– Это наши кровные русские деньги – гварили офіцеры о грошах, якы приходили од Чехів на выдаваня той ґазеты і на інчы рускы ціли. А такых „рускых ціли” было в Чехословациі веце. Попри рускій войсковій місиі групували ся монархіс-ты, а рускы „демократы”, „лібералы” і „социялісты” мали в Празі своі орґанізациі, котры тіж реґулярно отримували од Чехів субсидиі. Вшыткы они брали тоты пінязі сьміло і з достоінством, як своі „русские денги”.

Прага в тым часі была столицьом славяньского студентства. До выжшых шкіл приізджали студенты з Югославіі, Болгариі, а тіж дуже Украінців і Білорусів з Полщы. Приходило штораз веце Словаків і нашых Карпаторусів з Пряшівщыны і Підкарпатской Руси, та они рахували ся тепер в Празі як „своі”. (...)

В Празі я застал і групу нашых студентів з галицкой части Лемковины, медже нима кілкох бывшых ґорлицкых бурсаків, і дале приізджало іх штораз веце. Они тіж старали ся дістати поміч од чехословацкого правительства на тій самій основі, на якый отримували ю рускы і украіньскы студенты. Та нашым Лемкам не так легко было дістати ся ґу тому „русскому золоту”. На початках Чехы посылали іх до дипльоматычной місиі Західньо-украіньской Республикы, яка урядувала в Празі іщы долго по тым, як Польща захопила цілу Східню Галичыну і ліквідувала саму тоту республику. Треба было дістати посьвідчыня од той місиі, што вы належыте до іх державы. Але потім был оснований в Празі Союз Руского Студентства в Чехословацкій Республиці, та нашы студенты – Лемкы записали ся як члены того союза і уж через него могли отримати деяку запомогу од чехословацкого правительства. (...)

По кілкох тыжнях написал єм до своіх рідных в Польщы, жебы мі прислали матуральне сьвідоцтво з ґімназиі і метрику, і записал єм ся на правничий факультет Карлового Університету. По правді я не мал николи особливого потягу до правничых наук. В ґімназиі
я все думал специялізувати ся в математыці і фізыці, бо то сут стислы наукы, в котрых чловек знає на чым стоіт і результаты свойой роботы може похоснувати в практыці. З математыкы, фізыхы і хеміі та інчых природознавчых предметів я мал цілий час найліпшы оціны, та і учытеле радили мі все брати дальше тоты предметы. Але обставины зложыли ся так, же записати ся на ткій курс не было можности. За причыном войны я уж і так стратил пят років, то треба было думати, жебы чым скорше закінчыти дашто на університеті і найти сой стале занятя. Як бывший чехословацкій легіоніста, я міг легко дістати державну посаду в Чехо-словацкій Республиці, а для такой посады найліпше підходил дипльом з закінченым правни-чым факультетом.

Другє было тото, што з науком на правничым факультеті мож было погодити і мою роботу в редакциі руской ґазеты, бо не мушено было ходити реґу-лярно на університетскы занятя. Право мож были студиювати і дома. Так робило і пред войном дуже нашых юристів в Галичыні. Записал ся на університет во Львові або Кракові, але сідил дома на селі і вчыл ся сам, а пак лем іздил здавати т.зв. „державны екзаміны”. Не знал єм як долго утримат ся тота білоґвардийска ґазета, або як долго будут тримати мене в тій роботі і платити за ню, та як долго тото тырвало, было выгідным мати пенсию, значні выжшу од студентскых стипендий. При моій працы в редакциі мал єм достаточно часу не лем на науку, але і брати участ в выкладах на університеті.

Так остал єм студентом правничого факультету Карлового Університету іщы в зимовым семестрі 1919/20 і 8 червця 1920 рока здал єм перший державний екзамін з результатом „добрым”.

Та іщы перед тым я остал без роботы і реґулярной пенсиі. Руска войскова місия в Празі післала на Крым своі остатні транспорты „добровольців” і на яр 1920 рока заперла ґазету. Вшыткы офіцерам і сотрудникам предложено іхати до „дійствующой арміі”, то є до ґенерала Вранґля. Як раз товды Пілсудскій з польскыма панами і петлюрівцями вдарили на Совітску Росию, то рускы білоґвардийці зберали вшыткы своі силы для новой офенсивы. Я одмовил ся од выізду і з остатнім транспортом: як студент я способлю ся до екзаміну, та мушу остати в Празі.

І в самій Чехословациі двигла ся горячка. Пожар пролетариятской революциі перешмарил ся неждано ґу єй гра-ницям і лідеры хваленой чехословацкой демкорациі нашли ся в надзвычай клопітливым положыню. Польскы войска Пілсудского творили „чудеса” в войні з большевіками. Они блискавичным походом дішли до Дніпра і захопили Кыів. В очах західнього сьвіта нова Польща выросла на велику державу, котра може взяти на себе оборону еропейской цивілізациі перед большевізмом і „азийскым варварством”. На короткій час вызерало аж і так, же паньска Полща сама єдна поборе руску революцию і довершыт того, чого не могли довершыти вшыткы західні союзникы накупу. Масарик і Бенеш были приганьблены і занепокоєны тым, же Польща выбиват ся так высоко і зачынат грати головну ролю в Сере-динній і Східній Европі, бо то значыло, же молода чехословацка демокрация стратит престіж і значыня в очах Заходу. А до того іщы Чехословация мала неполагоджены поважны територияльны споры з Польщом, рішыня котрых залежало в великій мірі од благоволіня західніх союзників. В Варшаві польскє паньство пересіло на высокого коня, та з Чехами ани не хтіло бесідувати як рівний з рівным, лем грозило силом. Польскы ґазеты писали гордо, што нова Польща, як великє „моцарство”, сьвідоме свойой силы і історичной місиі, вызначыт мечом границі не лем на сході, але і на полудни і на заході. В Празі розуміли што то значыт і ждали бурьі.

[Не знам чом ани Симеон Пыж, ани пізнійшы авторы, дошлідникы періоду не звернули належной увагы на тот акуратні кон-текст тогочасных подій в однесіню до освободительных дужынь Руснаків, особливі Лемків в Польщы. Адже нечуваному фартови Поляків „завдячувати” належыт, што ничого хосенного для нас не могли товды зробити ани мы сами, ани – евентуальні – приязна Чехословация ци врешті Мирна Конференция в Парыжы. Польща перла на схід як міцний бык /хоц завдякы домовій войні в Росиі/ уж здецидувано од вчасной яри 1919. рока аж до початку літа 1920. І хоц пак зачала діставати од Будьонного і Тухачевского по заді /о чым Пыж пише дале/, было уж давно по Версалю, то є – по вшыткым. Остаточний фарт – „чудо над Віслом” припечатувало оне „по вшыткым”. – Редактор Лемківского Річника]

Буря пришла, але з інчой стороны. Войска Пілсудского были розгромлены і з великым посьпіхом втікали назад спід Кыєва аж до Варшавы. Красна Армія, прешлідуючы деморалізуваны польскы войска, підішла ґу Варшаві. В Галичыні кінниця Будьонного была при Львові і передніма загонами підходила ґу Карпатам, близко границ Підкарпатской Руси і Словациі. В Празі мы ждали, што каждой минуты красноармійці можут перейти Карпаты. А што товды?

В Чехословациі робітникы вышли на демонстрациі, якы з каждым дньом приберали штораз барже революцийний характер. На желізных дорогах робітникы не пропущали до Польщы транспортів з войсковыма запасами. Всяди кыпіло. Такой вшыткы Чехы были ради тому, што большевікы дали добру научку польскым панам. (...)

Правду гварили товды в Празі, што пару тыжни того літа 1920. рока доля Европы „вісіла на волоску”. Кєд бы в тым часі головний натиск болшевіків был обернений на кыпячы революци-йом Угры і Чехословацию і дале на Балканы і Італію, то по-Версальска Европа може бы і была похоронена зараз товды, і пожар пролетариятской революциі прескочыл бы легко на Німеччыну і Західню Европу. Але вышло так, же під Варшавом было тото притлумлене і польскым панам остало „чудо” і слава, што они спасли Европу од большевізму.

Вакациі того, а і шлідуючого літа я провьюл на Пряшів-щыні. В самым Пряшові затримувал єм ся на пару дни, а пак выізджал на села попри польскій граници, де мож было все стрітити нашых люди з польской стороны, котры тайно переходили границю. То были або молоды Лемкы, котры втікали пред службом в польскым войску, або люде, котры труднили ся контрабандом, торгівльом. Таком торгівльом занимали ся і жены, аж і молоды дівчата по обох сторо- нах новой, польско-чехословацкой границі. Переносили они з Польщы до Чехословациі такы товары, якы в Польщы были туні, а за границьом цінили ся значні выжше, пак купували што по чехословацкій стороні было тунє і переносили на польску сторону. Они уж мали в пограничных селах своі „базы” – знаємых люди, котрым могли продати єден товар і дістати в них інчий. Кому щестя служыло, міг дійти легко до гроши, што і до Америкы непотрібным было іхати.

Перехід через границю звязаний был з деякым ризиком, бо по обох сторонах была погранична фінансовва сторожа. Хто трафил ім до рук, то не лем тратил свій товар, але і ішол під арешт, кєд не міг выкупити ся зараз там на місци. Поміч-ным было, же в вельох місцях гранична ленія проходила густыма лісами або гірскыма пасвисками, де літом по обох сторонах были пастухы з худобом. Пастухы не любили тых чуджых фінансовых стражників, котры в нашых горах заводили своі порядкы і тримали границю, якой давнійше не было, та каждому, хто єй нарушал, помагали. Они вам повіли, коли тыма місцями переходят стражникы, а кєд стражникы засіли даґде в краках, пастухы і тото вышлідили і вас остерегли. А лісами мож было слебідні переходити, бо ни польскы, ни чехословацкы стражникы обычні не ходили по лісах, лем вартували на окраінах, де зачынало ся поле.

Я сам на тых вакациях переходил трираз тайно до Польщы, двараз сам, а раз в групі з інчыма, та николи єм не мал ниякой неприємности. Я не труднил ся торговом контрабандом, але-м хтіл зайти до свого села і одвидіти маму, сестры і дальшу родину і знаємых. Раз мы переходили границю з Варадкы на Радоцину. В нашій групі была і молода дівчына, дівка священника Юрчакєвича з Чорного, котра приіхала з Ужгорода на вакациі до родичів. З Варадкы мы ішли просто догоры і дістали ся до ліса. З нами был єден краян з Радоцины, котрий знал добрі дорогу. Інтересне, што выжше села, в кряках, мы стрітили двох ческых фінансів, котры затримали нас і выпытували што мы за єдны. Мы обяснили і вказали леґітимациі. Єден зо стражників был з Прагы, то аж выгукнул од зачудуваня, же я студент пражского університету. Они іщы дорадили нам як ся стеречы, коли будеме выходити з ліса на радоциньскы поля. Мы перешли щесливо, а за лісом стрітили пастухів, котры охочо повіли де находят ся „фінанцы”.

В час того першого переходу, в серпни 1920 рока, я не міг оставати долго в рідным селі, бо по нашых селах на Лемковині польскы жандармы ходили як волкы і ловили молодых хлопців до польского войска. Я пришол в ночы домів, а над раном, коли єм іщы спал, до хыжы при-шли два жандармы і зачали вывідувати ся мамы і сестры за сусідовым сыном, котрого од давна глядали, бо втюк з польской арміі. Я спал в задній іздебці, а жандармы вели бесіду в передній хыжи. Мама ся перестрашыли, што жандармы уж по мене пришли. Та скоро ся выяснило, же они о мі нич не знали, лем глядали сусідового сына – дезертера. (...) Я цілий ден не выходил з хыжы, бо жандармы крутили ся не лем по селі, але і на поля выходили, ци не схватят дакотрого з войсковых хлопців в час роботы при жнивах. Єдного нашли при потоку і пустили ся за ним, кричали „Стуй!”, але хлопец бухнул до потока, перелетіл помедже хыжы і выскочыл на другу сторону села при меджах і кряках. Жандармы стріляли за ним, але він уж был далеко на горбку і махал ім насьмішливо руком. Іх было лем двох, то не могли ничого зробити. Ани не прібували дігонити го, лем закляли і пішли в другу сторону.

Я діждал вечера і пустил єм ся назад горами через Бортне (Пыж был з Вапенного – ред. ЛР) ґу чехословацкій граници. Старал єм ся якнайменьше переходити коло хыж, жебы не будити псів і не наробити грявку. В Липній зашол єм до Івана Пелеша з котрым знал єм ся добрі з предвоєнных часів і Талергофу, та знал єм його хыжу. Іван Пелеш стрітил мя барз гостинні, лем чудувал ся одкаль я так несподівано нашол ся в іх селі. Він запропонувал одпочати в него пару годин, а на свитаню він сам проведе мене за границю, бо о такым часі найлегше переходити. Товды обычні пограничникы спят. І так мы зробили. Іщы сонце не сходило, як мы оба на верху медже Липном і Ондавком обняли ся на пращаня і розышли. Я пустил ся до Бехерова, де-м того літа пару тыжни мешкал в старой учытелькы Катреничкы.

Вакациі ближыли ся ґу кінцьови і треба было вертати ся до Прагы. В Пряшові зашол єм до знаємых Лемків і розповіл што діє ся тепер по нашых селах на Лемковині. В самым Пряшові жыло товды двох видных представители старшого поколіня нашой лемківской інтелі-ґенциі – доктор прав Димитрий Собин з Бортного і доктор медицины Циханьскій з Крениці, оба стары знаємы з Талергофу. Др Собин занимал дост важне на тоты часы становиско в державній адміністрациі – был референтом в жупанаті і заступником жупана. Тоту позицию завдачувал деякым політычным заслугам перед чехословацкым правительством. Зараз по войні він выступил з жаданьом, жебы галицку Лемковину не оставляти при Польщи, лем приєднати ґу Пряшівщыні і так ґу Чехословациі. Чехы взяли го в складі свойой делеґациі на Мирну Конференцию в Парыжы, де він подавал запискы од імене населіня Лемковины за приєднаня лемківскых сел по галицкій стороні до Чехословацкой Республикы. Ческы дипльоматы знали, што такій проєкт не буде заакцептуваний через головных лідерів великых союзных держав, але для Чехів і так было выгідным, жебы в одповіди на выгоруваны польскы претенсиі до Тєшына, Оравы, Спиша дахто выступил з подібныма жаданями против Польщы. З того діла ничого не вышло, але сам др Собин отримал пак державну службу на Пряшівщыні, де дуже поміг нашым молодым Лемкам, котры мусіли втікати з Польщы на чехословацку сторону. За його приводом дост дуже нашых люди отримало чехословацкы пащпорты і выіхало до Америкы. Такого біженця він приписувал до даякого села в Шаришскій столици, де мал знаємых рыхтарів і нотарів, і на основі тых документів выдавал заграничны пашпорты. А старал ся він тіж дати охорону тым нашым біженцям, котры не мали середків на выізд до Америкы, але хотіли остати даякій час на Пряшівщыні. Др Собин робил вшытко, жебы чехословацка державна поліция не одставляла тых люди назад ґу граници і не выдавала польскым жандармам. (...)

Шлідуючого рока, приіхавшы на вакациі, просідил єм пару дни в Пряшові, а пак рішыл перейти ся до Меджелаборця одвидіти учытеля Вацлавского. (...) Был єм в него пару дни, а чул єм о ним іщы в Празі, же він єден з ліпшых народных учытели Пряшівщыны. І там на місци виділ єм, што він має велику пошану в народі. Был не лем добрым учытельом для діти, але і культурным працовником і суспілным лідером народа того містечка. Основал торговий кооператыв, способил молодых хлопців поступити на всякы державны роботы і завзято шырил просьвіту в народі. За тых пару дни сам єм виділ, же не мал він слебідной годины. Все дахто до него приходил, і все был занятий, хоц школа была розпущена на вакациі.

Я стрічал передше дуже сельскых учытелів на Пряшівщыні, якы остали ся в спаду по Мадярах. Такій учытель з мадярской школы вчыл, але з великым гонором і повагом, бо мал ся на селі за пана медже простаками. Селяне гварили, же мают в школі пана учытеля, і натиск клали на слово „пан”. І так было. Він тримал себе паном, якбы лем зато му платитли, а учытель был з него ниякій. Та Вацлавскій был наш Лемко од Санока, він перешол інчу школу, вытримал Талергоф і повоєнну біду, та занєхал паньства і остал народным учытельом.

З Меджелабірця не вертал єм ся желізном дорогом, лем пустил ся піше через верхы просто до Свидника. Погода тримала добра, та приємно было іти. Через Рокытовці, Гавай, Виславу і Ладомірову я добрал ся до Свидника і просто до сенатора Лажа. Мы были добрі знаємы з Прагы, бо він все, коли приіхал на засіданя Сенату, дружыл зо студентами. Кликал нас до рестеврациі, до кавярні
„В Гуса”, до свого го-телю і бесідувал. Оповідал о своіх сенаторскых і інчых пригодах, а і радил ся, як в тій або другій справі поступити.

То был чловек з характером. Школы великой не мал, лем тоту што скінчыл на селі, але был надзвычай інтеліґентным і в жытьовых справах практычным, знал найти ся в каждій ситуациі. Ческы лідеры похоснували для свойой політыкы в Підкарпатскій Руси языковы споры медже сторонниками русского, русиньского і украіньского языків, та раз Бенеш хотіл собі так з легка пожартувати і над сенатором Лажо. Стал з ним до бесіды і гварит:

– Сенатор Лажо, а якій вы: Великорус ци Малорус?

Лажо дораз порозуміл, што пан мініс-тер го дразнит і хоче посьміяти ся над Русином, та му одповіл:

– О, пане міністер, то так є: коли я был маленькій, то я был малий Рус, а тепер уж єм выріс, то я великій Рус.

І вышло, што не Бенеш посьміял ся над сенатором Лажо, лем сенатор Лажо над міністром Бенешом.

Провьюл єм пару дни в сенатора Лажа в Свиднику, а так пустил ся піше до Варадкы і зас тайно через границю до рідного села.

В Польщи за тот єден рік зашли величезны переміны. Тепер не треба было крыти ся перед польскыма жандармами або перед шпіонами і доносителями, бо тота паньска Польща, котра лем рік тому спасала европейску цивілізацию пред большевізмом, зышла цілком на дзяда. Польска валюта стратила всяку вартіст. Селяне рахували грошы на милионы. (...) По селах люде іщы тримали ся бо мали продукт. А хто был задолжений, та єдном куром, або і єдным яйцьом очыстил ґрунт од долгу. Але по містах люде йойчали і проклинали свою Польщу. Нихто барз не дбал о „нєподлєґлосьць”. Вызерало, же ниґде ніт єдного польского патріоты. (...)

Пробыл єм дома близко два місяці, бо і гроши уж не было, та треба было роздумувати, як ту дістати ся до Прагы. Та вернул ся з Америкы недавно єден з моіх ровесників, з котрым єм давно-давно на поле ходил. Раз в бесіді гварит мі, же не боіт ся польской біды, бо своі пінязі вывюз з Америкы в долярах.

– Та може пожычыш з двадцетку, бо мі треба вертати ся до Прагы.

– Та чом бы ніт? – гварит він – Пожычу і більше.

Зашли мы до його хыжы, він одомкнул америцкій куфер, а там на верху в маленькій шуфлядці лежат красні поскладаны америцкы банкноты по 20, 50 і 100 долярів. Взял єдну пятдесятку і дал мі так без ничого.

Тепер я сьміло пустил ся за границю. (...)

В Празі зберало ся штораз веце студентів. Крым был очыщений од білоґвардийців іщы минулой зимы, та до Прагы масово горнули ся рускы студенты.
З нима пришло дост дуже і нашых Галичан, аж і кілкох Лемків, котры служыли в білых арміях. З Польщы пришло веце нашой інтеліґенциі. Єдны з них назначены были на державну службу в Підкарпатскій Руси, але інчы оставали в Празі. Молодшы спосеред них записували ся на університет, кінчыти своі студиі, якы прервали з причыны войны.

Так Прага ставала ся і нашым лемківскым центром, бо ту зобрало ся найвеце нашой інтеліґенциі. Ґу тому до Прагы приізджали часто на коротку візиту і тоты, што были на роботах в Підкарпатскій Руси або на Пряшівщыні. Іщы 1920 рока нашы Лемкы враз зо студентами з Підкарпатской Руси і Пряшівщыны основали свою студентску орґанізацию: Карпаторускій студентскій Кружок „Одроджыня” в Празі. Першого рока в заряді кружка было веце нашых лемківскых студентів, та уж в шлідуючым році з огляду на ческу політыку мы ся умовили, што репрезентативны становиска повинни занимати чехословацкы громадяне, котры мали бы полне право іти до власти в обороні інтересів нашых студентів, а тіж в народных справах. Так в шкільным році 1920/21 предсідательм Кружка „Одроджыня” был студент медицины С. Рокыцкій, а секретарьом студент прав Г. Перевузник – оба з Підкарпатской Руси.

Нашы Лемкы в Празі основали і свою лемківску орґанізацию, але не студентску, а загальнонародну, політычну для обороны прав Лемковины – Лемківскій Комітет. До участи в тій орґанізациі мы притягли вшыткых выхідців з Лемковины не лем в Празі, але і по цілій Чехословациі. Коли до Прагы прибыла торгова місия з Совітской Росиі, мы передали ій меморандум в справі Лемковины. Ниякого практычного значыня в тогочасных обставинах то не могло мати, і мы сами розуміли тото барз добрі, але вшытко єдно хтіли мы высловити протест против насильства над нашым народом, котрого долю рішали на Мирній Конференциі в Парыжы без його відома і участи. (...)

В Чехословациі одношыня ґу славяньскым студентам і до славяньства скоро ся зміняло в гіршу сторону. Для ческых власти і населіня масы славяньскых студентів, якы стягли до Прагы, зачынали быти тягаром. (...)

З другой стороны, од нашых лемківскых інтеліґентів, котры были приняты на державну службу в Підкарпатскій Руси, на Пряшівшыні або і в самій Празі, мы довідували ся, што служба іх медже ческыма урядниками є тяжка, бо начальство односит ся до них нежычліві, як до чуджых люди. Такій чловек набыл чехословацкє громадяньство, але медже інчыма службовцями він все оставал чужынцьом. Демокрация демокрацийом, а жытя має своі порядкы. В старым римскым праві є такє пові-джыня: „Найвекша справедливіст згідні з правом може обернути ся в найвекшу кривду”. Так і в демокрациі: подля слів може быти свобода, а в практыці рабство. Нашы інтеліґенты на державных службах гварили нам, што в демократычній республиці далеко гірше, як было в цисарскій Австриі. Повідали, же боят ся свобідно высловити своі мысли, бо проженут зо службы, або пренесут до гіршой роботы.

Третій державний еґзамін здал єм 12 листопада 1921 рока. З тым я міг уж іти на державну службу. В судах старой Австриі і новой Чехословациі аж
і найвыжшы судьі были переважні лем з тыма трьома державныма еґзамінами, бо то лем адвокатови потрібным было мати дополнюючы еґзаміны на доктора права. Та жебы отримати становиско в чехословацкым суді, треба было мати чехословацкє громадяньство.
А для набытя громадяньства треба было дістати в селі ци місті „домовске право”: даяка громада повинна была приняти вас за свого обывателя. Я был певний, што чехо-словацкє громадяньство дістану без всякых трудности, адже мал єм документы службы в чехословацкій арміі в Італіі. (...) Подал єм просьбу до містецкой рады з посьвідчыньом войсковой службы і за два тыжні отримал єм уж красну грамоту, што Рада Главного Міста Прагы на своім засіданю 19 листопада 1921 рока признала мі „домовске право” в ціли отриманя чехословацкого громадяньства.

При такым „домовскым праві” отримати громадяньство не представляло уж ниякых затруднінь. Та я не подавал зараз о громадяньство, бо штораз барже тратил єм охоту оставати в Чехословациі, а выіхати за границю было легше чужынцьови, як новому чехословацкому громадянови. Але покаль не было інчого выходу, я рішыл остати в Празі і прирыхтувати ся іщы до „ріґорозум” на третій і перший державны еґзаміны. Тоты еґзаміны здал єм з поводжыньом і 26 марця отримал дипльом доктора прав.

Тепер уж не можна было одкладати дальше, лем треба было рішати зараз што робити: ци подавати ся на службу ту, ци выізджати за границю. Становиско мож было легко дістати ци в суді, ци в фінансовій дирекциі, ци в політычній адміністрациі, бо-ж был я чехословацкым воєнным ветераном.

Знаємы кликали мя на Пряшівщыну і до Ужгорода. Писали, же мож добрі „урядити ся”, а до того добрі оженити ся, бо в нашых священників на Пряшівщыні і Підкарпатскій Руси дорослых дівчат дуже, медже нима і такы з богатым віном. На Підкарпатскій Руси мож легко купити дім, виноградник зараз коло міста і зажыти мирно, достатньо, по паньскы.

Але по Талергофі, воєнных пережытях на фронтах і в таборах для воєнноплінных я змінил міцно свій взгляд на „мирне жытіє”. Понята „урядити ся” стратило для мя своє давне значыня. А до того і саме жытя в тій новій повоєнній Европі представляло ся мі цілком непевным. (...)

Од державной службы одстрашала мя і скандалічна політыка чехословацкого правительства што до Карпаторусів. Подля мирного пакту і подля свойой власной конституциі Чехы прирекли торжественно признати Підкарпатскій Руси найшыршу автономію, та чехословацкы демократы зачали грати свою „реальну” політыку. Автономію нe проводили в жытя, лем насылали ту все більше і більше ческых урядників і кольоністів. А жебы одвернути увагу од автономіі, они розвивали в Підкарпатскій Руси „языковий вопрос”. Аж і Ческу Академію Наук затягли до спору о тым: якій нарід там жыє – ци рускій, ци украіньскій, ци самобытны Русины? І такой спір завели о тым, якій язык запровадити в школах Підкарпатя. Вшыткы тоты „вопросы” в істоті не належали цілком до Прагы ани до Ческой Академіі Наук, бо і в конституциі Чехословацкой Республикы бесідувало ся ясно, што рішыня шкілных справ належыт до автономного Сойму Підкарпатской Руси. Товды належным было лем провести автономію і лишыти тоты справы до рішыня місцевого Сойму і ґубернатора. (...)

На зобранях Лемківского Комітету в Празі піднимали мы пару раз бесіду о тым, што было бы добрі післати нашого делеґата до Америкы і орґанізувати даяку поміч од нашой еміґрациі в ЗСА для Лемковины, а і освободити нашых люди од пустой політыкы львівскых діячи, якы все іщы занимали ся там „освобожденієм” Прикарпаткой Руси. Але трудно было найти підходячого чловека для той місиі. Старшы нашы інтелі-
ґенты, котры были уж на державній службі в Чехословациі, не хотіли ани чути о тым, бо державну посаду не мож шмарити гнеска, а пак вернути ся на тото саме місце, коли чловек забагне. Др Димитрий Собин одмовил ся, бо недавно переіхал з Пряшова на Підкарпатску Русь і отворил там нотарияльну канцелярию. Василь Колдра зо Святковы, котрий в тым часі приіхал з Польщы до Прагы, одповіл:

– Я не хцу быти попом, та чого там піду?

Поіхал на Підкарпатску Русь глядати там занятя. Серед нашых інтеліґентів панувал такій погляд, што в Америці інчого занятя не мож найти, лем попівскє, бо кілкох нашых бурсаків котры попередньо еміґрували до Америкы, такой вшыткы понадівали попівскы рясы.

Зачал єм штораз поважнійше застанавляти ся над тым, ци мі самому не поіхати до Америкы. (...) Я не бесідувал іщы никому з членів нашой лемківской кольоніі в Празі о тых моіх думках, але вступил єм до америцкого консуля перевідати ся, ци мож дістати америцку візу. Консуль обьяснил, што бізнесмен котрий іде як представитель даякой чехословацкой фірмы, може отримати візу барз легко. І студентску візу мож дістати, кєд отримам посьвідчыня од даякого американьского університету, же іду до ЗСА для дополніня свойой осьвіты. Та іміґрацийну візу на стале перебываня то уж труднійше дістати. Повіл єм, же хочу іхати як студент, але не записал єм ся іщы на ниякій університет в Америці, бо властиво я закінчыл уж університетскы студиі в Чехословациі, то там не замірям оставати при даякым єдным університеті, лем перейти іх пару і ознаємити ся з принципами юридичных студий в Америці.

Консуль зачынал крутити головом і спостерюг єм, же можу запутати ся цілком, як при крижовым огни зьвідань в суді, та кєд уж єм зачал, думам – треба перти дале. Бесідую, обьясням, же думам отворити адвокатску канцелярию ту, в Чехословациі і мати дуже адвокатскых справ од нашых іміґрантів в ЗСА, та потрібне мі ознаємити ся і з процедуром в американьскых судах, а тіж з америцкыма леґальныма документами, з америцкыма законами о контрактах ітд. Консуль выслухал, а пак гварит:

-- Добрі, я дам вам студентску візу, але поіхате на своє ризико, бо як не отримате наперд посьвідчыня од даякого американьского університету, то нашы іміґрацийны власти годни вас вернути з Нью Йорку.

Пристал єм взяти на себе такє ризико. Якоси все вело ся мі передтым, та думам, же і ту ся поведе. Консуль казал принести пашпорт, же прибьє студентску візу.

Я не подал іщы о чехословацкє громадяньство, то заграничний пашпорт так на скору руку мож было отримати лем польскій. Беру метрики і іду до польского консуляту. Там гварят, же дадут мі пашпорт, але лем до Польщы, бо они не мают права выдавати в Празі польскы пашпорты до інчых краів:

– Пан поіхат домів і там в Польщи пан дістане легко пашпорт на выізд до Америкы, бо такій порядок в нас.

Та я зачал выкладати, же то мі нияк не підходит, бо мі треба быти чым скорше в Америці, а ту в Празі я знаємий
з американьскым консульом, котрий прирюк мі дат візу без долгых церемоній. Консуль розбесідувал ся, вызьвідувал ся, де я ходил до ґімназиі і потім змяк. Повіл, же він сам Ґалицияк од Кракова і рад бы мі помочы, але може стратити службу через мене. То был іщы молодий чловек і доброй натуры. В тых часах новы польскы урядникы не были іщы строгыма формалістами, лем як хтіли то могли вказати, же годни зробити подля свого особистого переконаня. Казал принести фотоґрафіі, то выдаст мі пашпорт, але выключно лем на выізд до ЗСА.

Вечером того дня на зобраню нашого Лемківского Комітету гварю, же кєд нихто не хце іхати до Америкы, та я поіхам.
З початку вшыткы приняли то за жарт. А я гварю дальше, же мам такой вшытко готове до выізду, лем гроши ніт на дорогу. Мы посідили долго і бесідували. Был медже нами єден студент, котрий недавно отримал од родичів в Америці тисяч долярів на свою науку. Повіл, же пожычыт мі на слово триста долярів, бо вірит, же му верну кєд дістану ся щесливо до Америкы, але хотіл бы мати даякє обезпечыня на выпадок катастрофы зо мном в дорозі – шыф годна розбити ся і затонути, або дашто інче може ся притрафити. Гварят му жартом, же іщы ани єден Лемко не втопил ся по дророзі до Америкы, та ніт страху. Але нещесливы выпадкы бывают, товды мы рішыли, же напишеме нашым членам, котры уж сут на роботах і мают грошы, жебы они підписали таку ґаранцию. За короткій час пришли підписы, а я зачал рыхтувати ся до выізду.

Мы в Празі мали нагоду стрічати нашых люди, котры приізджали з Америкы, та з іх розповіди не мож было выробити сой ясного представліня о тым, як выглядат американьскє жытя, бо каждий з них малювал інчий образ.

В Празі, іщы зараз на початку, я застал нашого американьского делеґата з Мирной Конференциі в Парыжы і такой старого знаємого з Риму – Петра Гаталяка. Заходил єм часто до його мешканя. Він тримал ся поважно і ходил „на авдиєнциі” до міністерств. Видно, старал ся выторгувати для себе або даяку державну посаду, або приватний інтерес. По кілкох місяцях выіхал до Ужгорода і там отворил маленькій банк. Любил розповідати о Америці, але заєдно ся кривил на америцкы порядкы. Гварил, же там полно циґаньства і бльоферства – всяди шпекулянты, блекмейлеры, натігаче, крутаче, то чесному чловекови трудно ся утримати.

В Празі затримал ся на пару дни і наш лемківскій православний священник Йоан Кушвара з Юнкерс. Він приіхал зо женом на коротку візиту до Старого Краю. В бесіді з нами повідал, же в Америці інтеліґентны люде не мают такой повагы і значыня, як в Старм Краю. В Америці і простий невчений хлоп хоче розказувати священникови. В подібным духу бесідувал і професор Вергун, єден з головных діячи Союза Освободжыня Прикарпатской Руси в Нью Йорку, котрий лишыл Америку і приіхал до Прагы глядати ту даякого занятя. Гварил, што в Америці ніт ниякого культурного жытя. З Америкы вернул ся і пряшівскій делеґат на Мирну Конференцию, др Бескід, та він бесідувал веце о самым собі як о Америці. Оповідал, же Америка барз красна і богата, бо його всяди красні принимали і гостили нашы люде. Вернул ся, бо думат, же Чехы назначат го ґубернатором автономічной Підкарпатской Руси.

В Празі затримал ся на короткій час і другій делеґат Парыжской Мирной Конференциі Віктор Гладик. Він хвалил Америку і кликал вшыткых нашых студентів выізджати там, же там найде ся робота для вшыткых. Та што до народной культурно-просьвітительной роботы, то таку в Америці мож зачынати лем од цер-кви, бо нашы люде вшыткы при церквах. Зато нам треба мати в Америці більше своіх православных священників.

При кінци мая 1922 рока я мал уж в руках польскій пашпорт, америцку візу і 300 долярів. Товды попращал єм ся з товаришами, взял курс на Німеччыну і пустил ся в далеку дорогу до Нового Сьвіта.