x х х

Не думав єм собі, же мій дїдо із бабов ся так скоро поминуть а мы зістанеме із сестров самы. Поневіряти ся по чуджіх сьме не могли, і так не зістало нам ніч інше лем іти до сиротинця. Не споминам собі на тот час в добрїм. Хыбив мі дїдо, баба і тота молга над верьбинами. Быв єм сам, як тот палець.

По міщанцї ня дали учіти ся на польногосподарьску школу до Лабірця. В духу єм собі опаковав: Та зась коровы, зась скоро рано вставати?! Не мав єм інтерес до учіня у тій школї і щастя было, же єм ся стрїтив із учітелём Штефаном Гапаком, якый кідь видїв мої нарисованы образкы, мі повів: Ты на тій школї не маш што робити, ты ся ідь учіти за маляря! Добрї ся му тото казало, але я окрем Михала Ребея не видїв ниякого маляря і не знав єм де ся до такого учіня мам приголосити. Ребей быв самоуком і сам не знав як мі помочі. Уж собі не памятам мено, але быв то єден доктор, што лічів звірята, котрый мі поміг дістати ся на умелецьку школу до Бырна. Господи, велике місто, всягды повно людей, чудна бісїда а я як жобрачок єм ся блукав по уліцях міста. Не было там моёй молгы над верьбинами, ани мого дїда. У тім часї єм ани незнав як ся мать моя сестра. Де є, што робить? Но єдно было про мене барз добре. Зачав єм ся учіти тото, што ня інтересовало. Раз сьме были із камаратми на пиво а я кажу: Хлопцї, радость жыти! Малюєш собі, рисуєш, ниякы коровы, сїно, ношіня воды...! Сокласници ся на ня позерали як кібы єм із розума зышов, ніч не розуміли моїй бісїдї. Єден із них, што быв такый бісїдливішый, каже: Геле, водкуд йсеш! Воле! Вочем то млувіш?! А я му нато: Ты то нїґда не порозумиш, бо єсь нїґда не видїв молгу над чабиньскыма верьбинами, нашу корову, дїда, бабу, поле за штреков і лїс!. Чех зістав як омороченый, позерав на ня і ніч не порозумів. Од того часу єм зачав мати авторіту ай кідь єм быв найменшый у класї. Зачали ня кликати по менї не Михал, але Мішко. Мішко Чабала із Чабин. Барз ся мі тото полюбило.

x х х

На середнїй умелецькій школї єм мав можность видїти велё образів старых майстрів, чітати книжкы о малярстві, вести дебаты што є добре у малярстві а што нїт. Сокласници малёвали подля моды, яка была в тім часї у світї. Мі то даяк не было на дяку. Не было у тых образах ніч мого, нашого. Школу єм скінчів, але, правду повісти, не знав єм што є добре а што не є добре у малярстві.

На высоку школу малярства єм ся дістав вдяка малярёви Дезідерови Миллому, котрый кідь видїв мої рисункы повів професорови Мудрохови, котрый у тім часї быв велика авторіта, же бы ня требало дати на коморну мальбу. Знав єм, што є комора, комірка, але коморна мальба? Спочатку єм ся ай острашив. Кажу сам про себе: Та то што, дадуть ня до даякой коморы, ці што, а там буду ся учіти малёвати?!

х х х

Професор Мудрох быв задумчівый чоловік. Пережыв войнову траґедію і ёго образы были повны чогось тяжкого, смутного. Научів єм ся у нёго много, но ёго фарбы мі нияк не сидїли. Тягало ня фурт до фаребности мого краю. Іщіі лем єм ся попозерав на біле полотно, а уж єм видїв белаве небо, белаво-фіаловы лїсы... Лем што єм зачав першы тягы пензликом по полотнї, уж ся мі у голові выноряла тота молга над верьбинами. Прижмурив єм собі очі, а уж єм видїв, як ся помалы розпущать у хмарах. Цілый край, тото поле, лїс єм видїв як задымлены. Попозерав єм ся на Мудроховы квіткы у вазї а штось подобне было на ёго образї за вазов. Світ на заднїм плані образу ся задымовав лем інакшов фарбов як мої верьбины.

Близко яри єм ся выбрав домів до Чабин попозерати свою тету. Взяв єм із собов ай пензликы, фарбы і полотно. Іщі скоро рано єм ся выбрав малёвати мої верьбины і молгу. Так єм тужыв ся вернути і видїти тот край, але кідь єм ся поставив перед полотно, пришов на ня чудный страх. Не знам собі тото высвітлити, але страх быв такый, же ся мі аж рука рострясла. Лем што єм потягнув пензликом дакілько раз, молга ся зачала двигати ку хмарам. Понагляв єм ся, жебы єм тото чім скорше намалёвав. Шырокы пензликы єм мінив із тонкыма і якось єм тот образ докінчів. Кідь єм ся вернув до теты, опер єм намалёваный образ на підстїну і перезерав єм сі го. Тета вышла із хыжы і каже: Што-сь там намалюґав? Якесь вшытко задымене! Тоты стромы і крякы, як кібы барз далеко были а щі там ай кібы сама молга їх дусила! Померзили ня тетины слова, але у духу єм собі повів: Лем жебы ся мій образ професорови Мудрохови любив.

х х х

До Братїславы єм ся вернув по тыждню і такой на другый день єм на ходбі школы стрїтив професора Миллого. Не хотїв єм му указати намалёваны образы скорше, як бы їх видїв професор Мудрох. Но Миллый мі каже: Но, Михалку, укаж, што-сь там дома вытворив за чудо! Пороскладав єм образы коло стїны а Миллый: Хлопче, ты пахнеш родным краём! З тебе не буде ниякый кубіста ани імпресіоніста! Ты лем малюй свій край дале, як кібы єсь малёвав свою душу. Твої фарбы і рукопис патрять лем там, одкы єсь пришов! Ай ня то потїшыло, але ай кус мі было чудно зато, же як молодый штудент каждый хоче быти модерный, і я так тужыв. Но повів єм собі: Добрї, не буду модерный як Пікасо, але буду свій, Мішко Чабала, котрый малює тото, де ся нарoдив!

Школа мі утекла, як вода у Лабірцю. Ани єм ся не сподївав, а уж быв конець. Із діпломом маляря єм ся выбрав там, де мі радив професор Миллый. Домів. Но требало із чогось жыти а мої образы ся іщі барз не продавали. Вырїшыв єм іти учіти на высоку школу педаґоґічну. Ніч з того не было! Як учітель єм чісто скламав і сам себе. Не ішло мі то од рукы і видїв єм, же кібы єм зістав там дале, быв бы єм лем на сміх. Затяв єм ся і повів єм собі: Мішку, не будеш фушовати до ремесла другым, єсь малярь, малюй!

х х х

Пряшів, де єм вырїшыв жыти і малёвати, быв повный Русинів, нашых людей, а тоты мі додавали дяку до роботы. Малёвав єм природу, портреты, уліцї по містї, домы... Люде од ня дашто куповали а я мав із чого жыти, їсти а, як справный Руснак, і выпити. Сходили сьме ся із камаратми малярьми до корчмы, яку не знам чом называли Мексіко. Была на добрїм місцю, недалеко од театру, а так там ходило велё умелцїв. Покы сьме были із чістым розумом, та сьме діскутовали о вшыткім , але кідь ся уж розум побаламутив од велё півдецаків, бісїда была як на валальскій громадї. Знав єм, же ня велё людей брало як такого чудака, але мі тото ай пасовало. Міг єм собі повісти што єм хотїв а ай кідь то было остре слово, якось мі одпущали. Дось часто до ня вырывали малярї, котры ся силов-моцов хотїли подобати модерным. Я їх не брав до розума а надале єм робив свою роботу так, як мі порадив професор Дезідер Миллый. Єден пряшівскый малярь мі вытыкав, же малюю образы як недокінчены. Же суть мало фаребны. А я му на то повів: Ты собі малюй свої коцочкы, кругы кілько хочеш! Я буды малёвати так, як мі сердце каже. Хочу, жебы мої образы пахли краём, де єм ся народив, а не світом, о котрім скоро ніч не знам!

Видїв єм, же велё із пряшівскых малярїв ся мі посмішковали. Тварив єм ся, же о ничім не знам, же єм глухый і слїпый. Кідь ся робили выставкы у ґалерії, я быв на хвостї, котрого бы хотїли там мати. Мерзило ня то, але не дав єм на собі знати. Раз за мнов пришов функціонарь КСУТ-у, ці бы єм не намалёвав портреты вызнамных людей, пряшівскых Русинів-Українцїв. Заплата была слаба, але пустив єм ся до роботы. Першый мі сидїв писатель Гриць-Дуда. Быв то важеный пан а я дістав страх, ці го намалюю добрї, жебы ся не уразив. Хотїв єм го намалёвати по своїм, але панство хотїло, жебы то быв достойный портрет достойного пана. Робыв єм што єм міг. Припоминало мі то образ, як кідь Ґоя малёвав цісарьску фамілію. Є інтересне слїдовати, як ся люде чудно тварять, кідь знають, же їх дахто малює або фотоґрафує. Каждый хоче быти знятый як найкрасшый і наймудрішый. Но а то барз кобарчіть рукы малярёви, зато, же він хоче намалёвати подобу чоловіка таку, яка она є уднука. А із тым мало-хто согласный. Люде ся видять інакшыма, як суть досправды. Ай ту є так, же правда очі коле. Гриць-Дуда ся мі подарив. Ай кідь мі вытыкали, же є барз розмазаный, недокінченый... А я єм нато повів лем тото: Кідь є дашто недокінчене, то значіть, же іщі зріє, або няй го докінчіть другый! І веру не нашов ся нихто, хто бы мі вывертав дале мої слова.

х х х

Пряшів было місто, де каждый із умелцїв познав каждого. Правда, і ту ся робили роздїлы міджі малярями. Про мене то было вшытко єдно. До партії ня нихто не кликав, сам єм не мав інтерес а, конець-кінцїв, што бы партія мала із Мішка Чабалы, котрый не знав ніч робити, лем малёвати. Побагнув єм, же велё умелцїв сі із ня утяговало, але то мі якось ай пасовало. Міг єм собі робити што-м хотїв а кідь єм десь у корчмі стрїлив даякы дурноты на політіку, брали ня : А..., знаш , Мішко Чабала! І так єм собі міг жыти по своёму. Малёвати, веселити ся, попивати... Ніч єм ся не пертварёвав, жыв єм так, якый єм быв.

Уж не памятам хто то быв, але дав мі роботу намалёвати образ про Василя Біляка. Вшыткы мі завидїли, а я ся із того так перестрашыв, же не знав єм што мам робити. Знам собі представити, што бы маляёвали другы. Серьпы, молоткы, звізды, зварячів, пастырїв, дружстевників, але жебы то малёвав Мішко Чабала? Аж мі з того пришло смішно. Сїв єм собі до шмыкнї і роздумую: Василь Біляк мать серьпів, молотків і звізды як папеж крестиків! Намалюю му ёго країну. І так єм ся выбрав під Дуклю, одкы він походив, поставив єм собі полотно на стоян і малюю. Ани єм не спобагнув, коли ку мі пришла така стара бабка і каже: Хлопче, што то там макуляш? Фарбы маш шумны, такы нашы, але ніч там не познавам. Якесь маш вшытко замазане! А їй: Бабо, малюю образ про Біляка! Бабча на ня выкатулила очі і каже: Та нашто му тото, мать уж вшыткого дость! Хотїв єм бабу пересвідчіти і кажу : Бабо, буде мати пятдесятку. Панове хотять му дати дарунок. Образ. А баба як іспід пазухы: Та намалюй святый, нач му тоты макулькы! Василь быв копыля, нїґда ніч не мав, а теперь пан як неодты. Але кажуть, же поміг тому краю. Та лем малюй. Баба ся уж пущала домів а я іщіі за нёв закричав: Бабо, домалюю там ай вас із зайдов! Ани ся не обернула, лем махла руков а скоро про себе повіла: Лем малюй, малюй! Ай мене. Може сі лїпше спомяне на тоту голоту, што ту є !

Тоты бабины слова ня так іншпіровали, же єм іщі веце сил давав до малёваня, так, жебы тот край, горы, лїсы, поля і бабча вызерали як кібы мали обчаньску леґітімацію із адресов, же одты суть або ту жыють. Образ наконець ся любив ай тым, што мі задали таку задачу, але нїґда єм ся не дознав, ці досправды го дали Василёви Білякови. Десь хтось шущав, же го не дали, же ся там вопхав другый малярь, якый мав ідеолоґічный профіл і образ лїпшый. Веце єм уж єм го нїґда не видїв. Не знам кому до рук попав.

х х х

До Чабин єм ходив часто. Тягало ня там ай кідь мої родічі уж были мертвы. Не быв єм із тых людей, де дома всягды мали. У Пряшові єм жыв тїлом, але сердцём у Чабинах. Ай кідь єм малёвав поле, лїсы, горы будь-де інде, всягды єм видїв кус своїх Чабин. Раз єм повів єдному малярёви, же я кідь малюю країну ай у Булгарії, фурт там найду штось із той чабиньской. А він мі на тото: Ты єсь быв і зістанеш ґаджом! І сам єм ся зачудовав, але ёго слова ня нияк не образили, наопак. Іщі єм быв гордый і в духу єм собі повів: Чабиньскый ґаджо є фурт веце як пряшівска морална простітутка! Кідь єм малёвав великы полотна про книжніцю в Гуменнім, выбрав єм собі тему із Чехового Вышнёвого саду. Директор той книжніцї мі рокы припоминав, же коли прийду полотна домалёвати. Не ішов єм, бо они были готовы, докінчены. Ай там єм нароком задымив людей і країну так, як мі із дїтинства зістав образ молгы над верьбинами у Чабинах. Хотїв єм навести атмосферу на образї, жебы провоковала того, хто ся на ню буде позерати. Жебы го стримала як кібы чекав, жебы тота молга выступила горї, кідь сонце собі протре очі і всяды буде ясно. Тай у книжцї, кідь ю чітаме, не є вшытко ясне нараз, але поступно. А велёраз книжку перічаме а і так нам не є вшытко ясне. Хотїв єм, жебы тото было ай на моїх образах.

х х х

Десь зачатком вісемдесятых років єм ся ся дознав, же у Америцї жыє малярь Енді Вархола , котрый малює конзервы од якойсь поливкы а кажуть, же бы мав быти Русин. У Лабірцю ся тоды зобрало пару молодых людей а барз хотїли, жебы тот Вархола мав музей у Лабірцю. Мі ся ёго образы не любили. Ніч, што ня на академії учіли, там єм не видїв. Вшытко вызерал, як реклама, плаґат... Но кідь єм спознав ближе роботу того чоловіка, порозумів єм о што ту іде. Лем мі не ішло до головы, де ся так міг змочі тот малый, сухый Русначок, сын такых бідных родічів. Но вірьте або нїт, кідь єм ся дознав, як бідовали у тій Америцї, і мі было легше, затоже ня то підпорило як кібы мі хтось із-за хырбета казав: Но видиш, Михалку, ты сирота, тыж єсь бідовав гі тот Русначок Вархола, у дїтинстві єсь ся досыта не наїв, так ся не сануй а роб, жебы ай твоє мено штось значіло! Михал Бицко із Лабірця о мі раз написав, же мої образы суть такы як ай я сам. Замолжены, жебы ся нихто не дознав, што є у тій моїй воздушній перспектіві. Пише: Так як не знаме што нас чекать у будучности, так ай Чабаловы образы суть ёго молгов затягнуты і лем собі можеме думати, што якбачу там Мішко в тій далекости сховав. Видить ся мі, же він ани не хоче знати што буде, або што є за ёго молгов. Главне про нёго є, жебы ёго образы мали душу. І мають. Крегку як сама душа Мішка Чабалы, маляря, котрый ся десь фурт понаглять, штось фурт глядать, жебы мав перед нами што таїти.

Спочатку єм тому не розумів а кус ня тото ай мерзило, але потім єм собі повів: Лїпшый малярь тот, што у своїх образах штось скрывать, як тот, што їх малює як кібы ішов із бубном на зайцї! Но єдно єм собі од того Варгола однїс. Правду! Він указовав Америчанам образ їх жывота по правдї, а я образ свого жывота і краю, тыж лем по правдї. Ці ся то дакому любило або нїт. Нїґда єм ся не хотїв вздати ани той моёй молгы, верьбин, ани того свого краю. Кібы єм то зробив, забановав бы-м ся.

 

КОМЕНТАРЬ-ЕПІТАФ:

 

Мішко Чабала ся не міг нїґда забановати. Грав свою задачу у жывотї за сценарём , якый му написав сам жывот. Ани не мав охоты або дякы мінити штось, брав свій жывот такый, якый быв. Быв ёго сценарістом, герцём і режісером. Бісїда із ним не была обычайна. Мішкови пасовало, кідь го дахто брав такого якым ся явив, ай кідь часто то была лем така маска. Уднука у собі быв барз чутливый чоловік, така доросла дїтина. Видїв єм го плакати, сміяти ся, але не видить ся мі, жебы єм го видїв досправды щастливым. Не думам собі, же быв спокійный ай із тым, што намалёвав. Кідь сьме му робили выставку у Музею Енді Варгола, быв на непознаня нервозный. Фурт собі штось шомрав попід ніс а указовав руков, же : Ту мало быти веце белавой..., тото є барз їдовита зелена..., небо єм не застиг докінчіти ...! Но кідь єм ся озвав а повів: Мішку, потім то бы уж не были твої образы. Не шпекулуй, добрї то є! знервознїв і каже: Обліґат, то мі кажеш лем так, жебы єм быв спокійный! То уж было у часї, кідь Мішко Чабала похворів і барз ся бояв, же мать раковину. Із нічого ніч мі повів: Видиш, ани тоты докторе не знають вшытко а лем собі думають, што там у мі є. Так як за тов молгов на моїх образах! Не видиш там, што там є, лем собі можеш думати.

Отворїня выставкы Мішка Чабалы у Музею Енді Варгола было святочне. Першый раз єм видїв Мішка так елеґантно облеченого і барз нервозного. Хтось му лем так повів, же му не пасує машля ку кошулї, такой утїкав собі купити другу. Фурт ся вертав до експозіції, не хотїв жебы до отворїня там дахто ішов, позерав по образах і без перестаня собі дудрав попід ніс. Зато, же до отворїня было іщі три годины, попросив єм Мішка, ці бы не хотїв мі повісти пару слов на камеру. Заразив ся а каже: Уж ай ты собі думаш, же умерам? Наконець сугласив, але не хотїв, жебы іщі там быв дахто веце окрем нас двох. Вылагодив єм му:

- Мішку, буду ся тя просити просто, отворено...

- Гей, як кібы то было на послїднїй раз...

- Не бісїдій глупости, я то думам важнї...!

- Ай я!

- Кідь єсь зачав із того чорного кінця, повідж мі, боїш ся смерти?

- Не думам на ню. Не знам, як вызерать. Іщі єм ю не видїв.

- Віриш на жывот по смерти?

- Я буду жыти у своїх образах.

- Што ся дїє із чоловіком, кідь умре?

- Умер!

- А душа?

- Як малый хлопчиско єм собі думав, же тїло є як плащ на колесї авта а душа як тота ґума-душа, што є під плащом. Кідь плащ або пнеуматіка ся знічіть, душа выфунить. Десь піде, але невидно ю. Росплыне ся як моя чабиньска молга. Може ай моя душа ся раз змішать із тов молгов.

- Кібы єсь мав жыти одзнова, змінив бы ёсь дашто на своїм жывотї?

- Я бы не хотїв жыти одзнова. А кібы єм мусив, ніч бы єм не мінив. Нашто? Тадь бы єм жыв лем як Мішко Чабала. Інакшый бы єм ани не хотїв быти.

- Не мерзить тя, же не маш дїти?

- Но... Дїточкы суть як квіточкы. Мої дїти суть мої образы. На інакшы єм ся не зміг.

- Дось часто єсь дїти портретовав. Чом?

- Они суть упрімны, незопсуты... А портрет дїтины і малёваня рук є найтяжше.

- Сниє ся ті, кідь спиш? Што?

- У снї єм фурт дома із дїдом і бабов. Уж єм ся сам із себе сміяв і сам собі повідав, же люде літають до козму, маме почітачі, а мі ся сниє дїдова корова, верьбины, молга, стара студня... У моїх снах ся жывот заставив.

- Єсь спокійный із днешнїм світом?

- Нїт, то є світ без душы!

- Як без душы?

- Люде стратили сумлїня, каждый видить лем сам себе...

- Чом то так є?

- Забыли сьме на своїх предків а перебераме за своє чудже. Забываме, же днесь (днешнїй день) є порох а вчера(шнїй) вітор. Раз нам тот вітор тот порох задує до оч так, же уж будеме чісто зблуканы, слїпы. Як блудны сынове тїней нашых забытых предків.

- Віриш в Бога?

- Своїм способом. Без віры ся не дасть жыти.

- Помагать ти віра?

- Велё!

- Кого собі із людей найвеце важиш?

- Дїдо, баба, Дезідер Миллый, Мудрох, сестра, братранцї..., тяжко то дати до шору.

- Чом кажеш велё людём майстро? Думаш то од сердця?

- Коли як, але каждый є у своїм жывотї у чімсь майстро. Потім то кажу од сердця.

- Перебач мі теперь за дось неприємный вопрос. Чом пєш?

- То не є неприємный вопрос. То є реаліта. Пю, але то не значітиь же не знам, як світ біжыть.

- Помагать ті то у робоотї?

- Моя робота ня кормить, учіть і мучіть! Так мі фурт казав мій дїдо. Но а коло того є ай палїнка. Выпєш, забудеш... Но теперь уж виджу, же ай ту треба мати граніцю. Але єдно є правда. Я своїм питём никому не ушкодив, лем собі. А то потім є уж моє дїло!

- Котры образы сам собі поважуєш за найлїпшы?

- Тоты найновшы, послїднї?

- Чом?

- Іщіі єм не нашов на них много хыб.

- Находиш їх часто?

- Тот малярь, котрый не найде хыбы на своїм образї, є самолюб а не малярь.

- Маш камаратів?

- Коло півдецака повно, але дале єсь фурт сам.

- Но мі ся видить, же ся около тебе мотать дость людей...

- Гей мотать... Лем мотать!

- Выстава у Музею Енді Варгола ти зробила радость ?

- Є то моя найвекша выстава а выдали мі першый каталоґ.

- Што сі думаш? Кідь ся на то позерать згоры Енді Варгол, што собі о тім думать він? Мішко Чабала у ёго музею?

- Не знам, але попрошу ся го як там буду.... Вызерать, же то уж довго не буде.

 

Мішко Чабала із Чабин, єден із найзнамішых русиньскых малярїв, зохабив молгу над чабиньскыма верьбинами 4. 8. 2002 по тяжкій хворотї. Так як ся тихо, ненападно зъявив на сценї малярства, сам, сирота..., так ай одышов. Забыли на нёго півдецаковы камаратя, у найтяжшых годинах жывота зостало коло нёго лем пару. Ёго сестра, Лаці Цупер, Душан Пончак, Хома із Кошіць ... У своїй шмыкни зохабив велё недокінченых образів. Ай кідь знав, же є тяжко хворый, малёвав іщі ай у шпыталю. Послїднї ёго образы вызерають як кібы ай они одходили із того світа. Так, як і їх автор. Не кричали фарбами, не били до очей темами..., просто зістали утягнуты як мала дїтина у кутику сіней од страху перед чімесь. На каждім із них зістав фалаток чабиньской молгы. Тото остатнє є нафурт сховане за нёв а лем тяжко прийде час, жебы ся тота молга підняла до неба а мы бы збачіли, што Мішко Чабала за ню сховав.

Гріб Мішка Чабалы із Чабин мать місце міджі небіжчіками-родаками. Людьми, од якых ся Мішко не доказав одторгнути по цілый жывот. Як нароком, іщі ай мено мав чабиньске. Но міг бы быти хтось іншый малярь із такым меном, як Мішко Чабала із Чабин? Тот пряшівскый Толус Лотрек, котрый доднесь хыбить на пряшівскім корзї, як ся фурт десь понаглять. Тот згорбленый невеликый хлопик із єднов руков у кешени а із другов собі тримавчі ціґаретлю, котру мало-коли собі запалив. Тот Русначок із белавов, жовтов, рудов і білов фарбов на руках, із фарбами, котры зістали навікы у памяти нелем Мішка Чабалы, але ай тых, хто любив ёго образы. Фарбы ёго родного краю, на котры нїґдай не дав допустити. На край ранной молгы, гундраючіх верьбин, обычайных людей і ...дїточок як квіточок.