Історія взнику памятника зачінать іщі в роцї 1922. Тогды Др. Александер Дзіяк пришов з ідеёв  поставити памятник нашому будителёви. Но в серединї 20-ых і 30-ых років  минулого стороча економічна сітуація в країнї не была благоприятна на выповнїня такой ідеї. В народнім господарстві за бывшой Чеськословеньской републікы была господарьска кріза, велика незаместнаность, люде жыли бідно. В такій сітуації тяжко было забезпечіти выбудованя памятника. І так ініціатівы ся хопило в 1924 роцї Общество А. Духновіча в Пряшові. В нїм ся обєдинила світьска і духовна інтеліґенція, котра выбудованя памятника взяла за своє дїло. По цілій Пряшівщінї были орґанізованы цілонародны грошовы збіркы. Реалізовали їх парохії, інтеліґенція, урядници, штуденты. Грошы посылали нелем богаты ґаздове, но і бідны Русины. Хто кілько міг. Приходила фінанчна підпора  од сполків з Америкы, з Підкарпатьской Руси. В маю р. 1931 уж на рахунку Подкарпатьской банкы было 80 500 корун. На зачатку 30-ых років минулого стороча вшытко было приправлене на выбудованя памятника.

Приправный выбор на выбудованя памятника підписав договор з празьков скулпторков Еленов Мандічовов. Она ся уж довшый час інтересовала особностёв Духновіча. Од нёй были знамы памятникы  Духновіча, напр.: бронзова буста в Колочаві, буста із мрамора в Хустї, памятник в Севлюші і інде. Першу з пропозіцій скулпторка выготовила з ґіпсу. Пропозіція зображує сидячого Духновіча із хлопчіком і книжков, яка є доднесь выставлёвана в Ґалерії Дезідерія Миллого у Свіднику. Комісія із предложеных пропозіцій выбрала тоту, котра ся пак по управі зачала реалізовати.

Общество А. Духновіча стояло перед великов задачов – выбрати найдостойнїше місто про памятник. Было становлене, же памятник буде стояти на Площі леґіонарїв у  Пряшові перед Ґрекокатолицьков богословсков семінаріов. Тото місто буде найлїпше сімболізовати єдинство ёго священицького  ставу і богословской семінарії – найглавнїшых носителїв руськой віры і русиньского духа нашого народу. Коло того міста было і найвеце нашых културно-освітных і духовных інштітуцій. Быв ту близко єпархіалный уряд, катедралный храм св. Іоанна Крестителя, на Кметёвім строморадю Ґрекокатолицька руська учітельска академія і два нашы інетрнаты, на ул. Духновіча была Руська ґімназія, недалеко быв дївочій інтернат сестер василіанок і близко в центрї міста Руськый дом. По 1945 роцї ся на ул. Ваяньского перестяговала і редакція народностного высыланя про Русинів Чеськословеньского радіа. Ту всягды было чути русиньску бісїду і вытваряла ся компактна русинська громада. Мы, котры сьме штудовали в тім часї – перед другов світовов войнов і по нїй – в Пряшові, видїли сьме в тім продуману концепцію і замір вытворити центер русинства. Были сьме вдячны нашым представителям за їх добру роботу.

Основный камінь про памятник быв высвяченый 10. 3. 1930 р. Было то перше велике свято Русинів у Пряшові. До міста ся сходили люде – Русины із цілой Пряшівщіны. Ославы ся зачінали в катедралнім храмі святов літурґіов, котру служыв  владыка Павел Ґойдіч. Основный камінь посвятив прелат, протоєрей Сімеон Смандрай, главный орґанізатор і покровитель ославы. Од того часу уж приправы на выбудованя памятника наберали конкретну подобу. 2. мая 1932 року з Прагы до Пряшова пришов влак з бронзовов скулптуров А. Духновіча в наджывотній великости – вышка 3, 15 метрів, вага 1 140 кіл. По докінчіню остатнїх робот, скулптура была поставлена на основный камінь. День одкрытя памятника быв становленый на 11. юна 1933 року.

На тоту історічну подїю 11. і 12. юна 1933 року ся до Пряшова сходили уж другыраз Русины із цілой Пряшівщіны. Были ту делеґації културных обществ, люде із сел і містечок, політічны партії, співацькы колектівы, і ансамблї, люде в народных кроях з русиньскых сел, церьковны дїятелї, представителї словеньскых інштітуцій, підкарпатьскы Русины, пришли Русины з Прагы і іншы. По містї были орґанізованы выставкы з жывота Русинів, концерты, выступлїня народных ансамблїв, молодеж співала і танцёвала. Всягы ся трепотали прапоры. Ціла площа перед памятником і будинком Ґрекокатолицькой богословской семінарії была заповенена до послїднёго місця.

Святочна подїя одкрытя памятника зачінала архієрейсков святов літурґіов, котру одправляв владыка Павел Ґойдіч в катедралнім храмі. По святій літурґії перед памятником зазвучала гімна Русинів на слова А. Духновіча „Я Русин был, єсьм і буду...“ і пісня „Подкарпатскіє Русины...“ Клали ся вінцї і жывы квіткы к підножю памятника. Наслїдовали приговоры Русинів, вызначных дїятелїв, представителїв розлічных орґанізацій. По цілый час історічной подїї святочну атмосферу підсилёвав і голос дзвонів з катералного храму. Тот великый день мав про Русинів велике значіня. Участници свята  сі ёго русиньскый дух  надовго запамятали.

Запамятав сі тот день і професор Юрій Костюк, котрый од 1948 року учів на Руській учітельскій академії предмет „Музыкальное восспитывание“. На єдній годинї граня на гуслях, кідь сьме націчовали малу музичну сонату, нас заставив і зачав споминати на1933 рік, на день одкрытя памятника А. Духновічови. Членом делеґації Русинів з Прагы быв ай він. Повідав нам, яка прекрасна і чудесна атмосфера была в тоты днї в Пряшові. Як молодый штудент празькой конзерваторії грав в орхестрі попершыраз перед таков великов публіков Русинів Пряшівщіны. Признав ся, же мав велику трему, бо на нёго смотрили нелем обычайны Русины, але і церьковны і штатны представителї. Была то ёго перша стрїча з Русинами на Пряшівщінї. Тїшыв ся тому, же наш народ не забывать на своїх будителїв, і приправив таке велике свято А. Духновічови. Споминав тыж, же кідь ся по ославах вертав до Прагы, тогды ся ани не сподївав та таку можность вернути ся по 15-тёх роках до Пряшова як професор на нашу школу. Теперь, говорив, єм ту зась, міджі вами Русинами. Припомянув нам, як будучім учітелям, любити свій русиньскый народ, любити і  не забывати на своїх будителїв. В тот день уж сьме граня на гуслях малой сонаты не докінчіли. Тихо сьме ся розышли, бо зачінала далша година, но на слова професора Костюка єм не забыв доднесь.

Містны новинкы о тій історічній подїї писали на другый день приближно тото: „Як ся не тїшыти з того вшыткого, кідь видиме, же народ сі вождя свого важыть нелем словом, але і дїлом.“

На памятнику є написано:

 

„АЛЕКСАНДРЪ

В. ДУХНОВИЧЪ

БУДИТЕЛЬ КАРПАТОРУССКАГО

НАРОДА.“

 

Мы, штуденты на нашых пряшівскых школах по 1945 роцї, сьме тоты міста при памятнику добрї познали. Коло памятника все были жывы квіткы, просторы красно управлены. Влїтї на лавочках мы любили з дївчатами-штудентками посидїти, поговорити, а даколи і пошептати собі любовны слова. Было нам при памятнику А. Духновіча барз добрї.

Зачатком 70-ых років 20. ст. ся тото вшытко змінило. Прекрасны, колись, спокійны і тихы містечка коло памятника мусили ся уступити перед новыма, даколи не цалком додуманыма меґаломаньскыма ставебныма проєктами. Кідь сьме ся з женов в Чехах з новинок дізнали, што ся робить в Пряшові, то зо жалём на сердцю сьме выпроваджали нашого будителя до сканзену Музея Словеньской републікы рад. Лем по многых урґенціях зачатком 80-ых років минулого стороча памятник поставили на періферії Пряшова, коло Торісы. Пляць, де стоїть памятник, тогды ся называв Площа Народного фронту, днесь є то Площа А. Духновіча. І кідь місто коло памятника є управлене на невеликый парчік, но на кривду, котра ся стала Русинам, ся не дасть забыти. Новый словеньскый театер не може нам Русинам нагородити площу з памятником А. Духновіча.

З новым місцём про памятник не сугласили нелем Русины Пряшівщіны, але ани іншы народности Словакії. З ідеёв вернути назад Духновіча до центра Пряшова пришов і 7. Світовый конґрес Русинів, якый быв у Пряшові 4. – 8. юна 2003 року. А покы ся так стане, не забывайме на нашого будителя на тім місцю, як є днесь. Няй перед ним все будуть жывы квіткы.