Из минувшаго одной крестьянской семьи властно не є тіпічна історічна робота, якы знаме з другых публікацій Н. Бескида. Їднать ся о роботу біоґрафічну, респ. ґенеалоґічну, але на історії взнику і жывотї роду Ольшавскых автор презентує главно історічны факты о історії ґрекокатолицькой церькви і русиньского етніка в Угорьску. Як підкреслив у вступі, розвиток і успіхы славного русиньского року Ольшавскых мали бы быти прикладом і іншпіраціов ку почливости і утримованю родинных традіцій, але і к актівній роботї русиньскых родин на полю освіты і розвитку народа. Тот одказ але не є єдниным, котрый Н. Бескид охабив сучасникам.

Публікація є роздїлена на девять капітол, котры своїм змыслом і россягом, але тыж замірянём, суть значно діференцованы. Перша з них описує Спіш і мале село Ольшавіцю (окр. Левоча), з котрой походить род Жыдів Жыдиків, то значіть, і род русиньскых церьковных єрархв, пізнїше угорьскых шляхтічів Ольшавскых. Друга капітола чітателёви приближує жывот невольників в 16. сторочу, їх намаганя і бой за соціалну слободу. Третя капітола высвітлять середнёвічный інштітут шолтыства, котре якраз в жывотї родины Ольшавскых зоограли важну роль.

Четверта часть роботы є присвячена історії взнику ужгородьской унії а пята періоду єпіскопату Сімеона Штефана Ольшавского і Генріка Блажовского. Єднов з ключовых є шеста капітола, котра є заміряна на выкреслїня прічін боя за канонізацію Мукачовской єпархії. Сема капітола порівнує долю родин Ольшавскых і Ямборьскых, восьма є жывотописом Іоанна Ольшавского, далшого знамого члена роду Ольшавскых, девята слїдує долю далшых ґенерацій роду Ольшавскых і Ямборьскых, а то скоро до 20-тых років минулого стороча.

Цілково в публікації домінує історія ужгородьской унії, респ. Мукачовской єпархії, а то од єй взнику в роцї 1646 аж до взнику Пряшівской єпархії зачатком 19. стороча. Самособов, автор ся приставляв лем при важных моментах того періоду, котры были прямо або непрямо звязаны з проблематіков карпатьскых Русинів. В тім одношіню были в центрї ёго позорности два вопросы: взник і розвой Унії аж до зачатку 18. стороча і снагы мукачовскых неканонізованых єпіскопів здобыти незалежность од Яґерьского єпіскопства.

Покы іде о вытворїня Ужгородьской унії, істов новотов з боку Н. Бескида было выразне акцентованя політічной і дінастічной условлености, котра была знама і перед тым, але в церьковных кругах ся барз не просаджовала. Приносом суть тыж факты о історії Унії в 17. сторочу і на зачатку 18. стороча, котры зістали перед шыроков громадов утаєны. Тыкало ся то істых фактів о взнику кошіцького вікаріату, котрый ся став базов будучой самостатной єпархії. Дакотры цалком новы інформації автор подав к вопросу екзістенції Барбареа у Відню в роках 1774 1784, але і ёго обновлїня в роцї 1803.

Розроблїня проблему канонізації Мукачовской єпархії належить ку базовым частям цілой роботы. Цінны суть главно факты о росшырёваню і проглублёваню традічной підпорядкованости мукачовскых єпіскопів централному єпіскопови в Яґрї, котра містами наберала понижуючі розміры і засяговала аж до жывота парохій. Тот тренд наберав верьх главно в часї єпіскопату яґерьскых єпіскопів Ф. Баркоція і ґрофа Естергазія. Барз мало ся дотогды знало о еманціпачных снагах тзв. спіськых єпіскопів, то значіть мукачовскых єпархів, котры походили зо Спіша, главно о вызві Й. Й. Годермарьского з року 1711, як і о русї душпастырїв з области Токая, Гайдудороґу і з Марамороськой жупы.

Правда, главну позорность в тім напрямі Н. Бескид сконцентровав на актівіты єпіскопа Михала Мануіла Ольшавского (1743 1767), котры поважовав за вырїшалну фазу боя о канонізацію єпархії. Шпеціално выдвигнув вызнам скликаня ґенералной сіноды в роцї 1764 до Мукачова і высланя каноніка І. Брадача ку Марії Терезії з протестом цілого уніятьского духовенства. У звязи з тым не обышов ани порівнованя заслуг єпіскопів М. М. Ольшавского і А. Бачіньского, котры ся причінили о осамостатнїня Мукачовской єпархії. Узнавать принос А. Бачіньского, котрый орґанізачно забезпечів фунґованя самостатной єпархії, але важнїшы крокы, подля нёго, зробив М. Ольшавскый, хоць канонізація ся реалізовала аж в роцї 1771, за єпіскопа Іоана Брадача.

Ціннов девізов публікації в одношіню к історії ґрекокатолицькой церькви є і конкретізація общіх фактів, котры ся до того часу пертрактовали, причім представы о реаліях в жывотї церькви мали скорше абстрактный характер. Білы місця на тім полю автор выповнює прісныма даныма о маєтковім ставі дакотрых мукачовскых єпіскопів на основі захованя тестаментів, конктерізує і вышку поплатків за церьковны службы священикам. Выповідну ціну тых фактів піднимають дакотры конкретны чісла встановленых цін, котры ся в роботї де-ту обявлюють.

Н. Бескид єднозначно патрив к представителям русофільского напряму в народнім русї карпатьскых Русинів. Прото є природным, же з той позіції коментує і вшыткы історічны явы той добы. Підписаня Ужгородьской унії, але і Брестьской унії высвітлює як протируськый комплот, што было про ґрекокатолицького священика дость незвычайне. Істым несподїванём про сучасного чітателя може быти тыж крітічне оцінёваня дїятельства єзуітів, але і василіанів, хоць обидва чіны зробили про розвиток Унії, то значіть і про покрок Русинів много хосенного.

Другов носнов темов книгы є історія русиньского етніка в періодї середнёвіку, або, пріснїше, тоты аспекты історічного розвитку Угорьска, котры корешпондовали з главным замірянём той роботы і заєдно опливнили жывот Русинів в роках, кідь кріза феодалізму наберала верьх. Автор ся ту зосередив на розвиток соціално-правного сістему, на прічіны і наслїдкы народных рухів в країнї, але текст доповнив і спестрив дакотрыма другыма проблемами той добы.

В частях о правных вопросах Н. Бескид в першім рядї прісно аналізовав і порівновав шолтыство і урбаріат, главно з аспекту особной слободы підданых. Главны обмеджуючі факторы на тім полю принїс тзв. дикый сейм з 19. октобра 1514, котрый вырїшив о рештрікціях по поражцї повстаня Ю. Дожы і заложіню тзв. другого підданства. Н Бескид вказав і на далшый леґіслатівный розвиток, котрый прісны резолуції сейму модіфіковав і до істой міры змірнив. Ішло главно о закон ч. 26 з року 1547 і законы з років 1556, 1567 о повиннім навернутю підданых і о заселёваню, котры были актуалны праві про русиньске жытельство в северовыходнім Угорьску.

І кідь марксістічна історіоґрафія евідентно фаворізовала селяньскы повстаня, котры западали до єй концепції класового боя як рушаючой силы сполоченьского покроку, нераз їх інтерпретовала дость поверьхно і без конкретных фактів в цілій їх комплексности. Револты, як обєктівны історічны подїї збачів і Н. Бескид, притримовав ся але главно фактів, бо припомянув і тоты, котры не были барз пертрактованы. Такым способом писав нелем о Дожовім повстаню з року 1514, але і о повстанях Ґ. Карачонія з року 1569, респ. повстаню П. Часара з року 1631.

Без прикрас пописовав тяжку долю русиньскых рольників в часах невольниц-
тва і підданства, подрібно аналізовав формы плачіня феодалной ренты, як і формы вшыткых реґуларных річных, або і принагодных повинностей підданых рольників. Доповнїнём тых частей Бескидовой роботы было пописаня і фінанчне вырахованя прибытків верьхности, што давать можность нелем зреалнити нашы представы о тогдышнїх реаліях, але тыж о великій маєтковій і сполоченьскій діференціації жытельства. Пописує ту і образ тяжкой роботы підданых у звязи з пописом технолоґічного поступу, котрый быв вжытый при будованю Спіського граду.

На другім боцї, Н. Бескид быв застанцём тзв. автохтонной теорії, подля котрой Русины представують корїнне жытельство нелем южнокарпатьской области, але і цілого выходного Словеньска, што одмітовали і ёго сучасници як непідложены тверджіня. К автохтонній теріторії Русинів прирядив і Спіш, хоць припустив і значіня нїмецькой колонізації той теріторії. Правда, то не высвітлять, одкы ся до спіськых міст, не бісїдуючі о селах, дістали Словаци, котры уж в 15. сторочу вказовали характер реґіону. Полемізовати з автором бы мож было і о дакотрых екстремных припадах і проявах утиску народа, котры уводить, але котры доднесь не мож історічно рекоштруовати ани нияк овірити їх правдивость.

Русофільска орьєнрація автора ся ясно проявила і при обробцї даной тематікы, хоць в тім часї Росія уж не єствовала на ґеоґрафічній картї, а Совєтскый союз не было можне поважовати за наступницьку імперію в ролї охранцї і ослободителя славяньскых народів в Европі. Тяжко мож утримати представу, же Росії все уближовали вшыткы ёго сусїдове од нападу Монґолів. Н. Бескид мать правду, кідь пише о неспокійности, як і о амбіціях Росії уж в 17. 18. сторочу ревідовати мировы і дінастічны договоры, а то і на укор Польска і габсбурьской монархії. Правда, є то дашто друге, як кідь такы ревізіоністічны тренды поважуєме за оправнены.

При докладнім чітаню пуіблікації чітатель наісто збачіть, же автор на дакотрых містах споминать вызнам того, же Ґ. Жыд купив в роцї 1686 шолтыськый уряд і здобыв так слободу про себе і про свою родину. Тыж є дивне, як автор порівнює дві родины з Ольшавіцї: Ольшавскых і Ямборьскых. Не є то нагодне, але скоріше замір автора, котрый такым способом хотїв передати поучіня і одказ своїм наслїдникам.

Факт, же Ґ. Жыд купив шолтыство і так здобыв слободу є підкреслёваный зато, же якраз тото уможнило наданым хлопцям з роду Ольшавскых штудовати і так здобыти высокы церьковны функції, котры потім выужыли на поміч в розвитку освіты і културы свого народа. Здобыли притім нелем почливость Русинів, але і решпект державных інштітуцій, докінця в роцї 1754 єдна часть роду надобыла і шляхтіцькый тітул. Родина Ямборьскых тыж здобыла слободу і шляхтіцькый тітул уж в роцї 1751, но не цалком штандартным способом, але через підпору з боку спіського препошта. На роздїл од Ольшавскых але про русиньскый народ не зробила фактічно ніч.

Автор таков формов очівісно назначує, же слобода є лем першым предпокладом розвитку народа і сполочности, і же сама не стачіть. Родина Ямборьскых мала слободу, хосновала єй але лем про своє добро, на добро народа не позерала. Род Ольшавскых здобыв слободу може лем нагодным способом, дав єй але до служеб свого народа. А тото є одказ Н. Бескида днешнїй молодій ґенерації русиньской інтеліґенції. Здобыла слободу, може тыж без властной заслугы, але тото не стачіть. Без актівіты, надхнїня і жертовности ся в проспіх вшыткых не буде тота слобода про Русинів ужыточна.