50 директор пропоновав збогатити репертоар нашого ансамблю о дашто нове зо жывота нашого народу, наприклад о радваньску свадьбу, і порадив добру конзултантку Марію Сурнякову – нашу школнічку, котра звыкы на селї добрї познать. Ту в Радвани ся народила і може нам велё помочі.

 

Приправы на новый школьскый рік 1950/51

На послїднїй годинї школьского року класны учітелї передали школярям „свидительства“, пожелали їм весело і щастливо пережыти вакації. Директор подяковав педаґоґічному колектіву за добру і успішну роботу. Велике оцінїня дістав і наш ансамбель. Підкреслив, же у новім школьскім роцї ся буде рішати велика задача – план выбудованя нового будинку нашой школы. Буде потребна поміч каждого з нас. Пожелав нам вшытко найлїпше і же ся тїшить на стрїчу з нами послїднїй тыждень в авґустї. Подав каждому руку і розышли сьме ся на вакації. Тогды нихто з нас не знав, же тото не буде цалком правда. Я одышов до Андріёвой помагати дома при жнивах. Зачатком авґуста, кідь єм ся з поля вертав з косов на плечі, на дворї ня чекав поштарь з телеґрамом. Телефоны тогды іщі не были всягды заведжены. У телеґрамі было написане: „Іване, придь штонайскоріше до Радвани. Наша школа 14. авґуста на крайскых дожынковых ославах у Пряшові выступує. Сопіра.“ Я кідь тото перечітав, не вірив єм властным очам. Іщі раз єм телеґрам перечітав, і потім перед вшыткыма на дворї высловив наголос свої думкы: „Што зась тот наш директор выдумує. Та котрый родіч теперь через жнива пустить своїх дїточок там даґде до Пряшова грати, співати і танцёвати. Але то не буде з головы нашого директора, то буде приказ зверьху.“ Дома у хыжі єм подумав, што робити. Было мі жаль нашого директора, же ани через вакації му не дадуть покій. Приправив єм собі шматя і інше потрібне, і скоро рано єм одышов з Бардеёва влаком до Радвани. Пeред обідом уж єм стояв на дворї коло фары, де в приземных містностях бывав наш директор. На дворї ся бавили хлопцї і дївчата, міджі котрыма могли быти і директоровы дїти. Я ся єдного хлопчіка попросив, ці директор дома. Одповів мі, же є дома і чекать якогось учітеля. Втім ся при дверях зъявив сам директор, і покликав ня до хыжы. Я быв тогды без налады, і сїдав єм на столець. Директор видїв мою невеселу тварь, і зачав говорити:

– Іване, не будь смутный, вшытко добрї выйде. Мене попросив окресный іншпектор Макара, жебы наша школа у Пряшові на крайскых дожынках выступила, бо там будуть і представителї края, котры будуть рішати, ці ся нова радваньска школа буде будовати, або нїт. Я бы хотїв, жебы проєкт не быв двойступнёвый, але лем єдоступнёвый, што бы цілу ставбу ускорило. Наше выступлїня нам зробить добру рекламу.

– Я тобі розумлю, але ці тото вшытко встигнеме, бо родічі свої дїточкы не будуть хотїти пустити через жнива.

– Ніч ся не старай, вшытко є приправлене, лем повідж, коли може быти проба ансамблю перед выступлїнём.

– У суботу нїт, найлїпше бы было у недїлю по святій літурґії. – Добрї, у недїлю.

Директор уж мав приправленых радваньскых школярїв, котры тоту новину рознесли по вшыткых селах скоріше, як днесь по інтернетї.

Стрїча ансамблю была без проблемів. Дїточкы ся на выступлїня у Пряшові тїшыли. Ославы были орґанізованы на гріску в Шаріськых Луках. Коло нашой трібуны ся посходило велё людей. Заключны танцї – руськый козачок і україньскый гопак публіка жадала подупловати. Успіх быв великый. По концертї мі директор подяковав, же то была добра реклама про нашу школу. Не забыв мі припомянути, же у новім школьскім роцї то може быти іщі лїпше. При высловлёваню такой перспектівной надїї мы з директором іщі не могли знати, же тото выступлїня ансамблю перед публіков было моє послїднє. Сітуація мого учітелёваня на школї ішла подля другого сценаря.

Зачатком октобра пришли до школы представителї армії і жадали од директора увольнити „Jána Frického“ до армії подля „Branného zákona § 37 – dlhodobé cvičenie“. Директор ся сперав, же уж увольнив Штефана Віцa в інтересах „Vysokých záujmov“, а теперь зась мусить зохабити педаґоґічный колектів далшый учітель. Достойници ёму высвітлёвали, же ту іде о „Najvyšší záujem obrany vlasti“. Не дало ся ніч робити. Директор іщі пожадав поміч од посланця Федeралного народного згромаждїня, пана Штенька, родака з Габуры, котрый заступав Выходну Словакію. Выслїдок быв такый, же за короткый час пришов „Povolavací rozkaz“ і я мусив наступити 1. новембра 1951 до армады. Розлучка з учітелями у кабінетї была невесела. Ку влаку ня выпровадив сам директор. За путёв сьме велё того не наговорили. На штаціонї уж ня чекав цілый ансамбель з балалайками, і вшыткы школярї. Розлучів єм ся зо вшыткыма, а кідь приходив влак, директор ня обняв, выцілівав і обидвоме сьме плакали. Шептав мі, же кібы ня скоріше з армії пустили, на ёго школї буде про мене все вольне місце. При наступі до влаку ансамбель зачав грати і співати нашу облюбену співанку „Роспрягайте, хлопцї, конї“. Тоту співаку вєдно із школярями співав і директор. Із влаку єм довго зо слызами в очах руков кывав моїм школярям, но главно моёму доброму директорови. Так скінчіла моя учітельска карьєра на радваньскій міщанцї.

Моя служба у армадї тримала 38 років. О моїм директорови і о школї я лем мало ся дізнавав із нашой пресы, но по довгых роках мы ся предсі лем стрїтили.

 

Стрїча по 45-тёх роках

Влітї у 1995 роцї были орґанізованы ославы – 100 років од заложіня Руськой учітельской академії в Пряшові. На моїй позванцї было написане, же уквартелёваня про позваных гостїв є забезпечене у Духновічовім інтернатї. У вестібулї інтернату, кідь єм чекав на реґістрацію, дахто ня поклепав по плечі. Попозерам, і кого виджу: передо мнов стоїть мій першый директор на радваньскій міщанцї – Михал Сопіра. Не вірив єм властным очам. Выобїмали сьме ся, зо слызами в очах позерали на себе, і тїшыли ся, же по 45-ёх роках ся зась видиме. Такой ку мі прорїк: – Іване, де ты цілый тот час пропадав. Я о тобі ніч не знам. Знаш, яку радость єм мав, кідь на вратници єм увидїв твоє мено. Не міг єм ся тя дочекати. Ключі од ізбы уж мам, будеме спати вєдно. По ґарадичах на першый шток сьме ішли помалы, робили заставкы, бо сьме мали што і о чім говорити. Вечур на ізбі при каві єм ся дізнав, же у 1958 роцї школа была добудована, ключі одовздав новому директорови Михалови Кантулякови, і ёго переложыли, по властній просьбі, до Михаловець, де робив заступцю директора на основній школї. Жена му барз захворіла, закоротко померла. З єй смертёв ся не міг вырівнати, зато сын Боріс го закликав до Братїславы. Барз ся інтересовав і о мій жывот. Я ёму росповів, же по одходї із Радвани до армії єм закінчів Воєньску технічну академію у Бырнї, де єм здобыв тітул воєньского інжінїра, робив єм на воєньскых фабриках і забезпечовав зброю нелем про нашу армію, но і про армії за граніцями нашой країны. Послїднї рокы службы в армії я зась засїв за учітельску катедру. На Высокій технічній школї у Кошыцях я ся став началником на Воєньскій катедрї, де сьме учіли штудентів спознавати ракетову і дїлострїлецьку техніку. При довгій бісідї годины указовали північ. Ішли сьме спати, бо на другый день проґрам зачінав святов літурґіов у катедралнім храмі. Ту мы вєдно співали знамы нам церьковны піснї. По скінчіню цілого проґраму ослав, при будинку Руськой учітельской академії, сьме ся розлучіли зо желанём далшой скорой стрїчі, котра ся уж, жаль, нїґда не стала.

На ославах 60-тых роковин радваньской міщанкы у 2007 роцї єм ся дізнав, же бывшый директор Михал Сопіра умер у 2006 роцї як 91-річный.

У тых моїх споминах на Михала Сопіру єм ся снажыв штонайвірнїше характерізовати ёго як чоловіка, ёго добре сердце, ёго одношіня к людям, але і як вірного русина. Міджі учітелями не мав неприятелїв, ёго любили люде на селї, помагали му, бо роботу, котру добрї робив, была на хосен цілому нашому русиньскому народу. По правдї треба повісти, же собі заслужыть, абы Основна школа з матерьсков школов у Радвани над Лабірцём несла ёго мено.