|
Споминам на моє село Андріёва Село лежыть у долинї, по котрій вела найкоротша путь до кралёвского міста Бардейова, од сел: Шаріське Чорне, Куримка, Дубова, Ціґла і другы. Добре положіня села ся залюбило многым людём, зато ся оно заповнёвало новыма людми і розростало ся. На кінцю 15. ст. уж у селї стояла деревяна церьков, школа, фара, млин і цінтерь. Было 15 ґаздівскых обысть і великый господарьскый двір шолтыса. У р. 1492 на село напали польскы войска і го знищіли. Зістало лем 10 підданьскых обысть і млин, котрый людём молов зерно аж до кінця 18. стороча. Ёго водный канал на кінцю села мож найти і днесь, а поле, де стояв млин, называють При млинї. На зачатку 17. ст. у селї быв великый рыбник. Тяжкы днї жытелї села пережывали в р. 1614, кідь міджі селами Андріёва і Шаріське Чорне ся од силного землетрясїня до потока зошмыкла по баоксідовім слою велика маса глины і каміня і загатила долину. Вода ся зачала сперати і вытваряло ся озеро, котре могло затопити обидві села. Але природа собі сама помогла. У глинянім насыпі ся зробила дїра і вода зачала одтїкати. К тому білому баоксідовому слою білой землї ся іщі у 20-ых роках минулого ст. нашы жены дістали так, же одкопали нагорнуту глину і зачали копати білу глину, котров білили свої стары хыжы. Тоту білу глину копали жены з Шаріського Чорного, накладали на возы і везли домів.
На зачатку 18. ст. село постигло велике нещастя – холера. Людей померло так велё, же не стачіли про них робити труны. При хованю помершых забалили до білой плахты, поскладали до сполочных гробів, посыпали хлоровым вапном і загребли глинов. Тота небезпечна хворота – холера засягла наше село веце раз. На памятку помершым люде выбудовали деревяну каплічку, котра іщі перед першов світовов войнов была знищена. В р. 1923 Андріївчане поставили на тім містї нову муровану каплічку, на котрій є православный хрест. Моя баба Маслеёва-Бережна, котра бывала близко каплічкы і ходила ся к нїй кажду недїлю молити, мі повідала, же то є памятка давно помершым на холеру, а православный хрест є на знак того, же перша деревяна церьков уж 16. ст. ту была православна. Як я познам історію нашого села, не мам прічіну моїй бабцї не вірити. Добре положіня села – в долинї коло потока Андріївка і недалеко од міста Бардеёва, вытворяло добры условія на ёго розвой. Уж на кінцю 17. ст. ту бывало коло 300 жытелїв. Окрем роботы на властных маленькых ґаздівствах, люде ходили робити „на паньске“. На найлїпшых землях, хотарях мадярьскы панове выбудовали каштель і з дворами, стайнями про худобу, боїсками, стодолами, сыпанцями на зерно і з помочов бідных людей ґаздовали. Недалеко од каштеля часть лїса обгородили і ховали у нїм нелем „дзвірину“, котра жыє в Карпатах, но дошыковали до лїса і данчу і муфлоню звірину. Тот лїс доднесь называме Дзвірник. У нїм ся робили великы полёвачкы, на котры ся позывали панове із Маковіцького замку і каштелїв у Зборові, Смілнім, Свіднику і другых. Влїтї, по жнивах, у Дзвірнику были дожынковы ославы, на котрых ся підданы дізнали, кілько корцїв зерна дістануть за свою роботу на паньскім. Великы ославы орґанізовали панове в лїсї під назвов „маялесы“. На тоты ославы уж бідный народ не звали. Но по першій світовій войнї собі тоту традіцію люде обновили. Під веджінём учітеля Миколая Качмаря у Андріёвій і учітеля М. Кучечкы із Шаріського Чорного у 20-ых і 30-ых роках минулого стороча были орґанізованы маёвы ославы. Сусїднї школы із Андріёвой, Шаріського Чорного, Дубовой, Ціґлы, Никлёвой, теперь Микулашовой, і Смілна приправили културный проґрам. На великій луцї у лїсї ся зышли люде зо вшыткых околитых сел і позерали, як їх дїти прекрасно співають і танцюють. Были то люде з русиньскых сел, окрем Смілна. Подля характеру ослав мож повісти, же то были першы фестівалы русиньской културы. Жаль, же то по другій світовій войнї онедовго заникло, бо пришли другы часы. Іщі перед першов світовов войнов у каштелю перестали ґаздовати, а по войнї землю одкупили Андріївчане. Тому полю доднесь говорять „паньске.“ Землї, де стояв каштель, люде обробляли – орали, сїяли. На тых землях ся довго находили вшелиякы предметы, котры належали каштелю. Подля поверьхности терену мож встановити, де стояли домы на бываня, де были машталнї, стодолы і подобно. Тото поле люде доднесь называють Під каштелём.
Церьковный жывот Як написано в архівных документах, на зачатку 15. ст. в Андріёвій была мала деревяна церьков і цінтерь, но місто, де церьков стояла і як довго, ся не уваджать. Другу, векшу деревяну церьков Андріївчане поставили у р. 1763 в просторах днешнёго цінтеря. Церьков стояла 119 років, но в р. 1882 згорїла. Огень быв такый великый, же ся ростопили і дзвоны. Подоба церькви ся утримала на образї, котрый намалёвали братя Рубіёвы, сынове священика Михала Рубія, котрый в селї быв 15 років (1826 – 1841). Ёго сынове сі село облюбили і на памятку згорївшой церькви од цїлой родины подаровали селу намалёваный образ другой андріївской церькви. Третю, но уж муровану церьков, люде зачали будовати в р. 1889 під веджінём ставителя Коломана Байхера. На ставбі помагало цїле село. Люде ламали каміня, готовили і кресали дерево на стрїху, помагали при мурованю зборівскым мурникам, і тым допомогли тому, же церьков фрышно росла, як з воды. Но дале настали проблемы, кідь тесарї хотїли ставляти на вытягнуты муры стрїху, кураторам ся не любило тото, же іщі не суть вымурованы три куполы, як сімбол церькви выходного, візантьского обряду. Ставитель на основі проєкту твердив, же там ніч таке не є а же проєкты з куполами суть на церьков у Реґетівцї. Выяснило ся, же были замінены проєкты. Дошло к догодї, же за даной сітуації іщі мож добудовати, но уж лем дві куполы. І так ставба андріївской церькви была закінчена в р. 1893 – з двома куполами. О тім інтереснім припадї росповідав мій дїдо, Михал Фріцькый-Пурдеш, о котрім в р. 1960 писав і писатель Федор Іванчов. Од р. 1752 доднесь ся у селї вычередовало 31 ґрекокатолицькых священиків. Спомяну холем дакотрых: Александер Подгаєцькый, Андрій Ставровскый, Теодор Баранковіч, Александер Чісарик і другы. Найдовше в селї быв Антон Кощ, а то 38 років – од р. 1919 до р. 1957. На нёго старшы люде споминають лем в добрім. Окрем душпастрыьской роботы го інтересовали іщі пчолы, роботы на ґаздівстві, в загородї коло садовины, высаджованя окрасных крячків, червеных смереків, стріберных ялічок, орґонины і іншых. Ёго жена перед будинком фары мала загородку з квітками і окрасныма крячками. Дакотры жены, кідь ішли в недїлю до церькви, ся заставляли при „попадиній“ загородцї і чудовали ся великій красї квіток. Попадя была добра жена і роздавала людём вшелиякы садженіцї, насїня і приймы до загородок перед їх хыжами. На фарьскых землях люде обдивляли, же яке красне высоке жыто росте „попови“, якы великы головкы капусты буде „піп“ зберати на осїнь, як красно цвинуть ёго бандуркы і под. В лїтї в недїлю по святій літурґії хлопи чекали перед церьковлёв на священика, посїдали до холодку під стромы і слухали отця Коща: як найлїпше ґаздовати, жебы уроджай на полю быв богатый. Говорив їм о тім, якый гній треба давати до землї, коли і як зерно треба сїяти, якы бандуркы садити, яку худобу ховати у Карпатах і другыма радами ся дїлив з ґаздами. Найінтереснїша была ёго робота при пчолах. Мы хлопцї на нёго здалека позерали і было нам смішно видїти нашого священика одїтого до якогось міха зо ситом на голові. Часто нас ай погостив ощами з медом, за што сьме му были барз вдячны. До пчолярьства заінтересовав ай дакотрых ґаздів. Так, наприклад: дїдо Штець-Гриців мав дость меду про кажду родину в селї на Велію – Святый вечур. Ґазда Ян Клебан своёв роботов коло пчол заінтересовав і своїх двох сынів – Янка і Михала, котрый перед смертёв у р. 2007 зохабив 18 уліїв-родин. Пчолярьством ся днесь занимать лем Петро Малик і Василь Лукачейда. На пчолы Осифа Симка, што бывав коло церькви, люде в недїлю, кідь ішли на Службу Божу, рады позерали на улії, котры были помалёваны пестрыма фарбами. Тото вшытко на зеленій загородцї під стромами вытваряло прекрасный образ у природї. A. Кощ ся старав і о дотримованя дакотрых звыків на церьковны свята. Наприклад, на Богоявленіє святив воду у потоцї. Кураторе рубали до леду пролуб. По святій Службі Божій процесія із заставами і образами ішла на потік, де ся посвячовала вода, а з потока воду брали домів. Перед Сошествієм св. Духа – Русалями радив парібкам, як поставити молоды березкы перед церьковлёв. Церьковник мусив церьков выздобити конариками з липы. На Рождество св. Іоанна Хрестителя, на Яна, радив женам, же былинкы і травы бы не мали хыбовати у снопі, котрый ся на Яна посвячовав як зіля. У Бардеёві на свято апостолів св. Петра і Павла быв одпуст. Наш священик орґанізовав там процесію людей із заставами і вєдно за співу маріаньскых пісень ішли пішо до Бардеёва перед церьков, у котрій він служыв святу літурґію.У лїтнїх місяцях, іщі перед жнивами в єдну недїлю выходила на поле, на землї із церькви велика процесія, жебы посвятити уроджай і просити Бога охраняти нас од бурї і од граду. На Свято Успенія Пресвятой Богородіцї велё нашых людей одходило на одпуст до Люцины. Кідь ся путници на другый день вертали домів за глаголу вшыткых дзвонів, витав їх на зачатку села священик Кощ і вєдно пришли до церькви на молебень ку Пресвятій Богородіцї.
Єдна недїля влїтї была на селї барз святочна. Свята літурґія ся
одправляла у поли при каплічцї. По утренї люде у великій процесії, у
котрій впередї парібцї несли крижы, дївкы образы, за нима ішли
священик Кощ з кантором Качмарём, за співу маріаньскых пісень, ся
процесія приближовала ку каплічцї. Перед нёв кантор зачав співати
пісню-молитву Царю небесный, утїшытелю. Тоту пісню співали
вшыткы притомны і она звучала так, як кібы єй співав найвекшый хор.
Церьковны співы при святій літурґії під голым небом ся несли по
цїлій андріївскій долинї. Быв то великый духовный зажыток. Жаль, же
на тоту прекрасну традіцію ся по
Школа і учітелї Історічны документы уваджають, же перша церьковна школа ту была збудована іщі в р. 1600. Мено першого учітеля не є знаме. Аж в 19. ст. є знаме мено учітеля, котрым быв Василь Чісарик. Умер в р. 1882 роцї, ту є ай похованый. В далшых роках ту учіли Миколай Ставровскый, Юрій Качмарь, ст. Тот зачав писати кроніку села. Почас ёго учітелёваня поставили в р. 1891 муровану школу, яка стоїть доднесь, но є порожня, бо дїти ходять до школы у Бардеёві. Учітель умер у Андріёвій, а ту є ай похованый. По ёго смерти аж од р. 1945 учів у школї ёго сын Миколай Качмарь. До р. 1937 учів у школї сам. Но село ся розростало і дїтей было велё. До невеликой будовы-школы ходило аж 85 школярїв, роздїленых до восьмох клас. Зато на поміч му пришла учітелька Марія Мацерова із Кромнєржіжа. По войнї учіли в школї Іван Лёс, Іван Мокріш, Антон Олеяр, Петро Малик, Василь Ґайдош і другы. Но найдовше у школї учітелёвали манжеле Федоровы, скоро 30 років. Тогды в школї быв навчалным языком україньскый. Школярї старшых клас ходили до школы в Бардеёві. При ославах 650. роковин села в р. 2005 были манжеле Федоровы оцїнены як найуспішнїшы учітелї той школы. Почас їх учітелёваня вшыткы школярї, і ромськы дїти, ся навчіли азбуку, знали чітати і писати. Сїльскый уряд їм признав Честне обчанство села і нагородив їх Честным узнанём. Наймолодше поколїня по войнї мало свою матерьску школку в провізорных просторах, в хыжах, котры охабили оптанты в р. 1947 і пішли до СССР. Просторы школкы были барз красно управлены і заряджены вшыткым потрібным про выхову молодого поколїня. Од р. 1982 є школка заперта, бо в селї ся родить мало дїтей. В школї ся вычередовало 8 учітелёк, міджі котрыма были і домашнї учітелькы: Марія Ґайдошова, Меланія Симкова і Анна Шварна.
Смутны подїї в селї Село Андріёва почас своёй екзістенції пережыло і смутны часы. У 17. і 18. ст. село постигла холера, наслїдком чого село вымерло і чісло жытелїв ся значно зменшыло. Великы траґічны подїї в кроніцї села найдеме і у 19. і 20. ст. Были то, главно великы огнї. У 1815 роцї быв такый великый огень, же згорїло 15 хыж. Тогды вшыткы хыжы были деревяны, стрїхы были покрыты кычками, соломов. Гашіня такого огня было малоефектівне. За необычайной сітуації у 1937 роцї горїла Гафанина хыжа. В тім часї місіонарї-редемторісты із Михаловець орґанізовали у селї місійны побожности. Представеным михаловского монастыря быв тогды благореченый Домінік Тырчка, котрый до Андріёвой выслав двох місіонарїв. Вечур ся до церькви зышло скоро цїле село, бо ся одправляла молебень ку Пресвятой Богородицї. І ту зразу вбігнув до церькви єден хлоп, же горить Гафанина хыжа. Молебень сьме не докінчіли. Вшыткы люде утїкали гасити огень. За нима утїкали і обидвоме місіонарї. Огень быв страшный. Хтось закричав, же в хыжи нарїкать сара Гафаня. Єден місіонарь через огень у дверях вбігнув до хыжы і за короткый час тягав на двір обгорїту жену і сам быв в обгорїтій реверендї. Хлопи такой на них зачали лляти воду, жебы захранити їх жывоты. І захранили їх. На тоты місійны побожности люде в селї довго споминали. Велике нещастя постигло у 1946 роцї родину Янка Боднаря-Качмарёвого, што бывав при школї. Згорїла їм хыжа, у котрій бывало і восьмеро дїтей. Ёго на селї люде знали як главного орґанізатора протифашістічного одбоя і помочі партізанам на выходній Словакії. Свій дім уж не обновлёвав і одышов з цїлов родинов до пограніча в Чехах. Найвекшый огень постигнув село у 1948 роцї, кідь горїли штирї деревяны хыжы прикрыты кычками, якы стояли коло себе. Были то вшыткы хыжы Симковых – Юрка, Петра, Михала і Василя. При горїню хыж была така велика пекота, же з відрами ся ку хыжам не дало приближыти. Покы хлопи приправили ручну стрїкачку з 1905 року на помпованя воды, уж было пізно. Хыжы згорїли. На нещастных ґаздів без хыж в їх скоро безнадїйній сітуації село не забыло. При помочі містных урядів, вшыткых жытелїв села, ся постигнутым у селї вернула віра, же жыти ся оплатить і зачали будовати уж новы, мурованы домы. Наше село не обышли ани природны катастрофы. У юлі 1943 року, кідь мали зачати жнива і уроджай ся добрый вказовав, пришла велика буря і з чорных хмар зачав падати град такый великый, як курячі яйця. Не помогли ани андріївскы дзвоны на церькви. Цїлый хотарь од вышнёго кінця села аж по Шаріське Чорне быв збитый градом. Поле ся білїло, як взимі. Вшыток уроджай пропав. Люде нарїкали, плакали, же не буде што їсти і настане голод. Окрем того, пришло далше нещастя. Привалила ся велика вода а корыто нашого потока было плытке. Вода зрывала мосты ниже села, затопила найродючішу землю, загороды, на котрых ся все добрї зародили бандуркы, капуста, цибуля, чеснок, огуркы, рункля, коноплї і іншы плоды. По бурї тото вшытко было залляте водов і вытворило ся велике озеро аж по нововеськый хотарь. По опаднутю воды ґаздыням ся ани не хотїло позерати на тото багно, котре прикрыло уроджай і їх трапезу. Но і тото нещастя, катастрофу, нашы люде при скромности і покорї пережыли.
Часы першой і другой світовой войны Кажда война приносить людям зло і мукы, на котры ся не забывать. У першій світовій войнї были в селї австрійско-мадярьскы вояци, бо главный фронт переходив міджі Ан-дріёвов і Шаріськым Чорным. Притрафило ся, же по меншых боёвых акціях пришли до села і на цїлый тыждень руськы вояци, котрых аж до Карпат привів ґенераль Брусілов. Нашы стары бабкы і дїдове споминали, же то были барз добры люде. Може і зато, же ся з нима могли подогваряти і порозуміти лїпше, як Мадярам. По войнї на главній „шварлінії“ сьме як хлопцї при пасїню худобы находжали в дикунках патроны, загарджавіту зброю, цалком згниты воєньскы уніформы і другы воєньскы предметы. По мобілізації у 1914 роцї до войны наруковало 37 хлопів. Із них ся 7 домів не вернуло. Загынули на італіаньскім і руськім фронтї. У селї є похованых 17 руськых і 9 австрійско-мадярьскых вояків. До руського плену ся дістало 9 хлопів, міджі нима быв і мій дїдо Михал Фріцькый, од котрого сьме ся тогды дізнавали по першыраз о великій Росії, о жывотї в містї Єкатєрінослав і на Сібірї. Доднесь на тото споминам і на ёго слова, же „Росія – то є велика земля“. У другій світовій войнї до авґуста 1944 року у селї были дїлострільцї словеньской армады. У тім часї нашы лїсы были заповнены руськыма партізанами. Близко села в лїсї быв оддїл Нїколаєва. Словеньскы вояци ся з нима зачали камаратити. Кідь зачатком авґуста 1944 року на Крижы до партізаньского штабу через село переходив руськый оддїл майора Квітиньского, то словеньскы вояци їм помагали перекрочіти потік, давали їм лїкы і другы здравотны потребы, а словеньскый доктор ошетрёвав раненых партізанів. Хлопи по селї до міхів зберали хлїб, солонину, масло і другы продукты, хто што мав. Стрїчу з партізанами тогды орґанізовав Ян Боднарь-Качмарїв (він утримовав споїня з партізаньскым штабом на Крижах). На привітаня руськых партізанів ся зышло велё людей. Не хыбовав ани наш священик Антон Кощ і учітель Миколай Качмарь. По выголошіню Словеньского народного повстаня Нїмцї зачали одзброёвати словеньску армаду. Вояци в нашім селї ся одзброїти не дали і одышли до лїса. Велё з них ся придало ку партізанам і перешли на Крижы. Кідь восени 1944 року было чути стрїльбу руськых катюш на Дуклї, люде жыли в надїї, же уж буде скоро конець войны. На свято Богоявлїня, 19. януара 1945 року пришли до села першы вояци 1.Чеськословеньского армадного корпусу Людвіка Свободы, а за нима вояци Червеной армады. Коло школы ся зышло скоро цїле село. Привітаня нашых і совєтьскых вояків было барз сердечне, бо приходила довгоочекована слобода. Ку школї із лїсїв посходили ся і партізане. Жены попринашали страву – хлїб, солонину, ковбасу, колачі, не хыбовала ани палїнка. Было весело, співали ся руськы співанкы, як „Катюша“ і другы. Руськый вояк грав на гармоніцї, а люде танцёвали „Козачка“. При веселім співі партізане стрїляли із самопалів салвы на знак того, же конець войны ся приближує. На воєньскій командатурї в Бардеёві ся до Червеной армады приголосило 10 хлопів, але взяли лем двох – Юрія Беня і Петра Потічного. До Чеськословеньской армады по мобілізації наступило 10 хлопів: Ян Симко, Ян Клебан, Петро Божик, Ян Пурдеш, Юрій Божик, Йозеф Мачей, Йозеф Симко, Йозеф Гудак, Йозеф Джупірь, Ян Танчин, Ян Боднарь. В СНП боёвали: Йозеф Мачей, Ян Симко, Юрій Симко, Михал Петрушка. З войны ся вернув Ян Пурдеш, тяжко раненый быв Петро Божик і Петро Потічный, котрый із черепком в тїлї ходив цїлый жывот і з нёв є похованый в Андріёвій.
Андріївскы Ромове Мушу ся признати, же на назву Ромове ся мі тяжко звыкать, бо з нашыма сполуобчанами сьме нажывали добрї. Не мали сьме з нима проблемы, ани ся не зберали іти до неба, а жыли од 18. ст. при нижнїм кінцї села. Мали збудованы 4 бідны деревяны хыжкы, у котрых у 1931 роцї жыло сїм родин з 31 жытелями. Найзнамішы родины были: Демкова, Щоткова, а веце родин было Білых. Од 1940 року їх на приказ высшых штатных орґанів выселили за село на Кіпци. Ту собі на мочаристім місцї збудовали штирї хыжкы. Условія, в якых жыли на новім „ватриску“, были недостойны про чоловіка. По войнї ся вернули назад до села. Днесь мають у пятёх мурованых хыжах заведжену електрику, на коминах видно телевізны антены, дакотры ся напоїли і на ґаз. В часах недавноминулых векшынов робили як сезонны робітници або у бардійовскій фабрицї Яс. Їх жывотный штандарт ся в могім приближує к уровни іншых жытелїв села. Заслуженов роботов ся ґаздам завдячів Михал Демко. Розумів ся вшыткому од желїза. Поставив малу „шмыкню“ із вшелиякама сарсанами на клепаня лемешів, кованя конїв, знав вырабляти обручі на колеса, выкути мотыкы, чеканы і под. В ёго роботї продовжовав старшый сын Михал. У хыжи мали все порядок. Ёго жена Уля на Великдень при свячіню паскы мала припарадженый кошарик, як і іншы ґаздынї. Дакотры ромскы родины при народжіню дїтины звали за хрестных родічів найлїпшых ґаздів. По хрестинах никому не было чудне, кідь ся міджі собов кумали. Окрем ковальской роботы, Демко грав на гуслях і мав свою циґаньску капелу. При музиках парібцї не мусили ходити по другых селах, зъїдновали своїх Циґанів, і так была своя капела. Барз бы всягды были такы Ромове, як в Андріёвій.
Розвой села по войнї По ослободжіню в 1945 роцї село зачало жыти спокійнїше, в надїї на лїпшу будучность. При характерістіцї села почас святкованя 650 років од першой писмовой інформації, у 2005 роцї, сьме ся дізнали веце позітівного, як планого. По войнї было выбудованых 33 мурованых домів. У селї уж не є деревяных хыж. Послїдня хыжа Йозефа Беня была розобрата у 1962 роцї. Од 1949 року село має заведжену електрику. Першый автобус до села пришов у 1950 роцї і забезпечує споїня з окресным містом Бардеёв. Наше село ся вызначовало тым, же што хыжа, то ґазда. Но тото ся змінило в 1950 роцї, кідь было заложене дружство, яке ся але по пятёх роках роспало. Нове дружство было заложене у роцї 1959. Перешло вшелиякыма реорґанізаціями і од 1995 року перешло під справу АҐРО, с. р. о. У селї од 1974 року стоїть великый културный дім, выбудованый в акції „З“. У нїм є достаток міста на културны акції у просторній салї із сценов, є ту сїльскый уряд, ту ся сходжають у своїм клубі пензісты, полёвници, урбарьскый сполок і молодеж. Село має свій водовод, до котрого тече добра прамениста вода з богатого жрідла на Когутові. Днесь є цїле село сплінофіковане. Скоро в каждім третїм дворї стоїть авто, на стрїхах суть поставлены нелем телевізны антены, але і сателіты, а думать ся і на інтеренет. Многы высокошколованы родаци з Андріёвой в сполоченьскім жывотї мають высокы функції на прокуратурах, в судництві, школах, як доценты. Нашым родаком є і ґенераль Ян Лацко. В церьковнім жывотї маме ґрекокатолицькых і православных священиків. Наше село ся находить в прекрасній тихій природї з лїсами, де є велё звірїв і грибів. Недалеко є окресне місто Бардeёв. Тото вшытко творить передусловія на то, же село бы не мало вымерати, і утримать ся холем при днешній численности – 300 жытелїв і характер русиньского села із выходным обрядом у церькви. Правда, сучасна доба приносить і неґатіва про село. Є то 12-процентна незаместнаность, люде одходять із села за роботов до заграніча. Віриме, же є то лем переходный час, а Андріївчане ся дожыють злїпшіня економічной сітуації і село ся буде надале розвивати. Мало бы ся утримати і як русиньске село, хоць народностна сітуація Андріївчанів є позначена тиском асімілації. Із 259 неромскых жытелїв ся к русиньскому материньскому языку приголосило при послїднїм списованю людей у 2001 роцї 119 Андріївчанів, што свідчіть о тім, же русиньске корїня мать веце як половина людей у селї. Хто в Андріёвій выростав і познать днешню сітуацію, тяжко ся му на то звыкать. Но в днешнїй добі собі можеме народность выбрати таку, яку хочеме, і придати ся к векшынї. Але у церькви вшыткы вєдно співають „Господи помилуй“, і кідь проповідь при святій літурґії є уж по словеньскы, бо молоды священици по нашому уж не знають. Процес помалой асімілації так не обходить ани Андріёву. Але мы віриме, же село ся буде іщі довго розвивати як русиньске, же ся сохранить выходный обряд і же люде не забудуть на слова нашого будителя Александра Духновіча: „Я Русин был, єсьм і буду.“ |
