В історії будь-якого націоналного проєкту, главно такзваных „неісторічных“ націй, енціклопедії мають вызначну етапну роль. Они суть веце як енціклопедії, бо окрем звычайной і главной функції сообщіня і сістематізації знань в подобі справ (інформацій), все мали і мають тыж іншу, важнїшу задачу. Они суть націоналныма енціклопедіями, суть на то, жебы представили минулость і сучасность властного народа в подобі норматівного, конвенчного, решпектуючого знаня. Тота теза ся добрї ілуструє на україньскім прикладї – в історії україньского націоналного проєкту обидві, україноязычна „Енциклопедія українознавства“ (11 т.) і анґлоязычна „Encyclopedia of Ukraine“ (5 т.) цалково одограли (і продовжуть одогравати) свою основну роль – потверджіня україньскости як чогось окремого на поліцї інформачных выдань (также і в сістемі знань) западных, і не лем їх, бібліотек. Ці неекзістуючім народам присвячують енціклопедії в 11 томах? В арзеналї україньской націоналной ідеї енціклопедії ся проявили як, може, помалы дїючій, але конець-кінців, ефектівный способ.

Факт, же пару років передтым тот способ быв поужытый про русиньскый націоналный проєкт (історічна отчізна котрого – Закарпатя/Підкарпатьска Русь – є „войновым“ полём з україньскым націоналным проєктом), нас не має несподївати. Тадь обидва авторы рецензованых енціклопедій і заєдно головны промотеры русинства добрї знають як історію Україны, так історію україньского націоналного руху і ёго тактіку. Не є ніч надприродного в тім, кідь познаме тактіку конкурента.

„Як не парадоксно то звучіть, але Україну і Українцїв мож поважовати за єдну з найуспішнїшых історій сучасной епохы... перед сто пятьдесят роками, може векшына Українцїв ани не знала, же они творять окремый народ, а тым веце, о тім не знала ани остатня часть світа. Але зато ку кінцю 20. ст. Україна выступать як суверенна держава... Мы, Русины, можеме в многім ся поучіти з україньскых скусеностей.“ (З выступу П. Р. Маґочія на 5. Світовім конґресї Русинів в Ужгородї, 25. 6. 1999).

Іван Поп, „научный редактор русиньской націоналной орьєнтації“ (то не фіґлї, але цітат з „Энциклопедии Подкарпатской Руси“, с. 310), – походить із Закарпатя. Даякый час быв сполупрацовником московского Інштітуту славянознавства, на початку 90-ых років 20. ст. коротко робив в Ужгородьскій універзітї, а одтогды жыє в Чехії. П. Р. Маґочій – довгорічный ведучій катедры україньской історії Торонтьской універзіты і автор популарной анґлоязычной історії Україны („A History of Ukraine“,1996).

Кідь „Энциклопедия Подкарпатской Руси“ (дале – ЭПР) є присвячена лем Підкарпатю, то в „Encyclopedia of Rusyn History and Culture“ ся находять вшыткы реґіоны, културны явы і дїятелї, якы ся ідентіфіковали як Русины, або были так ідентіфікованы авторами. Обидві енціклопедії ся стрітили з позітівным одзывом. Тадь потреба такых книжок, незалежно од націоналных смаків, є велика. На ЭПР, яка вышла перша, дость швыдко реаґовали і науковцї, і, просто, заінтересованы люде. Найвысшу оцїнку єй дав сам автор:

„Объективная библиографическая информация“ (ЭПР, с. 7), „путеводитель в историю края и его народа“ (ЭПР, с. 7), „нефальсифицированная информация“ (ЭПР, с. 8), „охватывает всю суму сведений о регионе“ (ЭПР, с. 9), „биографический материал дается с маскимально возможной хронологической точностю, с критической, объективной оценкой вклада, наследия или роли истории Подкарпатской Руси того или иного деятеля“ (ЭПР, с. 9), „Энциклопедия Подкарпатской Руси является первым бесцензурным изданием подобного рода, дающим самую широкую информацию“ (ЭПР, с. 10), „с выходом этого труда... заявляет о себе самая молодая в Европе русинская енциклопедистика“ (ЭПР, с. 10).

„В енциклопедичній праці із 1 550 статтями, на 431 сторінці (950 стандартних)... вперше сконцентровані відомості про сот-ні культурних, політичних й інших діячів краю, подана вичерпна характеристика основних етапів його історії і культури, вперше подана найширша і найновіша біб-ліографія всіх географічних і культурно-історичних сюжетів.“ (І. Поп: „Відповідь засліпленому ненавистю до русинів // I ми в Европі! Книга перша: Відповідь опонентам, Ужгород: Выд-во В. Падяка, 2002, с. 7).

Лем єдинов неґатівнов оцїнков ЭПР быв выступ днесь небіжчіка-літературознавця Олексы Мишанича. Хоць представителї русиньского табора оператівно одповіли на ёго слова, діскузія ся не одбыла. Вшытко ся перевалило до тіпічной звады выходоевропскых „правдолюбів“, кідь опоненты ся не мылять, а циґанять, занимають ся не общіма, высшыма цїлями, але низкыма, властныма інтересами. Олекса Мишанич на шкоду своёй крітікы, властно обсягу ЭПР, чомесь обернув увагу на роскрытя „політічного русинства“ і біоґрафії Івана Попа, де ся занимать ёго односинами з КДБ і перебыванём в службах антіукраїньскых сил вобще. Окрем того, з поглядом О. Мишанича о українофобстві і галичанофобстві ЭПР цілково мож сугласити.

І. Поп тыж не выужыв можность коректной полемікы і у своїй одповідї перешов граніцю научной коректности в общім. Ту тавтолоґія выужыта не зато, же было мало слов, але свідомо як літературный елемент на підкріплїня бруталной і звадливой формы, обвинюючі Мишанича з прислугованя „кієвскым урядникам“ і з одроблёваня „30 стріберных“. Ай так причіны особных звад міджі науковцями або детайлы з їх біоґрафій в данім моментї не суть важны. Хоць мож допустити, же они ся придадуть як темы про потенціоналны дізертації і окремы шпеціалізованы выданя. Місто того, про мене плоднїшов є інша выскумна перспектіва. В данім припадї хочеме аналізовати обидві енціклопедії як інформаторы, і як елементы з арзеналу конкретного націоналного проєкту. Іншыма словами, цїлём статї є высвітлити: 1) до якой міры суть точны „факты“ в енціклопедіях; 2) подля якого прінціпу і якы „факты“ были выбраны, і якы зістали мімо їх обсягу.

 х х х

Листуючі тісячроча русиньской історії, Іван Поп ю творить не на порожнїм містї, бере сі на поміч іншы, уж давно розроблены факты як ставебный матеріал. Выберать сі наперед тоты „цеглы“, якы му доволюють твердити о прадавности, автохтонности „проторусинів“ і їх належности до іншого, западнїшого „централноевропского“ културного ареалу. То єсть: „проторусины“ жыли в Закарпатю до приходу Мадярів, не пришли в їх арьєрґардї або ай пізнїше. Закарпатя ся находило у сферї політічного і културного впливу Великоморавской державы, зазнаючі хрещіня од місій Кіріла і Мефодія сто років скоріше, як была Кієвска Русь. (ЭПР, с. 23 – 24). Заєдно іншы, „незмыселны“ компоненты автор вычленює як міфы, і пересвідчуючо одпыхать, хоць серьёзны науковцї ани давнїше їх не брали до увагы.

І. Поп, хоць і познать сучасны теорії націй і націоналізму, то, принайменшім з нима не сугласить. Він не высвітлює націю як подуману громаду, а себе як інтелектуала, якый тоту громаду „конштруує“. Подля нёго, Русины екзістовали в Х. ст. так істо, як екзістують у ХХІ. ст. Днесь ся одбывать „возрождение подкарпаторусинского народа“, а себе він видить в ролї класічного Будителя a la ХІХ ст., котрый вырішує „проблему восстановления исторической памяти подкарпатских русинов“ (ЭПР, с. 7), яку спотворила „украинская националистическая историография“, шмаряючі на Русинів „лавину инсинуаций и шельмования“. „История подкарпаторусинского народа, его борьба за свою государственность всячески фальсифицируєтся украинскими псевдоучеными и средствами массовой информации“ (ЭПР, с. 7). Рахункы з „украинской националистической историографией“ ся роблять почас цїлой ЭПР. У „Вступі“ і іншых общіх статях „История“ і „Культура“ автор ревідує „української“ верзії історії „подкарпатских русинов“, якы, як ся нас снажить пересвідчіти, цівілізачно і ґеоґрафічно оддавна належали до Централной Европы (яка, припомяну історію терміна, є радше ідеолоґічным, а не ґеоґрафічным феноменом), а лем в 1945 роцї были насилно вырваны з того правічного ареалу.

Вину на тім мають, окрем Сталіна, і комуністів, україньскы націоналісты, політіци, науковцї і под. „Україньскый“ поужывать ся в ЭПР як, властно, пейоратівне слово. Вшытко, до чого то мож поужыти, описує автор як неприятельске і закерне багно, што до себе втягло нещастных Русинів, породжуючі з них мертвонародженых Українцїв. Подобно до українофобского дішкурзу, істых інтернетовых выдань і постсовєтьскых выдань Росії, югу і выходу Україны, І. Поп позіціонує не даякы байкы, приписованы елементы, але саму „україньскость“ як націоналістічный феномен, як хвороту ці невалушный патент. Він приписує тому яву іманентны неґатівны знакы: „Украинский национализм никогда рационализмом не отличался“ (ЭПР, с. 43), „украинския государственная власть традиционно беспомочна“ (ЭПР, с. 54). Найвекша частка авторьской фобії ся односить к Галичанам, якы по єзуітьскы шыковно перетворёвали нещастных Русинів на „Українцїв“. Про Івана Попа претензії середнёвічных галицькых князїв (котры не думали
катеґоріями націоналізму) на карпатьскы перевалы і прилеглы землї – то є давна кон-штанта „галицкой политики, актуалной для Львова и в настоящое время“ (ЭПР, 24).

Мірков научной цїны про автора ЭПР часто не є обсяг робот, а їх вонкашнї формалны знакы ці націоналны авторьскы преференції: „Уже самое название говорит о его проукраинском характере“ (ЭПР, с. 8). Ай научны роботы, котры трактують автохтонне выходославяньске жытельство Закарпатя як україньске, і спомины, наприклад, дїятелїв Карпатьской Україны 1938 – 1939 рр., якы свідчать о успіхах україньской орьєнтації в Закарпатю, Поп превентівно характерізує як тенденчны, неправдивы, псевдонаучны: „Ёго пробы были ділетантьскы (с. 115), літературный процес на Підкарпатьскій Руси скумав тенденчно як часть общоукраїньского, але сучасно, як штось другорядне, провінціоналне (с. 253), не беручі до увагы історічный прінціп, поверьхность заключіня і другорядность матеріалів (с. 255), цїла творба публіцісты і краєзнавця має аматорьскый характер із слободным нараблянём із фактами і іґнорованём історічного прінціпу (с. 290), ёго книжкы ... суть лем крикливо-публіцістічнов компілаціов... к професіоналній науцї історії не мають нияке одношіня (с. 353), як історік і етноґраф, шпеціалізує ся на сістематічны фалзіфікації минулого Русинів і їх етно-політічного розвоя (360), в рамках своёй українофільской тенденчности і непрофесіоналізма, не мають нияку научну цїну (388), суть на низкій публіцістічній уровни (с. 407), без фактолоґічной основы (с. 409)“ і т. д.

Позітівно Поп оцїнює лем спомины галицького Українця Володимира Бірчака о Карпатьскій Українї (де ся высвітлює вобще заслужена крітіка державной роботы Августина Волошина) і моноґрафію закарпатьского Гуцула Івана Жеґуца. Послїдня з них ся не дотулять часу 1938 – 1939 років і 1944 – 1946 років, высвітлїня якых „украинской националистической историоґрафией“ Поп атакує найчастїше, як кібы были нёв найвеце сфалшованы.

Обсяг ЭПР є в планї дішкурзу, што трактує взник, розвой і успіхы українства на Закарпатю в 19. і 20. ст. як „галицьку інтріґу“ і як штучно принесеный звонка, неограніченый яв історії Закарпатя. Протежовану націстічнов Ґерманіов Карпатьску Україну 1938 – 1939 років (главну роль в нїй ся снажыли грати Галичане, члены ОУН) і Закарпатьску Україну 1944 року (переходне утворіня, орґанізоване шпеціалныма службами Совєтьского союзу), в якых абсолутна векшына містного жытельства (счасти і націоналны меншыны) была ідентіфікована як „Українцї“, Поп уваджать як бесхыбны арґументы, приклады на хосен свого пересвідчіня. Про нёго сам факт підтриманя україньской націоналной ідентічности силами звонка (внуторну мотівацію Поп, як правило, не узнавать), є достаточным, жебы тавровати тоту ідентічность як нанучену покорному містному жытельству. Ясно, в русиньскім проєктї, протежованім Австро-Угорьском, істу добу в міджівойновім часї – Чехословакіов, гортіовскым Мадярьском в 1938 – 1944 роцї, совєтьсков владов в 1989 – 1991 роках і іншыма „спонзорами“ по 1991 р., Поп тоту методу не поужывать. Авторьске „высвітлїня“ українства на Закарпатю в арґументах, методї, оцїнках як кібы скопіроване (даґде скоро дословно) з руськой імперьской і еміґрачной публіцістікы першой половины 20. ст., што „высвітлёвала“ україньскый націоналный рух в Надднїпряньскій (підросійскій) Українї. В обидвох припадах центром росшырёваня „хвороты“ видно Галич з єй страхопудливым націоналізмом. І там, і там „штучне“ українство спонзорує якась вонкашня неприятельска сила (кайзер із Габзбурґами або комуністы з націстами). І там, і там їх (україньска) циґаньска і шыковна пропаґанда чомусь все падать на уроджайный ґрунт.

Бісїдуючі о Карпатьскій і Закарпатьскій Українї, автор выужывать іщі єден ефектівный способ впливу на свідомость чітача. Він неперестанно підкреслює походжіня обидвох утворінь з тоталітных штатів, высвітлюючі їх історію такым способом, же сі думаме о тотожности україньской ідентічности з правым або лївым тоталітарізмом. Подля іронії долї у своїм „обяві“ Карпатьской Україны як фашістічного утворіня „україньскых націоналістів“ Іван Поп є абсолутным наслїдовником совєтьской історіоґрафії (плодным представителём якой быв і свого часу) як у методах, так і в арґументації, выхабивши, якбач, означіня „буржоазны“.

Сімпатії і антіпатії выскумника ясно ся одбили і на іншых обсягах. Кідь автор ся поважує за „жертву“ совєтьского режіму (ёго біоґрафія в ЭПР свідчіть о дачім іншім – І. Поп за того режіму зробив перфектну карьєру) і кладе на комуністів, вєдно з Галичанами, главну одповіность за „українізацію“ Русинів, то слово „комуністічный“ ся поужывать в ЭПР як пейоратівне.

Кідь проаналізуєме біоґрафії особ, якы в совєтьскім часї належали к номенклатурї, боёвали з „буржоазным націоналізмом“, величали комуністічный режім, то тяжко не видїти выразну тенденцію. Тым з них, кот-ры в 1989 – 1991 роках або пізнїше брали участь в русиньскім проєктї в ЭПР, была выдана, так бы повісти, індулґенція, а їх біоґрафії суть написаны сухо, без оцїнкы (value free) в тонї. В опачнім штілї є представлена біоґрафія тых „комуністів“, котры в тім часї выступили проти русинства, тримаючі ся україньской позіції. Поп трактує їх як комуністічных перевертнів, а їх позіцію як баналну сервіліту перед будь-яков владов, главно тов, яка взникла по 1991 роцї. Наприклад, кідь пише о небіжчікови Іванови Чендеёви (сполуавтор сценаря філму „Тїнї забутих предків“ Сергія Параджанова), Поп закінчує ёго біоґрафію, в основнім, циґанством: „После распада СССР Ч. встановится внезапно правоверным украинским националистом, только бы оставатся в первых рядах „заслуженных и премированных“ (дале ся уваджають нагороды, якы дістав по 1991 р. ). „Для доказательства своей украинско-националистической правоверности активно ангажируется в антирусинских кампаниях (ЭПР, с. 401). Єдным з главных камінїв наратіву ЭПР є тверджіня (холем што ся тыкать Закарпатя) о тім, же україньска орьєнтація, ідентічность і сама україньскость находять ся за граніцёв „нормалности“, высокой моралкы або здорового розуму. Неодрывныма супутниками українства є або вандалізуючій комунізм, або варварьскый фашізм (Галичани-січовици), або корупція (постсовєтьска Україна, 19, 54). А україньска історіоґрафія, лінґвістіка або літературознавство – то є фовт беспрінціпіалных конформістів-націоналістів, обще выкресленых як „украинская националистическая историография“.

х х х

Многы націоналны історії мають „старости“ із залучінём ці вылучінём із свого контексту тых представителїв, якы бы ся дотримовали множыновых лоялностей (multiple loyaties), або змінёвали (даколи неєднократно) свою ідентічность, орьєнтацію. В припадї україньской націоналной історії є явным прикладом Микола Ґоґоль, Микола Костомаров, Володимир Вернадський і іншы, якы ся не барз зміщають до прямой, єднолінійной схемы „націонално-ослободжуючого боя українського народу“ попри їх, конець-кінцїв великім вкладї до того „боя“.

 

Нацiонална парадіґма в припадї такых ідеолоґічно „забрудненых“ дїятелїв має невеликый выбер стратеґій, кываючі ся міджі напізалучінём або напіввылучінём. Лем даколи досягує крайность, наприклад, цілкове вылучіня за „зраду“ (так ся вылучовав з націоналного пантеону Михайло Драгоманов в міджівойновій галицькій публіцістіцї). Як правило, ся выберала путь замовчованя „нелїпых“ періодів жывота котрогось дїятеля або ёго орьєнтацій. Русиньскый проєкт тыж не уникнув подобній сітуації. Прикладом того є статя „Жаткович Юрий Калман“ (с. 173).

Наперед треба увести пару формалных познамок. Видить ся без змыслу называти „літературознателём“ Жатковіча, якый зохабив по собі лем єдну коротку статю в новинках (окрем іншого, цалком компілатівну) з історії україньской літературы. Статя в ЭПР має немало хыб в назвах і датумах появлїня ся робот Жатковіча. Наприклад, ним написаны біоґрафічны нарисы о Федорови Корятовічови, Іоанови Йосифови Де Камелісови, Михайлови Мануілови Ольшавскім, Іоанови Брадачови, Ґриґоріёви Траковічови і статя „Воєводство Крайнянское“ вышли не в 1890, 1893, 1894, 1898, 1902, 1903 р., але в р. 1891, 1892, 1893, 1897, 1901, 1902. Вшыткы біоґрафії, окрем Корятовічовой, были опублікованы в календарю Общества св. Василія Великого „Месяцослов“ (а не „Месяцеслов“, як пише Поп), якый все выходив на наступный рік, а якраз ёго сі Поп змылив з роком публікації.

Міджі роботами Жатковіча, што вышли в містных закарпатьскых выданях „Листок“ і „Месяцослов“, Поп споминать „Очерки из жизни угорских русинов“ (1895). Лемже тоты „Нарисы“ ся в них нїґда не публіковали, а вышли по мадярьскы (так як были написаны) в часописї „Budapesti Szemle“ (1895, ч. 4, 5). Тоту істу роботу споминать Поп ниже під іншов назвов, пишучі, же в 90-х роках 19. ст. Жатковіч написав по мадярьскы „Этнографический очерк угрорусских“, выкликуючі у чітателя чувство, же, реку іде о дві роботы. Хоць досправды то є єдна а тота іста робота опублікована в „Budapesti Szemle“ під назвов „Vαzlatok a magyarorszαgi oroszok ιletιbol“ (Нарисы з жыття угро-руськых). Дале, подля Попа, Жатковіч переложыв рукопис на „русинский язык. В. Гнатюк произвольно [підкреслїня моє. – Е. Г.] перевел на украиснкый язык часть этого труда и опубликовал в „Етнографічному збірнику“ НТШ во Львове, чем вызвал недовольство автора, симпатизировавшего с украинофилами из Львова, но не разделявшего [выдїлїня моє. –- Е. Г.] их национальной програмы самостоятельности украинской нации“. (ЭПР, с. 173). Автор статї ся выгыбать вопросу націоналной орьєнтації Жатковіча (хоць, як правило, іншы статї в ЭПР якраз ся з того зачінають), але цітованый урывок нас веде ку думцї, же він не быв українофілом. З того цітату тыж тяжко здогадати, як рукопис написаный: по мадярьскы, а пак переложеный на „русинский“ язык, ся дістав к Володимирови Гнатюкови (Галичане вкрали?). Было то так, же Гнатюк, кідь ся дізнав о тій роботї, обїднав сі у автора переклад з мадярчіны, і Жатковіч переложыв свою роботу до, в тім часї поужываного „язычія“, о чім споминать іщі Атанасій Пекар (поз. Пекар, А. Стосунки Володимира Гнатюка з закарпатським істориком о. Юрієм К. Жатковичем. In Від Наукового товариства ім. Шевченка до Українського Вільного Університету. Матеріали міжнар. наук. конф-ї. Пряшів – Свидник, 12 – 15 червня 1991 р. Київ 1992, с. 61.). Гнатюк скоротив текст скоро трираз, о чім быв Жатковіч допереду поінформованый і сугласив з тым. Слово „произвольно“ Поп, подля мене, поужыв не нагодов і не зато, же лем поверхно знав Жатковічову біоґрафію ці рукописну дїдовизну. Оно то іде цалком подля ёго антіукраїньского дішкурзу, же україньскы/українофільскы выскумници все перекривляли, фалзіфіковали, спо-творёвали, поверхно описовали русиньску історію і т. п., словом, чінили бєспрєдєл і проізвол. То правда, же подля такого дішкурзу україньскый ученець (тым веце Галичан) міг зробити з „русиньскым“ текстом – лем насилство і сваволю.

Жатковіч ся сердив не за скорочіня текс-ту, але за язык перекладу, о чім писав Гнатюкови 16. фебруара 1897 (поз. Мазурок, О. С. Юрій Жаткович як історик та етнограф. Ужгород : УжНУ, 2001, с. 57.). Він написав по мадярьскы: „Робота была написана нашым угро-руськым языком, а на моє велике зачудованя і злость вышла по галицько-руськы, а к тому фонетічно.“ (поз. Пекар, с. 68). Жатковіч поважовав язык галицькых Українцїв за спольщеный, а заєдно быв противником фонетічного правопису, узнавав етімолоґічный правопис (пор. Мазурок, с. 31, 78). Жатковіч не быв сам на Закарпатю, што не приїмав тот літературный язык, якый розвивали дїятелї україньского руху в Галичінї. Тота позіція достаточно высвітлена в літературї і в русинофільскій інтерпретації ся высвітлює як неприятя українства вобще (поз. ЭПР). Ай таке розуміня свідчіть о незнаю контексту або історії україньского языка, бо язык не є сталый, але ся розвивать, мінить ся. В припадї україньского языка ёго кодіфікація ся по першыраз зреалізовала лем у 20-ых роках 20 ст. Штандарт україньского языка, якый ся розвивав в Галичінї, не узнавали нелем угорьскы Русины. Пару років перед Жатковічом надднїпряньскый Українець Борис Грінченко выступив з голоснов вызвов о тім, же галицько-україньскы писателї чім дале, тым веце поужывають незрозумілый про решту Українцїв язык (поз. Shevelov, G. Ukrainische Schriftsprache 1798 – 1965; Ihre Entwicklung unter dem Einfluss der Dialekte. Wiesbaden, Harrassowitz, 1966, c. 61 – 68.; Павличко, С. Націоналізм, сексуальність, орієнталізм: Складний світ Агатангела Кримського. 2-ге вид. К. : Основи, 2001, c. 240, 308 – 309.). В україньскій історії позіція высвітлёваня языка галицькых Українцїв як малозрозумілого ці радікално роздїлного од языка звышных Українцїв (главно, надднїпрянцїв) має давну традіцію і нїґда не платила лем на Закарпатю. Такы погляды екзістують і днесь.

Жатковіч поважовав, же язык галицько-україньскых писателїв ся оддалив од корїнного і чістого „малоруського“ языка Шевченка, Марка Вовчка і Федьковіча, „чеи творы наш народ совсім... добре розуміе“, кідь язык галицькых писателїв „наш народ и по полу (наполовину) не може зрозуміти“ (Мазурок, с. 78). І хоць у вопросах языка і правопису Жатковіч быв досправды на роздїлных позіціях „з украинофилами из Львова“, наперек тверджіню Попа, цалком ся стотожнёвав з їх націоналным проґрамом „самостоятельности украинской нации“. Як у своїх писмах Гнатюкови, так і в роботах говорить ясно:

„Мы туй под словом „русине“ тіх обывателей розуміеме Угорщины, котри принадлежат ко мало-русскому народу, живущему во Галиціи, Буковині и Южной Росіи.“ (Мазурок, с. 163).

„Вы гощете знати, якого я становища со взором мало-руського вопроса? Я по убіжденію держу себе сыном мало-руського народа, того народа, котрый совсім так отдільный е от велико-русского, як, напримір, от польского или болгарского.“ (Писмо В. Гнатюкови з 16. децембра 1896 р.; поз. Мазурок, с. 163).

„Я, як Вам ото уже давно видомо, – русин, т. е. твердо стою при самостийности мало-руського народа и языка.“ (Писмо В. Гнатюкови з 16. септембра 1889 р.; Тамже, с. 78).

Жатковіч высловлёвав тоту думку нелем міджі єй сімпатізантами, т. є. галицькыма Українцями. Главно в языковій діскузії в роках 1897 – 1900 на сторінках мадярьскых ґрекокатолицькых новинок „Kelet“ він ясно твердив: „наш русиньскый народ... патрить до родины малоруського языка.“ (поз. Mayer, M. The Rusyns of Hungary: Political and Social Developments, 1860 – 1910. New York : East European Monographs, 1997, р. 99.). В історії розлічных націоналных орьєнтацій Закарпатя Юрій-Калман Жатковіч є важный не своїма поглядами на угорьскых Русинів як часть малоруського народа (подобна теза вєдно із высвітлёванём Малоросів як часткы векшого руського народа была высловлена уж давно перед ним, поз. Маґочій, П. Р. Формування національної самосвідомості: Підкарпатська Русь (1848 – 1948). Ужгород 1994.), а тым, же быв першый нам знамый закарпатьскый дїятель, якый думав в катеґоріях ексклузівных, выключных ідентічностей, т. є., ідентіфіковав Русинів як приналежных к Малоросам, котры наконець ся перетворять на цалком окремый славяньскый народ, якый не є підгалузков якойсь іншой, векшой громады. Треба повісти, же выскум о Жатковічови зробив ужгородьскый історик Олеґ Мазурок, якый і публіковав ёго роботы і писма (цітаты з котрых суть высше), котры І. Поп увів у списку выужытой літературы к статї о Жатковічови. Можеме лем гадати, ці І. Поп знає тоты роботы лем поверхно, або ся пустив до фалзіфікації з тым, же він лїпше познать ідентічность Жатковіча, як Жатковіч сам.

Таке нарабляня з істочниками – не єдиный припад в ЭПР. Подобне „незбачіня“ невыгодной про русиньскый проєкт інформації Іван Поп демонштрує і в статї о молодшім сучасникови Жатковіча – Гіядорови Стрипскім. Подана характерістіка – „общественный деятель русинофильского направления“ (ЭПР, с. 354) – справна лем часточно і одповідать біоґрафії дїятеля лем в часї по першій світовій войнї. Стрипскый нелем же „был лично знаком и переписывался с В. Гнатюком“, але быв ай ёго близкым приятелём (поз. писма Стрипского В. Гнатюкови в зборнику: Володимир Гнатюк. Документи і матеріали (1871 – 1989). Львів: Наукове товариство ім. Шевченка, 1998). Спознали ся у р. 1896 вдяка Юріёви Жаковічови почас другого перебываня Гнатюка на Закарпатю. Тота стріча позначіла жывот каждого з них, а про Стрипского ся стала, мож повісти, осуднов. В тім часї він уже быв цалком „мадяром за культурою“, із своїм няньком, ґрекокатолицькым священиком, бісїдовав лем по мадярьскы. Знакомство, пак приятельство з Гнатюком і рік штудій на Філозофічній факултї Львіской універзіты кардінално змінили погляды Г. Стрипского. В єднім із закарпатьскых сел він створив чіталню на способ галицькых Просвіт і за помочі Просвіты росшырює на Закарпатю галицько-україньскы выданя. Ёго перша статя ся зъявила в р. 1897 в львівскім часописї „Житє і слово“, редактором котрой быв Іван Франко. Свої закарпатьскы публікації він поступно приближовав к фонетічному галицькому правопису. Пізнїше Гнатюк споминав: „Што ся тыкать літературного языка, він [Стрипскый] быв довшый час скоро єдиный міджі угорьскыма Українцями, якый ся тримав чістой україньской орьєнтації.“ (Поз. Мушинка, М. Вчений із Шелестова. In Календар „Просвіти“ на 1995 рік. Ужгород, 1995, с. 74 – 75.). В часї першой світовой войны Стрипскый выдавав в Будапештї про мадярьскых чітателїв журнал „Ukrαnia“, де пропаґовав україньске дїло. (Поз. Дорошенко, Д. Угорська Україна. Ужгород 1992, c. 48 – 49.).

Не суть ясны мотівы і час навернутя Стрипского к русофілству. Олекса Мишанич пише, же „по р. 1919 Стрипскый одышов од українства, і, перешовши через „русофілство“, став ся єдным з проповідників „карпаторусинства“.“ (Поз. Мишанич, О. Роль В. Гнатюка в літературному процесі Закарпаття кінця ХІХ – першої чверті ХХ ст. In Від Наукового товариства ім. Шевченка до Українського Вільного Університету. Матеріали міжнар. наук. конф-ї. Пряшів – Свидник, 12 – 15 червня 1991 р. Київ 1992, с. 31.). Атанасій Пекар є іщі лаконічнїшый: „Шкода, Стрипскый по войнї пішов служыти Мадярам.“ (Пекар, А. Стосунки... с. 67.) Микола Мушинка нияк ся не тыкать того вопросу, лем так на окрай додає: „Дахто го поважує за ренеґата, якый про матеріалны выгоды пішов служыти до неприятельского табора.“ (Мушинка, М. Вчений... с. 73.) Не обяснює тот вопрос ани І. Поп, якый уводить, же Стрипскый, кідь ся вернув по войнї до Будапешту, „порывает свои отношения с галицкими украинофилами, неприятно пораженный их чрезмерной активностью в Подкарпатской Руси“ (ЭПР, с. 355).

Взникать вопрос: чом дїятельство галицькых українофілів не сердило Стрипского, наприклад, іщі в часї школованя в Львові або кідь быв зволеный в р. 1914 за рядного члена НТШ? Або в р. 1919, кідь войска ЗУНР трираз спробовали ся упевнити на Закарпатю (окрем іншого, была бы то дуже продуктівна тема в ЭРП на підтриманя тезы о „галицькім імперіалізмі“), а Стрипскый як мадярьскый урядник ся стрїчав з Галичанами в Будапештї і просив їх засылати галицько-україньскы выданя про потребы школьского сістему в Закарпатю. (Поз. Баран, З. Маловідомий епізод з історії українсько-угорських відносин (Місія Теофіля Окуневського до Угорщини на початку 1919 року). In Записки НТШ. Т. 233. Львів, 1997, с. 478.) Поповы слова „порывает... отношения“ выкликують у чітателя, холем у того, котрый знає історію Україны, чувство выразного волёвого акту, (свого часу такый ефект запричінили: „Моя исповедь“ Володимира Антоновича і „Szlachta na Ukrainie“ Вячеслава Липиньского), то єсть выразной маніфестації росходу із своїма минулыма націоналныма і / або соціалныма условіями, ідентітов і, наслїдно примкнутём к новым.

Але то не є припад Стрипского. „Галицким украинофилам“ ани на думку не впало, же він рве з нима „свои отношения“. Ай Гнатюк ся о такых змінах дізнав нагодов у р. 1924, кідь натрафив на брожуру свого приятеля, яка, як він писав Іванови Панькевичови, „неґує вшыткы ёго попереднї писаня... Ці не зато він мі нe загнав свою брожуру, бо ся ня ганьбив“. (Науковий збірник Музею української культури у Свиднику. Т. 3. 1967, с. 190.) К чомусь подобному як маніфстація ся Стрипскый одважыв лем в р. 1941 у текс-тї „Заблудшим синам Підкарпатя“, кідь уж нихто го не міг за ніч публічно крітізовати, бо од 1939 року Закарпатя было під мадярьсков окупаціов і на цілій теріторії ся вела антіукраїньска, русинофільска політіка.

Про выскумника націоналізму якраз такы моменты злому і якраз такы дїятелї, якы мінили свою ідентічность (даколи вецераз) суть з научного боку найінтереснїшы.

„Одорваня“ од українофілства Жатковіча або Стрипского, котре ся у них зачінать в 90-х роках 19. ст., є ясне в контекстї обсягу русиньского проєкту. Тадь ёго главнов тезов є пересунутя початків українофілства з 90-х років 19. ст. на 20-ы рокы 20. ст. і є звязане выключно з масовым (масовым подля русиньской інтерпретації – але як ся оно проявило на Закарпатї, як в Празї, Подєбрадах ці інде, то ся не высвітлює) навалом україньскых еміґрантів, Галичан і Надднїпрянців до Закарпатя.

 х х х

Кідь ся попозераме на україньску орьєнтацію на Закарпатю в компаратівнім аспектї, а не через демонізацію з русиньского табора, то треба повісти таке. По перше, історія україньской орьєнтації не є так докладно проштудована, як ся твердить. По друге, тото, што знаме, нам доволять дістати ся к несподїваным выслїдкам. Компаратівный приступ підтверджує факт, же до 1945 року зміджі трёх орьєнтацій на Закрапатю україньска мала найменшу шансу на перемогу. Міджінародна сітуація была про ню все найневыгоднїша – створїня іщі єдной україньской ірреденты сі не желала ани Чехословакія, ани Мадярьско, ани Румунія, ани Польща. Т. є. ани єдна із сусїднїх держав. Найвеце міджінародный аспек „помагав“ русиньскому проєкту (главно од початку 30-х років 20. ст.) як найвыгоднїшому про вшыткых і в будь-якім припадї варіантови, бо не грозив вытворїнём іщі єдной потенціонално проблематічной меншины – „україньской“ або „російской“.

 

Односно русофілства, то інтелектуалный потенціал, якый на нёго робив, перевершовав українофілство і русинофілство довєдна. В матеріалнім і соціалнім планї українофільскый рух програвав перед русофільскым іщі веце. На послїднїй робив цілый блиск імператорьской Росії (хоць она уж не екзістовала) і російской културы. Російска еміґрація была на тім фінанчно силнїша, а главно, впливнїша в політічных кругах Европы або Америкы, як в тім часї україньска ся тїшыла увазї (не все доброжычливій, окрем іншого) пару журланілістів і бірократів із Ліґы націй. Карпатоукраїньскый рух в чехословацькім періодї не мав ани єдну тісячину з тых грошей, котры до 1914 року діставав од Надднїпряньской Україны україньскый рух в Галичінї. Барз бы сьме переганяли, кібы сьме твердили, же в міджівойновім часї Галичіна зогравала роль Пємонту про Закарпатя. Єй сітуація была тяжка, а самы Галичане глядали захрану на Закарпатю. Роль Пємонту як про Галичіну, так про Закарпатя зогравала Совєтьска Україна (формално україньска держава) холем до наступу українізації на зачатку 30-ых років 20. ст.

Описуючі тріумфалный наступ галицькых націоналістів на Закарпатю, Іван Поп выдає жадане за скуточне. Галицькый вплив на розвой ураїньской орьєнтації в тім реґіонї быв слабый, зато не треба в тім напрямі переганяти як ся дакому хоче. Українствo ту зазнало успіх кінцём 30-ых років 20. ст. главно наслїдком дїятельства містных інтелектуалів і лібералных условій Чехословацькой републікы, а не міфічных дойчмарок ці Галичанів-еміґрантів. Іван Поп не видить недовіру Галичанів к закарпатьскым інтелектуалам і к перспектівам україньскости Закарпатя міджі мімозакарпатьскыма Українцями вообще. Михайло Грушевскый у роцї 1914 в бісїдї з Володимиром Вернадьскым ся признав, же поважує Угорьску Русь за страчену (послїднїй іщі ся сподївав на протилежный процес).1 У р. 1919 галицькый політік Теофіл Окуневскый, кідь ся вернув з місії з Будапешту, радив політічному веджіню ЗУНР не приєдновати Закарпатя, бо „нарід угро-руський до тої злуки ще зовсім не підготований“, а треба „ще два або три поколінь [націналной – Е. Г.] праці“, а пак думати, „чи нарід угро-руський брати до себе“.2 Што не повів Окуневскый прямо, мож прочітати ясно поміджі рядками, кідь рахує економічны і мілітарны выгоды, котры бы ЗУНР дістала од споїня з Будапештом – рады такого союзу пожертвовати галицькыма претензіями на Угорьску Русь бы ся оплатило.

Тяжке укріплёваня українства на Закарпатю, велика ціна інтелектуалных і матеріалных снаг, вєдно з „мізернов“ нагородов (фалатчатём бідной горьской теріторії) і боём за українство іщі ай у Галичінї і Надднїпряньскій Українї, вели к тому, же найчастїше „братове з Выходу“ перекладовали тоту роботу на наступны ґенерації, як наприклад, Михайло Драгоманов, якый коротко перед смертёв одказав свою ганібалову присягу помочі „пораненому братови“ (Угорьскій Руси) ґеоґрафічно найблизшым Галичанам. Володимир Гнатюк, поробивши пару років на „україньске“ Закарпатя, пізнїше ся перечінив на іншы темы і як науковець, і як общественный дїятель. Паралелно треба зазначіти, же молоды галицькы ідеалісты, якы чекали вдячность і узнаня за своє „просвітительство“, часто діставали „холодну спырху“ в Угорьскій Руси, а то ай з боку українофілів. Україньскый націоналізм у Галичінї выростав з проґресуючого боя з націоналізмом польскым. А про закарпатьскых українофілів кінцём 19. – у першій полійцї 20. ст як приклады служыли угорьскый і чеськый націоналізм. То были напрямы з менше расістічныма і веце інклузівныма дішкурзами як ідеолоґія польской ендеції, яка, конець-кінцїв, ся стала основов про польскый націоналізм і як бумеранґ ся вернула до теорії і практікы галицько-україньского націоналізму.

Спробы Галичанів пересвідчіти закарпатьскых українофілів копіровати методы і тактіку націоналного боя, выроблены у Галичінї і оперты о етноцентрізм, стрїтили ся ту, в лїпшім припадї, із недобрї прихованым прохолодным перетварёванём. Часто стриманый Юрій-Калман Жатковіч раз, як звычайно на таку „раду“ В. Гнатюка, уж ся не стримав: „Угорски русини... не бажають вступити в нияку сполку со галицкими русинами и не потребують из части сих ни помочи, ни поддержки [выдїлїня – Е. Г.] Угорски русини... знают, ож их положеніе во всяком напрями отмінное есть от положенния русинов во Галичині и ож так и не единакий (єднакый) способ нужный для возрожденія их духовного и матеріального.3 Кідь выпрацована в Галичінї „высока“ україньска култура успішно конкуровала з польсков (подля тверджіня галицькых історіків), то на Закрапатю она не находила такый одзыв. Подля закрапатьского українофіла, така звізда літературной Галичіны як Іван Франко в рамках угорьскоязычной културы „лиш межи другорядними писателями могол бы мати місто.“4 20 років пізнїше іншый закарпатьскый українофіл Василь Ґренджа-Доньскый, кідь давав інтервю львівскым новинкам „Новий час“, ся признав: „Ми думали, що галичани, які після війни поселилися в ЧСР, національно свідоміші [як мы – Е. Г.] (честь выняткам), але ми дуже помилилися“ (1935).5

Перед у карпатоукраїньскім русї в міджівойновім часї вели не Галичане-еміґранты, як наприклад В. Бірчак, В. Пачовскый (они радше популарізовали проблем Закарпатя в Галичінї), але містны українофілы на способ А. Волошина ці В. Ґренджі-Доньского, котры пришли к українству не під галицькым впливом, але наслїдком реакції на угорьскый націоналізм і асімілачный натиск. Карпатьска Україна взникла, главно наслїдком розвоя містного українства і міджінародной коньюнктуры і не надовго породила ай свій локалный пємонтізм.6 Навал Галичанів на Карпатьску Україну быв запричіненый нелем снагов ту будовати „Україну“ (они бы єй радше будовали в Стрию ці Самборї), як потребов сховати ся од польского перенаслїдованя. В минулости они так істо втїкали до Совєтьской Україны, покы не порозуміли, же їх там чекають лем концентрачны таборы. Найвеце ся заслужыли на розвої Карпатьской Україны Галичане „кровлёв“. Почас боїв у полійцї марца 1939 р. мадярьскы войска наразили на одпор Карпатьской Січі, яку творили главно молоды Галичане. В боях Мадяре справила не брали вояків до плену, але розстрїлёвали січовиків на місцї. Їх одважна смерть не могла не вплинути на містных людей (і на мадярьскых вояків тыж).

У р. 1929 представителї російськой еміґрації і русофілы в Празї створили общество „Единство“, яке мало боёвати з „разъеденительными течениями... русского племени,“7 наперед з українофілством, главно ай на Закарпатю. Общество залучіло до своїх рядів цвіт російской еміґрації – Н. Астрова, А. Кізеветтера, І. Лаппо, В. Нєміровіча-Данченка, князїв П. Долгорукова і А. Волконьского і ін. Ці ся дашто таке зробило ай у Львовї? Ці І. Крипякевіч, С. Томашівскый (котрый ся до 1914 року інтересовав Закарпатём) або іншы вызнамны галицькы науковцї і общественны дїятелї „шмаряли свої силы“ на закарпатьскый націоналный „фронт“? Нїт, то є ясне. Галичане (в тім чіслї і еміґранты в Чехословакії) насамый перед ся старали о дїла своёй patria – Галичіны, став якой в міджівойновій Польщі быв намного гіршый, як судьба Закарпатя, яке ся по войнї дістало до лібералной Чехословакії. Припадів галицькых „хрестоносителїв“, якы ся понагляли „будити“ націонално „несвідому“ Угорьску Русь, было лем пару. Многоповідаюча судьба єдного з них, Івана Панькевіча, высвітлює чом. Галичан, приятель Тараса Франка, Іван Панькевіч, досправды быв єдным з найлїпшых україньскых лінґвістів першой полійкы 20. ст. Кідь спознав роботы В. Гнатюка, вырїшив свою научну карьєру по скінчіню Львівской універзіты присвятити діалектам Закарпатя, пожертововав тій роботї десятьроча перфектной научной роботы. Умер напівзабытый у р. 1958 в Чехословакії.8 Кібы тоты свої силы пожертвовав лінґвістічным выскумам Галичіны або Полтавщіны, то подля ёго мена бы ся наісто кликала єдна з уліць у Львові або Києві.

Тото, што было тяжков задачов про роспорошены україньскы силы, з полеготов вырїшыли в 1945 роцї репресівны механізмы тоталітарной державы, яка трактовала русинофілство ці русофілство як реакчны, котрареволучны явы. Зато кідь І. Поп то называть „українізаціов“, замінять понятя. В реалности тот процес в основнім ся зредукоав лем на формалный запис „українець“ до леґітімації і спроваджав ся силнов русіфікаціёв (в тім чіслї і масовым пристягованём Росіянів, што робили в армадї, як то было на Крымі по р. 1945). Также, кібы на початку 90-х років 20. ст. з роспадом Совєтьского Союзу русиньскый рух на Закрапатю дістав „зелену“, ёго главным проблемом была бы не деукраїнізація, а дерусіфікація і десовєтізація „несвідомого“ зостатку населїня.

х х х

Конець-кінцїв, поужыта в ЭПР односно історії україньской орьєнтації в Закарпатю стратеґія „замовчованя“ (Жатковіч, Стрипскый) ці пояснёваня вшыткого вонкашнїма прічінами (Карпатьска Україна = Галичане + націсты) – не все ефектівна. Выпуклым прикладом повідженого є Хустьскый зъязд 21. януара 1919 року, делеґаты котрого прияли рїшіня о хотїню Закарпатя стати ся частёв Україны. Тот факт і подїя аж барз бє до очей, жебы їх „замовчати“. Заєдно із впливом дїятельства галицькых, берліньскых ці іншых „емісарїв“ на зьязд і ёго рїшіня не высвітлити – Хустьска громада была наслїдком локалной ініціатівы. Зато у своїм „хрестовім походї“ проти вітровых млинів „украинской националистической историографии“ Іван Поп выберать собі інакшу стратеґію. „Марксистская и украинская историография“ (sic!) Хустьского зъязду і ёго рішінь дістають од нёго три вычіткы.

По перше, спохыбнює репрезентатівность зъязду, слова „всенародний“ [цілонародный], „всезакарпатський“ [цілозакарпатьскый] І. Поп давать до лабок „Таким он [зъязд] не был и быть не мог в условиях распада государственной системы, существования других „рад“, наличия комитатского регионального партикуляризма“ (ЭПР, с. 39). Кідьбы сьме ай прияли тоту арґументацію (хоць тверджіня о даякім комітатьскім партікуларізмі не є на місцї), то треба такой вказати на єй двойсічность, бо іщі у векшій мірї єй мож схосновнати і при іншых зъяздах. Окрем іншого, закарпатьскы „рады“ в р. 1918 – 1919 не проходили нараз, делеґаты єдного зъязду могли голосовати інакше на наступных громадах, а не обмеджовати ся якымесь єдным комітатом. Зваженїше высвітлив Хустьску громаду П. Р. Маґочій: „Вшыткого на Всенародну громаду ся зышло 420 деклеґатів, выбраных із 175 меншых громад в окресах [комітатах] Мараморош, Берег, Уґоч і Унґ. Вшыткого брало участь 1200 людей, также Хустьска грoмада была найрепрезентатівнїша із вшыткых тогочасных громад.“9

По друге, знижуючі вызнам зъязду, І. Поп спохыбнює ёго рїшіня: „К тому же осталось неясным, какую „Украину“ имели ввиду собрашиеся, Западно-Украинскую Народную Республику“ (ЗУНР, Львов), Украинскую Народную Республику (УНР, Киев) или Советскую Украинскую Республику (Харьков)“ (ЭПР, с. 39). Автор не розумить, же з погляду україньской націоналной ідеї найвеце важить якраз маніфестація Угро-Русинів быти у „Соборній Українї“ (цітат з резолуції громады), а єй політічна форма – вопрос другорядный. К тому, делеґаты зъязду (навеце іщі на далекім Закарпатю) тогды ани не мусили мати (у януарї 1919) повну представу о дінамічній політічній сітуації выходно „од Карпат“.

„Интересен другой факт, который украинской националистической историографией замалчивается, а именно: в резолюции зъезда указывалось, што „всенародный Конґресс Угорских Русинов... просит, штобы новое государство при исполнении этого объединения учло особое положение угорских русинов““ (ЭПР, с. 39). Тоту третю, традічно объявну вычітку автора вывернути найлегше. Досправды, тото „замовчованя“ (дивно, же І. Поп не написав „злостне замовчованя“ – тото бы веце одповідалю общому тону ЭПР) екзістує хыбаль лем у свідомости автора. В книжніцї автор тых рядків натрафив на такой три інформації10 о тій жадости громады в „украинской националистической историографии“. „Историографии“, котру выдумав і заєдно вывернув Іван Поп. Замовчаны факты ці скоріше поверьхнє знаня історіоґрафії і істочників є частїшым явом в ЭПР. І. Поп окрем Хустьского зъязду не споминать мінімално іщі єден. Зъязд закарпатьскых Українцїв у Станіславові 29. – 30. апріля – 1. мая 1919 р., якый підтвердив рїшіня хустьского і вызначів якраз подля УНР на челї з Семеном Петлюром штатут „Соборной Україны“.11 Окрем іншого, мож сі додумати, же то зъязд бы быв высвітленый в ЭПР як оперетковый або як часть „галицькой інтріґы“ і под.

Попри двобою з вітровыма млинами „украинской националистической историографии“ ЭПР бы могла выконати ай свою формалну функцію – енціклопедічну. Енціклопедії, як знаме, суть істочником короткой, скупой, але переглядной інформації. Мы наперед чекаме, же інформації в них перешли парураз докладныма контролями і суть без похыбностей точныма. Конець-кінцїв, якраз тото обіцять ЭПР, а к тому іщі – найточнїше, найостаннїше і найправдивіше. Але ай поверьх-нїй перегляд доказує, же ЭПР не є надїйным інформатором в найелементарнїшім – в уведженых датумах народжіня і смерти. Выужываючі лем властну невелику карпатознавчу бібліотеку, можу повісти, же в ЭПР суть хыбны датумы з жывота Марка Бараболї, Володимира Бірчака, Юлія Боршоша-Кумятьского, Василя Гаджеґы, Василя Ґренджі-Доньского, Йосифа Дзендзелївского, Андрія Ігната, Анатолія Кралицького, Тіводара Леготьского, Іоанна Пастелія, Андрія Патруса-Карпатьского, Василя Пачовского, Марійкы Підгірянкы, Іоанна Раковского, Теодора Ромжу, Юрія Сака, Юлія Ставровского-Попрадова, Юрія Станинця, Юліяна Химинця, Вікентія Шандора, Авґустина Штефана і ін.

Окрем того, у многых біоґрафіях хыбить частково (або цалком) датум жывота. У даякых припадах досправды не суть уведжены вшыткы факты. Але автор без великых проблемів міг бы найти повны даны холем о Александрови Баранови і Іоаникіёви Базіловічови, Андріёви Бачіньскім, Михалови Врабелёви, Франтїшкови Ґабрієлови, Іванови Гранчакови, Іванови Дулішковічови, Василёви Ількови, Ернестови Контратовічови, Владимірови Ламаньскім, Юріёви Мейґешови, Николаёви Надєждїнови, Миколови Нодёви, Михайлови Тиводарови і ін. Іроніов судьбы є то, же велё справно вызначеных і Попови незнамых датумів ся находить в книжцї, яка вышла в тім істім выдавательстві і в тім істім роцї, што ай ЭПР.12 Зостаток – в крайскых періодіках (главно в каждорічных календарях закарпатьской „Просвіты“) і в україньскых енціколопедіях.

Лавина хыб є кідь попозераме до обсягу статей. Уведеме пару прикладів. Статя „Американская Народная Рада Угро-Русинов (АНРУР)“ (с. 76). Тота Рада взникла 23., а не 26. юла 1918 року. Плебісціт міджі америцькыма Русинами АНРУР робила не в новембрї, але в децембрї 1918 року. Автор уваджать правилный датум в іншій статї – „Жаткович Григорий“ (с. 172). Споминаный плебісціт ся не одбыв подля схемы 1 мандат од 10 членів „карпаторусских организаций“. Єден голос ся делеґовав од 50 членів каждого ґрекокатолицького центра і парафії.13

Статя „Бобринский Владимир“ (с. 96). „Галицко-русское благотворителное общество“ было створене в 1902 роцї, а не в р. 1907. Не Бобриньскый фінацовав русофільскы новинкы в Австро-Угорщінї, а Російска імперія.14

Не можу порозуміти, чом знамого славісту Поляка Бодуена де Куртене Поп переменовав з Яна на Жана (с. 102).

Статя „Гнатюк Владимир“ (с. 136). Народив ся 9. (21.) мая, а не 21. апріля. Быв екстерным академіком ВУАН, а не членом-корешпондентом АН УССР.15

Статя „Драгоманов Михаил“ (с. 164). Датумы жывота суть несправны. Народив ся 6., а не 18. (30.) септембра, умер 20. юна, а не 2. юна. Драгоманов быв не політолоґ, але політічный теоретік. То суть цалком іншы річі – як, наприклад, рыбарь і іхтіолоґ. А ниякраз він не быв філозофом, ани економом – тота совєтьска традіція накопычованя „тітулів“ лем псує почуткы з ЭПР.16 „В начале 70-х годов лишен места професора“. По перше, в р. 1875, а подруге – де, кым і зашто позбавленый? Тверджіня о позбавлїню Драгоманова професуры в Києвскій універзітї в р. 1875 є хыбов, котра уж понад сто років вандрує з книжкы до книжкы. Драгоманов быв професором, але Софійской, а не Києвской універзіты. Поп уводить публікацію з областных новинок як літературу ку статї, хоць к темі „Драгоманов і Закарпаття“ екзістує научный выскум Ярослава Дашкевіча.17

Статя „Пастернак Ярослав“ (с. 295). Учів ся на філозофічній, а не на філолоґічній факултї. Ёго книжка „Археологія України“ вышла в р. 1961, а не в р. 1968.18

Статя „Рудницкий Степан“ (с. 327). Датум ёго смерти І. Поп не познать, быв сприступненый іщі в р. 1993 – застрїленый 3. новембра 1937. До УССР пришов в р. 1926, а не в р. 1927. Быв репресованый в 1933 р., а не в р. 1934.19

Статя „Терлецкий Иполит“ (359 – 360). З непорахованого множества перевіреных статей в ЭПР тота біоґрафія, беспохыбы, ламле рекорды в найдженых хыбах. Терлецькый учів ся на Медічній факултї не „Венской“, але Віленьской універзіты. Він не быв у р. 1836 – 1842 в Паріжу, а жыв у р. 1836 – 1839 у французькім містї Монпельє. Тыж перебывав у Римі не в р. 1842 – 1848, але в р. 1839 – 1848 рр. Римскый папа Пій ІХ. не меновав у 1856 р. кардінала ґрекокатоликам (окрем іншого, якым? Ґрекокатоликы суть нелем Українцї...), як пише Поп. Понтіфік у 1856 р. першыраз в історії Апостольской Церькви повышыв ґрекокатолика (галицького митрополита Михайла Левицького) на уровень колеґії кардіналів. Терлецькый не выдавав роченку у Паріжі в р. 1849 – 1855 – вышло лем єдно чісло в р. 1853. Ёго тяжко назвати прихыленцём „идеи славянской взаимности“. Од 60-х років 19. ст. до кінця свого жывота він высловлёвав тверды антіпольскы (і проросійскы) погляды, наприклад, же Польща не зограла позітівну роль в історії Европы. Русофілство – то іщі не „славянская взаимность“. Терлецькый не встановлёвав „тесные связи“ із Старорусинами у Львові, як пришов на Закарпатя. Контакты він пестовав спочатку із галицькыма патріотами, а пак з русофілами. На самый конець Поп сі доволять выпустити єдно слово з назвы книжочкы Терлецького „Угорская Русь и возрождение сознания (народности) между русскими в Венгрии“ (1874). Як літературу ку статї Поп уваджать компілатівну статю ужгородьского історіка, вшыткы хыбы якой докладно переносить і до ЭПР.20

 

1   ВЕРНАДСКИЙ, В. И. Дневники. Март 1921 – август 1925. Москва : Наука, 1998, с. 114.

2   БАРАН, З. Маловідомий епізод з історії українсько-угорських відносин (Місія Теофіля Окуневского до Угорщини на початку 1919 року). In Записки НТШ. Т. 233. Львів, 1997, с. 478-479.

3   Лист В. Гнатюкови з 21. апріля 1898 р. In МАЗУРОК, О. С. Юрій Жаткович як історик та етнограф. Ужгород : УжНУ, 2002, c. 70.

4   Лист Ю.-К. Жатковіча В. Гнатюкови з 2. децембра 1898. In МАЗУРОК, О. С. Юрій Жаткович..,с. 76.

5   Ґренджа-ДОНСЬКИЙ, В. Я теж українець. Публіцистика. Ужгород : Закарпаття, 2003, с. 218.

6   Єден з міністрів Карпатьской Україны повів: „Звычайно ся говорить, же сонце выходить на выходї, але теперь выйде од нас!“ Ціт. подля: МАҐОЧІЙ, П. Р. Формування національної самосвідомості: Підкарпатська Русь (1848 – 1948). Ужгород, 1994, с. 146 .

7   „Воззвание“ (1929). Архів автора.

8   Поз. о нїм: Матеріали наукової конференції, присвяченої памяті Івана Панькевича (23.-24. октобра 1992). Ужгород, 1992, с. 400.

9   МАҐОЧІЙ, П. Р. Формування.., с. 61.

10           ВЕГЕШ, М. Громадсько-політичні взаємовідносини Східної Галиччини і Закарпаття в 1918-1919 роках. Ужгород, 1996, с. 29; СЕРГІЙЧУК, В. Українська Соборність. Відродження українства в 1917-1920 роках. Київ : Українська видавнича спілка, 1999, с. 402; ДОВГАНИЧ, О. Юліян Бращайко – видатний діяч „Просвіти“, міністр Карпатської України. In Науковий збірник товариства „Просвіта“ в Ужгородї. Річник IV (XVIII). Ужгород, 2000, с. 227.

11           МУШИНКА, М. Резолюція з’їзду закарпатських українців у Станіславові (Івано-Франківську) 3 травня [мая] 1919 року. In Науковий збірник товариства „Просвіта“ в Ужгороді. Річник IV(XVIII). Ужгород, 2000, с. 48-51.

12           ЗАКРИВИДОРОГА, О. - ІЛЬЧЕНКО, Л. - ПАДЯК, В. Олена Рудловчак: бібліографія праць та літопис життя. Ужгород : Вид-во. В. Падяка, 2001, 160 с. Поз. напр.: с. 30-37,43-45.

13           Поз. ДАНКО, О. Роль закарпатської еміграції у США у вирішенні долі Закарпаття в 1918-1919 роках. In Українські Карпати. Матеріали міжнародної наукової конференції „Українські Карпати: етнос, історія, культура“ (Ужгород, 26 серпня [авґуста] – 1вересня [септембра] 1991 р.). Ужгород : Карпати, 1993, с. 176-178; МАҐОЧІЙ, П. Р. Формування.., с. 54-56.

14           Поз. БАХТУРИНА, А. Ю. Политика Российской Империи в Восточной Галиции в годы Первой мировой войны. Москва : АИРО-ХХ, 2000, с. 42, 47.

15           Поз. Володимир Гнатюк. Документи і матеріали (1871-1989). Львів : Наукове Товариство ім. Шевченка, 1998, с. 9, 337.

16           Поз. КРУГЛАШОВ, А. М. Драма інтелектуала: Політичні ідеї Михайла Драгоманова. Чернівці : Прут, 2000, с. 107.

17           Поз. Михайло Драгоманов. Документи і матеріали. 1841-1944. Львів, 2001; ДАШКЕВИЧ, Я. Михайло Драгоманов і Закарпаття. In Штрихи до наукового портрета Михайла Драгоманова. Зб. наук. праць. Ред. Р. С. Міщук. Київ : 1991, с. 200-231.

18           Поз. ПАСТЕРНАК, Я. Мій життєпис. In ПАСТЕРНАК, Я. Раннї слов’яни в історичних, археологічних та лінгвістичних дослідженнях. Нью Йорк, 1975.

19           Поз. ШАБЛІЙ, О. І. Академік Степан Рудницький: фундатор української географії. Львів, 1993; ШТОЙКО, П. Степан Рудницький. 1877-1937. Життєписно-бібліографічний нарис. Львів : Наукове товариство ім. Шевченка, 1997.

20 О Терлецькім поз. ЛИСЯК-РУДНИЦЬКИЙ, І. Іполіт Володимир Терлецький. In ЛИСЯК-РУДНИЦЬКИЙ, І. Історичні есе. В 2 т. Київ : Основи, 1994. Т. 1, с. 221-249; СТЕБ-ЛІЙ, Ф. Українці – співсучасники політичних планів князя Адама Чарторийського в 40-х роках ХІХ ст. In Краківські українознавчі зошити. Краків, 1997. Т. V-VI, с. 260-276; СЕРЕДА, О. Aenigma ambulans: о. Володимир (Іпполіт) Терлецький і „руська народна ідея“ в Галичині. In Україна Модерна, ч. 4-5, Львів, 2000, с. 81-104.

 

 

Авторьскы описы „украинской националистической историографии“, як правило, емоціонално зафарблены і по-дають ся як сензачны історічны вынаходы. Але нерїдко они суть продуктом слабой авторовой орьєнтації в одповідній літературї. Наприклад, операючі ся о на свої архівны вынаходы у Празї, І. Поп „одгалює“ проєкт Карпатьской Україны як нїмецьку інтріґу і заєдно конштатує замовчованя того факту в „українской националистической историографии“. Хоць деталнїше і давно перед ним на основі нїмецькых документів „руку Берліна“ в україньскім вопросї р. 1938 – 1939, главно гру навколо Закарпатя, выскумав Дмитро Злепко, не споминаючі вже о общезнамім выскумі В. Косика, підроздїл котрого тыж присвяченый нїмецькій політіцї односно Закарпатя.1

Не позераючі на претензії, ЭПР обсягує не вшыткы аспекты минулос-ти Закарпатя. Поверхнё є захоплена проблематіка „реліґія і церьква“: біоґрафія єпіскопа Андрія Бачіньского, роль якого в історії Закарпатя мож порівнати хыбаль із ролёв митрополиты Андрія Шептицького в історії Галичіны, двараз коротша як біоґрафія Івана Попа, яка ся находить в ЭПР. В ЭПР хыбують інформації о Євреях, їм не є присвячена окрема статя, хоць они были не послїднёв меншынов (в містах они не были меншынов) подля множества, а тым паче, подля впливу в краї, принаймі аж до їх вынищіня в р. 1944.

Поп все оперує терміном „украинская националистическая историография“ як чімесь компактным. Лемже такого єдиного табора досправды нїґда не было ани не є. Про лїс не видно стромы – він не видить множество спорных припадів в споминах о Закарапатю в творах україньскых мемоарістів і історіків.2 Спрощеный, шаблоновитый приступ ку тяжкій минулости, як кібы здїденый од історіків КПСС, в ЭПР ся все превказує. Подoбно, автор не розумить, же в жывотї конформізм є може найнепривабнїшым, але заєдно найросшыренїшым і найчастїшым справованём. Же мож быти галичанофобом і зістати українофілом. Же мож быти противником якогось режіму і робити в нїм і на нёго за мзду. Же в жывотї часто треба выберати не міджі планым і добрым, а міджім планным і іщі гіршым (націстами і комуністами). Же орьєнтація на гітлеровску Ґерманію не є свідчінём пронацістічных сімпатій3 так істо, як орьєнтація на Совєтьскый союз може говорити о русофілстві ці антінацізмі, не о комунізмі. Же мож быти закарпатьскым україньскым націоналістом і заєдно чути антіпатії к Галичанам і выступати проти даваню їм важных функцій (як то гев-там ся ставало за Закарпатьской Україны).4 Же мож было робити в русофільскых орґанізаціях за угорьской окупації, слїдуючі досправды україньскы цілї.

x x x

Міф або, інакше повіджене, несправне розуміня минулости, як знаме, є основов екзістенції нації. Окрему роль в творїню націоналной міфолоґії зогравають героїчны і справила кровавы сторінкы минулости. В україньскій історії то были князівскы походы, козацька доба з єй кулмінаціов – Хмельничінов, доба ослободжуючіх снажінь в р. 1917 – 1920, як і друга світова война. А проблем русиньского проєку є яраз в тім, же му хыбить така героїчна минулость. Героїзм і жертвы были, але не на ужыток русиньской ідеї. „Русины “ добровольно вмерали за Ференца ІІ. Ракоція на зачатку 18. ст. в ёго антігабсбурьскім повстаню (якый їх назвав gens fidelissima).5 Пак і за тых Габсбурґів у першій світовій войнї, за комуністічну Угорщіну в р. 1919, за Білу Росію од Дону до Сибіру в р. 1917 – 1920,6 за Карпатьску Україну в р. 1939, і в Чехословацькім армаднім корпусї в 40-ых роках 20. ст.7 „Русинофільска концепція была умелым вытвором, нездатным выкликати дух бескомпромісной одданости і саможертвы, што є рисом каждого справного націонално-ослободжуючого руху. Ідея, за котру нихто нїґда не хотїв давати до залогы свій жывот, на вагах історії важить мізерно мало“.8 Почас другой світовой войны ся з русиньского руху зродило колаборантство з гортіовскым режімом.9 Окрем того, правдивым може быти і протилежне тверджіня – кібы Гітлер ай так зробив ставку на Карпатьску Україну, то тогды історікы бы мали дїло вже з україньскым колаборантством.

І хоць недостаток матеріалу на героїчны міфы10 робить тяжкости при створёваню націоналной міфолоґії (докінця ай у супернеутралных і мірных Швейцарів фундаментом націоналной міфолоґії є не банкове дїло, але постава Вілгелма Телла), зато єй не знеможливлює. В припадї русиньского проєкту ЭПР і „Encyclopedia“ свідчать о такім выходї ставкы на културный міф. Подобно к міфу о давній европскости Українцїв на противагу културній меншевартости выходнїшого сусїда, русиньскый проєкт твердить о одвічній середнёевропскости Русинів як о головній роздїлности од выходнїшого сусїда – Українцїв.11 Міф, як знаме, екзістує мімо сферы веріфікації і доказованя. Зато ани ЭПР, ани „Encyclopedia“ не давають одповідь, в чім якраз є тота уявна середнёевропскость дотеперь традічной, сільской сполочности, на якій лем слабо видно слїды модернізації? У позераню новинок за столиком з віденьсков кавов? У переповіданю послїднїх новин з оперы і філгармонії з Відня ці Прагы? У перечітованю Мілана Кундеры? Чім є тота середнёевропскость „подкарпаских русинов“ роздїлна од серeднёвропскости Галичанів і Буковинцїв, де дїдовизна Габсбурґів зохабила значно векшый слїд? В якім містї лїпше говорити о „Центральній Европі“ – у Львові, Чернівцях ці в Ужгородї?

Над выходом тых енціклопедій з ру-синьского табора ся не мож чудовати. Тадь, Закарпатя занимать марґіналне місто в проблематіцї общеукраїньской історіоґрафії. Ёго історія, як і історія Криму ці Буковины, в основнім є сферов інтересів містных ці загранічных історіків. Закарпатя ся лем епізодно вказує в націоналнім ґранд-наратіві (grand narrative, master narrative) україньской історіоґрафії, як даколи Україна в ґранд-наратіві російскім – лем жебы потвердити одвічну тугу к зъєдинїню. Тот слабенькый інтерес цалком мож порозуміти – тематіка „малореспектабельна“. На єй опанованя треба одборный приступ, бо подля складности темы про історіків Україны мож єй порівнати хыбаль із выходознавством. Наконець, під україньсков історіоґрафіов Закарпатя, в основнім, ся розумить закарпатьске краєзнавство, яке ся не вызначує оріґіналностёв тематікы, ани поліфоніов методолоґії і інтерпретації.12 Конштатація Михайла Грушевского, же „література історії Угорської Русі не бідна титулами, а бідніша своєю вартістю“ (1905),13 звучіть теперь актуалнїше, як перед сторочом.

Обидві енціклопеції ясно ілуструють выужытя історіків у націоналізмі і нав-спак. На родїл од ЭПР, „Encyclopedia od Rusyn History and Culture“ (главно друге оправлене выданя) збавлена многых фактолоґічных хыб. У нїй хыблять вступны нарисы, в якых бы ясно была зображена „украинская националистическая историография“. Хоць много статей з ЭПР было перенесено до „Encyсlopedia“ і їх автором є тыж Іван Поп, зато хыбы суть оправлены а ксенофобске прикапчованя епітетів – вылучене, што є наісто заслугов редактора анґлоязычного выданя – Павла Р. Маґочія. Дві енціклопедії ясно одображують два академічны штандарты і тот роздїл в писаню історії, якый свого часу про україньскых історіків акцентовав Іван Лисяк-Рудницькый: „Чім менше в ёго [історіка] писанях буде „патріотічной“ емоціоналности і тенденчности, тым бівша буде їх научна цінаі, окрем іншого, надовше буде і їх політічный ефект (підкреслїня Е. Г.)... Хто выберать факты єдносторонно, жебы доказати наперед поставлену тезу, тот подля своёй менталіты не є історіком, але пропаґандістом“.14

Обидві енціклопедії ся придадуть нелем тым, хто ся інтересує Закарпатём або русинством. Під їх обалков ся продавать тот істый товар, якый на „торг“, якбач додає лем єден конкурент – україньскый націоналізм („украинская националистическая историография“). Правду повісти, тот товар (нараз з русиньскым націоналізмом) є розлічной якости: аґресівный, примітівный і ксенофобскый – в ЭПР і статный, почливый і научноподобный в – „Encyclopedia“. Рецензованы выданя мож рекомендовати холем двом ґрупам інтелектуалів. По перше, тым, котры у своїй творчости практікують націоналізм і/або розробляють проєкты будованя нації в окремім реґіонї. Про тоту ґрупу, орьєнтована на анґлосаскый світ „Encyclopedia“, може служыти як добрый приклад софістікованого, ненученого, „законшпірованого“ способу презентації цалком націоналістічного обсягу в научных текстах (главно і у формі енціклопедій). Але ЭПР є прикладом дакус менше інтеліґентного, отворенїшого і інтоксікованого способу такой презентації. По друге, як „жывы“ приклады розмаїтости інштруметарія націоналізму даны енціклопедії можуть заінтересовати тых інтелектуалів (наперед козмополітів), якы штудують, кідь іншы інтелектуалы практікують націоналізм у своїй творчости. Тій ґрупі енціклопедії, міджі іншым, можуть припомянути популарну свого часу теорію роздїлїня націоналізмів на западный (цівілізованый) і выходный (кровожерный і прімітівный), пак одшмарену як негодновірну, а в основнім, як політічно некоректну.

Окрем іншого, єдна енціклопедія, а якраз ЭПР, мусить быти повиннов в бібліотецї каждого Галичана або холем галицького націоналіста. Тадь по єй прочітаню го наісто наповнять чувства властной гордости і колосалной самопочливости, бо такого узнаня, звеличіня і высокой оцінкы ролї, сил і в першім рядї можностей україньского Пємонту марно бы сьме глядали даґде інде.

(Переклад з україньского языка:

ПгДр. Марія МАЛЬЦОВСКА)

 

Пoзначкы

1   Поз. Zlepko, D. Die Entstehung der polnisch-ungarischen Grenze (Oktober 1938 bis 15. Mδrz 1939): Vergangenheitsbewδltigung oder Grossmachtpolitik in Ostmitteleuropa. Mόnchen : R. Trofenik, 1980. 207 c.; ЗЛЕПКО, Д. Українське питання у 1938 – 1939 роках і Третій райх. In Записки НТШ. Т. 228. Львів, 1994, с. 249-308; КОСИК, В. Україна і Німеччина у Другій світовій війні. Париж – Ню-Йорк – Львів: Наукове товариство ім. Шевченка, 1993, с. 58-70.

2   Пор., наприклад, спомины участників подїй р. 1938 – 1939 Авґустина Штефана і Вікентія Шандора: Штефан, А. За правду і волю. Спомини і дещо з історіїі Карпатської України. Кн. 1-2. Торонто, 1973-1981; Шандор, В. Спомини. Т. 1-2. Ужгород: МПП „Ґражда“, 1996-2000. Приклад „внутріш-ньой“ крітікы в „украинской националистической историографии“: Мазурок, О. С. Чи й справді усе так просто? In Carpatica-Карпатика. Вип. 3. Ужгород : Інститут карпатознавства, 1995, c. 169-176.

3   І. Поп сістематічно называть А. Волошина пронацістічным дїятелём. То є то саме, як кібы поважовати В. І. Ленїна за прокайзеровця.

4   В інтерв’ю М. Антоновича.

5   Найвірніше плем’я (лат.).

6   Поз. Ваврик, В. Р. Карпатороссы в Корниловском походе и Добровольческой армии. Львов, 1923, 43 с. Выбір документів о „карпатороссах“ був опублікованый в: Белый Архив. Т. 1. Париж, 1926, с. 163-178.

7   Поз. Довганич, О. - Пагиря, В. Закарпатські воїни генерала Людвика Свободи. Ужгород : Патент, 1999, 176 с.

8   Лисяк-Рудницький, І. Карпатська Україна: народ у пошуках своєї ідентичності. In Лисяк-Рудницький, І. Історичні есе. В 2 т. Київ : Основи, 1994. Т. І., с. 459.

9   Поз. Маґочій, П. Р. Формування.., с. 148-150; Офіцинський, Р. Політичний розвиток Закарпаття у складі Угорщини (1939 – 1944). Київ : Інститут історії України, 1997, 224 с.; Закарпаття під Угорщиною. 1938 – 1944 рр. Ред. В. Маркусь та В. Худанич. Ужгород : Ґражда-Карпати, 1999, 232 с.

10 Не все мусять быти перемогы. Навспак, як правило, найгероїчнїшы міфы ся родять якраз з поражок. Учебниковым прикладом може послужыти поражка Сербів на Косовім полю в р. 1389.

11 Підкарпатьска Русь – є „историческая данность Центральной Европы“ (ЭПР, с. 7); „Подкарпатская Русь является восточной частью Центральной Европы (ту „Централна Европа“ ся хоснує як ґеоґрафічный термін)“ (ЭПР, с. 13); „История южнокарпатских русинов есть составной и неотделимой частью истории Центральной Европы “ (ЭПР, с. 20); „Их (Русинів - Е. Г.) центральноевропейский менталитет“ (ЭПР, с. 52).

12 Выданы по 1991 р. тритомны „Нариси історії Закарпаття“ – нажаль, о тім ясно говорять. Тот, хто поважовав, же історія Закарпатя не може быти написана гірше, як в другім томі (1995), порозумів свою хыбу з выходом третёго (2003). Поз. Україна Модерна. Число 7. Львів, 2002, с. 226-231. Общій перегляд історіоґрафії: Поп, И. И. Историография истории русин и Подкарпатской Руси. In Славяноведение, 2003, № 1, с. 57-72; Мазурок, О. С. Юрій Жаткович як історик та етнограф. Ужгород : УжНУ, 2001, с. 121-126.

13 Грушевський, М. С. Історія України-Руси. Київ : Наукова думка, 1992, Т. 2, с. 581.

14 Лисяк-Рудницький, І. Історичні есе. В 2 т. Київ : Основи, 1994, Т. І, с. 196.