Александер Блок:

„Коршун“

 

Серед світовой войны, в марцу 1916 пише Александер Блок (1880 – 1921), представитель російского сімболізму, вірш Коршун (в русиньскім перекладї – Ґая, по словенькы Myšiak, по чеськы Luňák, по булгарьскы Черна каня/Ястреб...). По мобілізації в юну зістає в армії аж до фебруаровой револуції. В тім періодї практічно перестав писати. По октобровых подїях зложыв іщі два віршы, обидва написав в януарї 1918. Вірш „Двенадцать“ евокує поход дванадцятёх пролетарїв главным містом Росії в снїговій бурї, дванадцятёх апостолів „слободы без хреста“, на челї котрых крачав необычайный Хрістос з тернёвов корунов. В поезії Скифы ся Запад, што обключів країну в обчаньскій войнї, ставлять до острого протикладу з неспутанов силов дикого „Азіата“ з „варварьсков ліров“. По тых двох поезіях Блок якбы страчав силу і подля выядріня ёго сучасника Корнїя Чуковского, курто перед смертёв ся признав, як го болить, же го „зожер тот бруд“ – „люба мати -Русь“.

Віршы з ціклу поезій о „Матушке-Росии“ одбивають вшыткы потрясіня, котрыма была позначена ёго країна – битва на Куликовім полю в роцї 1380, перша перемога Росії над Монґолами, котров ся цікл зачінать. Росія є сімболічно зображена як мати, котра кормить свою дїтину і приправлює єй на то, же „буде нести свій хрест“ (вірш Коршун). Все в ключовых моментах історічного розвитку загрожовав неприятель – дравець ґая (Монґол, Нїмець, Турoк, Японець), котрый кружыв над сплячім боёвым полём, приготовленый напасти на корысть. Славянофільска образность представлять Матїрь Русь, терплячу і тверду (хлїб, котрый давали ссати новонародженым дїтём, жебы матерї могли іти на поле, быв єднов з прічін смерти дїтей), але традічно пасівну, готову резіґновати („схыль голову і несь свій хрест“)... Доколи? – просить ся автор в послїднїх двох рядках. Блок на вопрос не одповідать, одповідь найдеме десь інде.

Война і револуція, котру чути в послїднїй строфі вірша Коршун, выпливать і з шырше понятой есхатолоґії – як біоґрафічной, так і културной. Перелом мож сітуовати до року 1910 року, в котрім ся кінчіть сімболізм, але і жывоты дакотрых особностей, котрых особный принос не уникнув Блокови: умерать артістка Комісарєвская а з нёв „лірічный акцент“ російского театру, малярь Михаіл Врубель, а з ним „несмірный особный світ“, котрый в собі носив, тыж Толстой а з ним то, што зістало з „людьской ємности “. На біоґрафічну ровину надвязує історічна: в роцї 1910, позначеный смертёв отця, пише Блок велику наратівну поему Кара, в котрій зобразив отця як ґенерачного героя. Блок тоту пушкіновску поезію написану так, як Коршун – в ямбічнім тетраметрї, нїґда не докінчів, бо пришла револуція і принесла одповідь на дакотры вопросы. Но не дописав єй главно прото, же ёго дїло набыло по роцї 1910 нечекану історічну дімензію, котра ся явить як траґедія і в котрій звучіть ясно „крутый Стріндберґів голос“. На судьбі мужа і ёго потомства розвивать автор цілый історічный і културный цікл. Довгы тексты вказують Блока, котрый ся намагать у властній ґенеалоґії выслїдовати узлы історічного процесу на кінцю ціклу, де ся черяють войны („кара“ історії на єднотливцёви) і револуції („кара“ єднотливця на історії): російско-турецька война і терор сімдесятых років, російско-японьска война і неподарена револуція в роках 1905... 1914 – тот „скуточный початок 20. стороча“, як то повіла Анна Ахматова і передтуха будучой великой „револты“.

В роцї 1916, перед мобілізаціов ся Блок вертать ку Карї а вертать ся і образ кружащого дравця на „бланкитнім небі“. Ту, на роздїл од поезії Ґая, предатор (ястряб) нападе на гнїздо, в котрім суть малы, і знову злетить над „пусте поле“. В тій метафорї індівідуалный план ся вступлять історічному: „Мати-Русь ся як пташок трясе/Трапить єй доля дїтей, але судьба встановила/Видїти, як їх на фалаткы дравцї торгають“. Але „доколи?“...може уж недовго, бо поле є „пусте“ і припоминать осїнь, кідь роботы на полю суть скінчены, осїнь історії і културы, котру сі в тім періодї Блок так ясно усвідомлёвав.

Хто може быти тот дїтвак, котрому мама нукать скыбу хлїба наміс-то груди, кідь не тот, котрый не хоче схылити голову, підкорити ся і „нести свій хрест“, хто піде „карати“ Історію на барікады в менї „слободы без хреста“. В епілоґу ку Карї, котрый зістав у фазї проєкту, послїднїй продовжователь роду – іщі дїтина гварить: „А я піду проти воякам.... А піду проти баёнетам... А про тебе, слободо моя, выйду на чорне поправиско“.

Так ся кінчіть цікл людьского жывота, історічный цікл, круг, котрый ся з отця на сына заперать історічным трясїнём, „каров“ на барікадах будучой револуції („Приходить бунт, села горять“), але Мати-Русь не тратить ніч зо своёй „антічной красы“. Тото пише Блок у 1916 р., перед револуціов.

 Жан Філіп ЖАККАРД,

Женева

 

х х х

Єдным з проєктів Европского центра Коппет было і выданя невеликой збіркы поезій під назвов LE MILAN (2007)(LE MILAN – то є назва вірша КОРШУН по французькы). Збірка обсягує перетлумаченый вірш Александра Блока КОРШУН до высше стовкы розлічных языків світа, де попри великых языках (як французькый, анґліцькый, чіньскый, японьскый, арабскый і ін.) суть і языкы малых народів (каталаньскый, пємонтьскый, провенсальскый, тосканьскый, фріульскый, ретороманьскый і ін.), а міджі нима ай русиньскый. Почас реалізації проєкту пан Лубор Їлек з Европского інштітуту Женевской універзіты через Інж. Михала Костя з Ладомировой ословив Інштітут русиньского языка і културы Пряшівской універзіты з пропозіціов партіціповати на тім інтереснім проєктї. Перетлумачіня вірша до русиньского языка ся наконець уяв поет Штефан Сухый. Думаме собі, же є то єден з найвыдаренїшых перекладів у рамках славяньскых языків у книжцї. Наконець, можете то посудити самы, на порівнаня публікуєме вірш Коршун в оріґіналї і ёго перетлумачіня до русиньского, словеньского, чеського, україньского і булгарьского языків.

 

 

КОРШУН

 

Чертя за кругом плавный круг,

Над сонным лугом коршун кружит

И смотрит на пустынный луг. –

В избушке мать над сыном тужит:

„На хлеба, на, на грудь, соси,

Расти, покорствуй, крест неси“.

 

Идут века, шумит война,

Встает мятеж, горят деревни,

А ты всё та ж, моя страна,

В красе заплаканной и древней. –

Доколе матери тужить?

Доколе коршуну кружить?

 

Александр БЛОК, 22. марца 1916

 

 

ҐАЯ

 

Острячі в люфтї крыло,

Над смутным селом кружыть ґая,

Земля і небо застыло. –

А в хыжцї мати сына гаять:

„На хлїба, на і груди ссий,

Лем бы-сь в покорї нїс хрест свій.“

 

Пруть войны по земли святій,

Час планства рихтує тайнї,

Ты все тот самый, краю мій,

В заплаканій красотї давній. –

Докы матери смутити?

Докы ґаям люфт чорнити?

 

(До русиньского языка

перевіршовав Штефан СУХЫЙ.)

 

 

MYŠIAK

 

Spustnuté pláne myšiak križuje,

v ladných kruhoch sa vznáša,

driemajúce lúčiny pozoruje. –

V chatrčke biednej

matku nad synom strach unáša:

„Chlebíka si daj, synku, aj mliečka.

Vyrastieš, dosť bude trápenia“.

 

Roky sa stratia v zbraní rachote,

V bojoch, v dedinách zhoretých.

Ach, zem moja rodná, vo svojej

peknote,

Vo svojich krásach trúchlivých,

odvekých.

Dokedy len potrvá matky žiaľ?

Kam až zanesie myšiaka letu ošiaľ?

 

(До словеньского языка

перевіршовала Mарія KОВАЧОВА.)

Luňák

 

Plavnými pohyby kruh za kruhem

luňák nad spícím krajem krouží,

pozorně prohlíží pustou černozem. –

Máma se v chalupě s chlapcem souží:

„Tu máš kus chleba, cecík, budeš pít?

Až budeš velký, nedají Ti žít.“

 

Staletí táhnou rudým obzorem,

povstání, války, vsi hoří odedávna.

Jsi to však stále ty, moje rodná zem,

má smutná galánka starodávná. –

Jak dlouho se budou matky soužit?

Jak dlouho budou luňáci kroužit?

 

(До чеського языка

перевіршовала Дануше Кшіцова.)

 

 

КОРШУН

 

Сонлива лука,

За колом плавне коло,

То коршун кружляє

Та поглядає

Пустельну луку.

В хатинї мати мад сином тужить:

„На хлїба, на, на, груди, смокчи,

Рости, покірно хрест неси“.

 

Йдуть віки, гримить війна,

Бунтують, палають села,

А ти, така ж сама, моя країно,

Краса засмучена та старовинна. –

Доколи матінко тужитиме?

Доколи коршун кружлятиме?

 

(До україньского языка перевіршовала Єкатерина КОНДРАТЦЬОВА.)

 

 

ЧЕРНА КАНЯ

 

Граблива птица, кръг след кръг,

Над сънна се поляна рее,

Оглежда пустите нивя накръст.

 

В колиба майка песен тъжна пее:

Нà, сине, гръд, бозай да порастеш,

Покорен кръста си да понесеш.

 

А през годините войната крачи гневна.

Метеж избухва, пламват
градовете.

А ти все същата, родино древна,

Красива и печална горко плачеш.

 

Доколе майка тъй ще плаче?

Доколе птица тъй ще грачи?

 

(До булгарьского языка

перевіршовала Дора МАНЧЕВА.)