Учітельска робота, контакты з молодыма людми го іншпіровали к писаню. Може, якраз і ёго байкы взникали під такым освіжуючім впливом молодежи. Байка – жанер нелегкый. Выжадує од автора концентрацію сил, короткость выслову, але і важность темы. Мож єй чітати із сміхом через слызы. В байцї є то так, же автор на описаня неґатівных рис чоловіка поужывать звірїв, птахів, мушкы, але і нежывы предметы. Пан Ксеняк у своїх байках нїґда не оскорблює чоловіка, лем му наставлює воглядило, жебы ся тот задумав, усвідомив сі свої хыбы, а може, їх ай оправив. Є в тых байках дакус моралізаторьского духа. Кінчать ся моралным заключінём, як ся наприклад, мож дочітати у ёго Выбраных байках (Пряшів, 2002), де автор подає переріз своїх семох книжок баёк од р. 1963 аж до р. 2002, кідь публіковав свої найновшы творы. Є то выразный русиньскый байкарь. В тім жанрї є дома. Є добрым псіхолоґом. Нелем моніторує жывот навколо себе, але снажить ся давати одповідь на актуалны вопросы. Матеріална, а главно духовна сфера чоловіка – то суть основны темы автора баёк. Ходить з отвореныма очіма, жывот коло нёго му не є легковажный.

Далеко од родного краю, і в Ружомберку, все ся голосив ку свому коріню. Тактно, діпломатічно, ненасилно то описовав ай у своїх творах. Навертаня до родного краю аж зо середнёй Словакії все было позначене окремов давков іншпірації до далшого писаня. Путованя влаком, автобусом або автом – то были стрїчі з людми. А заставка в Камюнцї? То родны пішникы, стрїча із знамыма, приятелями, родинов, кідь іщі є. Є ту родный воздух, якый наповать чоловіка свіжыма силами. Писатель припадать до того студника цілющой воды і не може ся насытити. Все чує жажду. Жажду за своїм, за тым, што не мож з ничім порівнати.

„Родный край про мене значіть студенку, з котрой черьпам цілый жывот. Моя родна Камюнка мать красны горы, лїсы, потокы, поляны, скалы... Тот, хто ся в тім краю народив, хто вдыхнув ёго воздух, хто ся набрав родных співанок, приповідок, хто перешов тот край, хто там пас коровы, орав, сіяв, косив, тот не може забыти нїґда на нёго, на людей, котры коло нёго жыли і котры го выховали.“ (ціт. кн.).

Так з Миколаём было, кідь задумав написати книжку О камюньскых майстрах, яка вышла на діалектї родного села. В нїй выповів то, чому ся повиновав. Описав судьбу своїх предків, главно робітных дротарїв, якы ся тыняли з крошнёв на плечах по світї, абы выгодовали свої родины. Не мусив іти далеко. Мав приклад у своїм нянёви. Є ту описане думаня, звыкы, обычаї, богата словесна творчость Русинів Камюнкы.

Своїй темі зістає М. Ксеняк вірный і у книжцї Біда Русинів з дому выганяла (Пряшів, 2002), де суть поміщены дві пєсы Приповідка о Дротарёви і Біда Русинів з дому выганяла. Перша з них під назвов О дротарикови была поставлена на сценї Театру А. Духновіча в Пряшові іщі в р. 1994. В книжцї находиме цінны приклады короткой прозы, а то цікл під назвов Дротарьскы черепкы (с. 49-112), де на основі росповідей своїх родаків, родины автор подавать веселы і смутны пригоды дротарїв. В Русиньскім літературнім алманасї на 2008 рік Василь Хома у статї З історії літературы факта або документалной літературы ці літературы людьского документу (с. 17) пише: „Автор в своїм художнїм текстї (думка ся односить к Дротарьскым черепкам – позн. М. М.) доказав плас-тічно художнё репродуковати жывотны періпетії камюньскых дротарїв зо вшыткым, што они пережыли і зажыли, з їх познанём і скусеностями, з одданостёв своїй роботї і дротарьскому ремеслу, з їх памятёв к русиньскому роду, ёго звыкам і обычаям, традіціям і стародавній руській вірї. Змыслом жывота автора є обявляти в чоловікови тото цінне, добре, і хоць ся в нїм проявлять Каїн і Абел, як пише в єдній байцї на адресу Русина. Гей, вічный бой добра і зла. Темы, якы не мають дно. Писательске перо в послїднїх роках было наповнене тинтов, не высыхало. Наш юбілант ся інтензівно присвячує прозї. Є то о родній грудцї, жмени. Свою крошню творчого жывота наповнює такыма духовныма скрабами, якы бы говорили далшым ґенераціям о памятї русиньского народа. На такій пути, всїх благ вінчуєме!

 



 

Миколай  КСЕНЯК

 

Копанець

 

З успішного цілосвітового турне вернув ся домів Соловей і принїс на грудях три златы медайлы. І задумав: зорґанізую про своїх родаків концерт вдякы із найславнїшых арій.

                    Позывам вас, сестры, братя, послухати моє співаня.

Ехо было нечекане.

                     Нїт, братняку, я не піду, – одрубав єден з кровных. – Та ці мої співы з твоїма не рівноцінны?

                     Мы ті не налетиме, бо мы добрї знаме твої гудкы-блудкы, тадь сьме з тобов пасли гускы.

                     А хто го знать, якы то были в поротах зайды, котры ті придїлили златы медайлы.

                     Баратя, – вызнавать ся скламаный Соловейко, – а я вам із щірой вдячности...

                     Зашов бы я на концерт, – перерушыв лавреата брат Артем, – кібы выступив іншый пернатый, наприклад Ворона або Сорока, але своёго обдивляти, своёму тлескати? Но, узнай...

 

х х х

 

Хто не підпорить своє родне,

Тот почливости не є годен.

 

Дїравый розум

 

         Як мі тяжко і противно, – трапить ся осел під лїсом, – всягды ня понижують, на чало пальцями вказують...

І ту нараз довгоухый дупнув, взяв мішок з полічкы, і гыбай го через рікы і потокы рівно ку Лишцї. 

         Кумо, зо своїм мозґом мам клопоты. Шумнї вас прошу, продайте мі свій розум, – выпалив як із куломета.

         О-о-о! Де бы єсь взяв тілько злата? – Лишка ся такой вынашла.

         Мам. Смотьте ту – повный мішок.

Хе-хе-хе! Мій розум не мікроб. Хыбаль го тым выважиш?

         Кумо, кідь не цілый, та продайте холем третину.

         Продам ті, Осле, з колача дїру.

 

      х х х

 

Приятелю ухатый,

Поглядай майстра дротаря,

Бо розум маш дїравый.

 

Не докукурікав

 

Псы заложыли хор і усиловно голосы треновали. По двох-трёх місяцях їх наладили і уж мелодічно співають „ку-ку-рі-ку“.

Ленту нараз хтось в хорї з нот выбочів і загавкав.

Диріґент Когут не завагав, бухнув злостно палічков по пултї.

         Хто забрехав?

         Я, – трясе ся Бернардін.

         Вон!

         Чом? Я, пане, ненароком.

         Вон! Ты єсь небезпечный, бо ты у своїй кровли іщі не знищів материньскы ґены.

 

Бессмертный

 

Вышов Осел на руїны замку, опер переднї ногы на скалу і блажено ся засміяв.

         Од чого ті личко так росквітать? – вывідує ся Сойка.

         Од радости, пташку, – одповів твердоголовый.

         Як? Тадь ту ся стала траґедія! Ту текла кров. Ту была росстрїляна наша артілерія.

         Гордость, Сойко, бо смоть: роспала ся неєдна велика імперія, зруйновали недобиты замкы і вічны політічны сістемы... лем я, я єдиный над тым вшыткым стою певно!

По тых словах суверенно, міцнїше впяв лабы до землї.

 

     х х х

 

О, бессмертный,

Ці дахто тя раз

Перевершить?

 

Цап і Баран

 

Шырять ся з амфітеатра чаровны співы Соловя. Мелодії доспіваны.

         Слава! Бравіссімо! – чути голосы з публікы.

За Соловём на сцену дупкать Баран. Пришов, переднї ногы опер на пняк, надыхнув ся, і – затріщало.

Од старху Мышка притулила ся ку землї, птахы ся сполошали, зняли ся на крыла, звірї взяли ногы на плечі...

         Баране, ты – чудо! Ты – чародїй, – обнимать Цап співака. – Твої арії вштыкых перебрали з глубокой летарґії.

         Приятелю, ты штось інше чекав? Тадь я не потомок якогось там Соловейка. Я – Баран, і мам на співы свої міры!

 

х х х

 

Няй то уж так ці інакше буде,

Але бараняча нота-міра

К шумным співам не пасує.

 

 

Орфей і Люде

 

Нечекано в етерї зазвучали чудесны співы міфолоґічного Орфея. В тім моментї їх чаровна сила принутила Тіґра перестати пронаслїдовати Серну, Ястрябови до пазурів поїмати Дрозда, примусила Гада втягнути жало паскудне...

 

Лем... лем Люде ся дале грызуть, ображають, неперестанно забивають.

 

    х х х

 

Знаме є лем Богу

Де ся нам подїла

Честь, достойность, розум.

 

Жалостный

 

Моцує ся здушеный Хробак, но нетерпезливо перед собов пхать кульку з гною. Пхать ю, валькать і ніжками скріплює і такой формує подля своёй нормы до умелецькой формы.

         Кулько моя, будеш перлов над перлами, – шепче побожно. – Мам уж дость подобных, но з тебе сотворю чудо світа. Ты будеш царіця. І жрідло жывота. При тобі і сонце згасне!

Силить ся Гноярь, вкладать до роботы цілу душу, вшыткы силы...

 

       х х х

 

Тот хробачок сі думать,

Же світ стоїть

На ёго кульках.

 

Ряба

 

Уж кількораз Курка од землї ся одбивать і міцно крылами трепле-махать, уж кількораз пробує на плїт вылетїти, і аж теперь ся єй то подарило.

         У-ух, конечно! – обзерать ся гордо Ряба і кричіть на ціле горло: – Кот-ко-дак! Де є тот славный теоретік, што твердить, же я нездатна на высоке лїтаня? Де є?

 

       х х х

 

Чудуєш ся

Пышному вопросу

З найнизшого плоту?

 

 

Реформаторка

 

Приплавала рапава Ропуха к чістому жрідлу, пообзерала сі го і рїшыла:

         Ква-ква, ту зроблю реформу!

І усалашыла ся на жрідлї. Сидить собі, подримкує і ножочками воду каламутить. За день ці за три ся знова пообзерала і очка єй од щастя засвітили: прозрачна вода стратила перлы, чісты брылы посивіли, на вшытко сїла каламуть, онїміло і журчаня.. 

         Ква-а-а-а! Выдарила ся реформа: вшытко довкола мене є сфарбене подля мене.

 

Нїґда не спізнив

 

Жаворонок  ся злостно на Осла позерать, бо він ледва-ледва за собов ногы волочіть.

         Тадь придай до кроку, – вызвав птах четвертоногого. – Уж ся зышли вшыткы...

         Я мам, пташку, дость часу.

         Мылиш ся. Уж пришли коровы, выдры, серны... Громада лем на тебе чекать.

         Не крітікуй! – выбухнув ухатый. – Ани за святого ногами быстріше не погну.

         Подь, бо спізниш і доплатиш...

         Не квіч, і добрї собі запамятай: Мы, Ослы, од створїня світа не спізнили сьме нїґда.

 

       х х х

 

Я ся го за вас опрошу:

Не спізнив єсь ку Богу,

Кідь роздавав розум?

 

 

Пінязь і Ісус

 

Поклонив ся Пінязь Роспятому на хрестї.

         Ісусе, ты досправды хочеш зреалізовати рівноправность на земли?

         Мы всї, сыну, перед Богом...

         Добрї, добрї, – скыпів Пінязь, – няй єствує перед тобов, бо то твоя віра, но передо мнов – нїґда!

 

Лейзер і Сердце

 

Сїв собі Лейзер до мягкого крісла і через мікроскоп штудує людьске Сердце. Просвічує справа-злїва, штось записує, конфронтує і зась зосереджено здолы і згоры контролює...

         Ніч, ани найменшый слїд! – признає бадатель своє скламаня.

         Што же таке в Сердцю глядаш? – пригварив ся му Скалпел.

         Ёго тайну, – выявив свій умысел Лейзер..

         Яку?

         Глядам істочник ёго ласкы, але дотеперь ани найменшой ступляї...

 

Ани мудрость академіка,

Ани сучасна супертехніка

В сердцю людьскім не обявить

Тайны

Жрідла вічной ласкы.