Ансамбель без мена

Основну часть ансамблю будуть творити штуденты пряшівскых руськых середнїх школ: Руськой ґімназії, Руськой учітельской академії і руськых клас Обходной академії. Колектів ансамблю доповнять молоды артісты нашого націоналного театру і позваны далшы знамы музиканты і співаци з околіцї Пряшова. За главного орґанізатора ансамблю быв назначеный Др. Андрій Сушко. Із ЦР СМК помічниками были М. Сопко, В. Лапутка і ін.
 

Кідь уж веджіня ансамблю выбрало будучіх членів, на початку апріля 1947 позвало вшыткых на першу стрічу до Руського дому в Пряшові. Міджі позваныма быв ай автор той статї, тогды штудент Руськой учітельской академії. На тій стрічі нам Др. А. Сушко росповів о главных задачах: через ансамбель пропаґовати наш русиньскый народ по векшых містах, в Чехії і на Словакії. Повів о орґанізації ансамблю, котрый мав мати три ґрупы: хорову, танечну і музичну. Хор мали нацвічовати братя Капішовскы, музичный орхестер мав вести директор „Українського національного театру“ Варфоломій Баволярь і В. Любимов мол., танцї мав нацвічовати танечный майстер В. Сидор і Н. Сас. План нацвіків быв такый: через школьскый рік нацвікы мали быти в суботу пообідї і у недїлю по святій літурґії в Руськім домі. Од 15. юна до 15. юла мала быти приправа проґраму в Чорнім орлї. Почас вакацій штуденты мали быти в Алумнеї. Там могли бывати тоты, котры доходжають з околіцї Пряшова і з дале. По скінчіню приправы ансамбель выступить на концертї – ґенералцї перед пряшівсков публіков у містьскім театрї, што при Чорнім орлї. На кінцю юла 1947 ансамбель буде репрезентовати молодеж выходословеньского краю на Світовім фестівалї демократічной молодежи у Празї. По нїм будуть концерты по векшых містах в Чехії і на Словакії. Были то міста: Пылзень, Карловы Вары, Градец Кралове, Колін, Оломоуц, Острава, Тренчаньскы Тєпліці, Сляч і Баньска Бістріця.
Кідь сьме ся тото вшытко дізнали, не вірили сьме самы собі, же то може быти правда і же тото вшытко докажеме. Але якось в нас било сердце і гнало на выповнїня такого великого брагородного дїла, котре буде на хосен нашого народу. І так зачало нацвічованя хору, орхестру і найтяжша робота танечників. Хор і орхестер не мали аж такы великы проблемы. Нас, котрых выбрали до танечной ґрупы, при нацвічованю руського козачка або україньского гопака, зачали болїти свалы на ногах, же сьме не бировали ходити, а не іщі танцёвати. Вечур на інтернатї нам давали по фляшцї алпы, котров нам дївчата натерали ногы, абы сьме на другый день могли холем ходити. Но тогды наш молодый орґанізм мав дость сил і біль скоро поминув...
Танечници нацвічовали тоты танцї: руськый козачок на мелодію „Светит месяц...“, матроськый танець на мелодію „Яблочко“, козацькый танець із шаблями, україньскый гопак, полониньскы коломыйкы і ін. Но у репертоарї проґраму была найлїпша композіція співу, музикы і танцю на гімнічну пісню „Верховино, цвітку ти наш...“ При тім танцю на сценї была поставлена фаребна куліса полониньскых Карпат. Техніци на сценї могли зробити світло вночі при місячку або ясный день, подля того у котрый час дня молодеж на полонинах танцёвала.
У хорї приправлёвали руськы, україньскы, підкарпатьскы русиньскы, чеськы і словенськы співанкы. Орхестер на самостатне выступлїня приправив найкрасшы руськы мелодії-співанкы, при котрых выникали у соло-граню на балалайках В. Любимов, мол. а на гармошцї-баянї – директор театру Варфоломій Баволярь.
Послїднїй тыждень перед ґенералков у театрї режісеры при пробах єднотливы выступы заряджовали так, як будуть наслїдовати за собов на концертї. Зачінав хор, потім выступив самостатный орхестер, далше наслїдовали танцї, піснї, но то найлїпше і найкрасше режісеры дали на конець концерту. Была то композіція співу, музикы і танцю на гімнічну пісню „Верховино, цвітку ти наш...“ У тім послїднїм выступлїню на концертї режісеры хотїли указати прекрасну природу полониньскых Карпат, співы, танцї нашого народу, ёго добре сердце і радость зо жывота. На тото была приправлена фаребна куліса полониньскых Карпат і фаребне освітлїня полонин вночі і через день. Прекрасный образ на сценї підсилёвали і нашы крої. Дївчата у них, з намалёваныма личками, фаребныма пантликами, вызерали на сценї як попкы.
Выступлїня зачінало ночным синїм освітлінём зблизка полониньскых Карпат. При тихім граню орхестра і співу хору піснї „Верховино...“ выходили з обидвох боків сцены помалы у танечнім рітмі молоды пары обяты і притулены ку собі. У салї тогды было тихо, як у гробі. Люде лем позерали і чекали, што буде далше. А далше, кідь хор і орхестер при піснї „Ой, нема то краю, краю...“ перешли на форте, зачали веселы полониньскы танцї, коломыйка і полониньске колесо, у котрім танцёвало 12 танечників-хлопцїв. Теперь уж публіка не вытримала тихо сидїти, встала і зачала нам до рітму танця ляпкати. Тота заключна сцена нелем у Пряшові на ґенералцї, но ай у другых містах по републіцї мала найвекшый успіх. Публіка нас довго із сцены не хотїла пустити. Тым была і выповнена задача ансамблю, жебы по нашім концертї на нас люде довго споминали. По такім выступлїню, я думам, споминали.
Довгу дорогу по републіцї ансамбель зачав зачатком авґуста у Празї. Ту праві зачінав Світовый фестівал демократічной молодежи. Перше выступлїня было на Страгові. І кідь штадіон великый, но така величезна маса молодых людей вшелиякой народности цілого світа го цалком заповнила. При першім концертї на Страгові сьме указали лем малу часть приправлёваного репертоару. Были то полониньскы танцї, коломыйка і козачок. Коло сцены ся зышло велё молодых людей. Нашы выступлїня прияли з такыма потлесками, же дакотры танцї сьме мусили повторяти.
По концертї уж нас чекали руськы хлопцї і дївчата із Совєтьского союза і просили ся нас, котру їх область або край заступуєме. Мы їм высвітлёвали, же сьме высланцями выходословеньского краю од Пряшова, а не із Совєтьского союза. Не могли порозуміти, чом співаме по руськы і танцюєме руськый танець „Козачок“. Тогды было треба повісти цілу правду, же ту на Словакії, в Карпатах, уж оддавна жыє і народ, котрый ся зве Русинами. Ёму суть руськы танцї і піснї барз близкы, а полониньскы поважує за свої. Довго сьме діскутовали о нашім народї, но наконець дошло к порозуміню на обидхох сторонах. Были стрічі і зо Сербами з Югославії, штудентами із Африкы, і другы народности ся ку нам голосили. Но, просто, была там молодеж з цілого світа.
І кідь першый концерт на Страгові быв выдареный, но, главны пункты нашого посланя были іщі перед нами. Чекали нас выступлїня у шестёх чеськых містах і трёх словеньскых. Зачінали сьме у Пылзню на зимнім штадіонї вечур. Техници на сценї приправили фаребны кулісы полониньскых Карпат, фаребны рефлекторы, вечур ся штадіон заповнив зведавыма гостями.
Обычайно перед каждым концертом, іщі за закрытов опонов, на сцену наступив ансамбель уж в кроях. По отворіню опоны вітали нас заступцёве міста. Анамбель представив Др. А. Сушко. Вітаня ся не обышло без потлесків, што вытворяло уж допереду приємну атмосферу. Концерт зачав хор, придав ся орхестер, міджі тым танечници указали своє майстровство у танцях, но тото найлїпше пришло наконець. Была то композіція „Верховино...“ Мы знали, же тото выступлїня, прикрашене фаребныа ефектами, вхопить каждого Пылзенчана за сердце. На зачатку погасло всягды світло, потім техници реостатами помалы пущали на сцену синє ночне світло. Кідь танечници по обидвох сторонах сцены выходили, крої на дївчатах при синїм світлї ся красно блискали, а прифарбены личка робили їх красавіцями. То было штось таке красне як на позераня, так і на слуханя, же у салї не было чути ани дыханя людей. Кідь хор і орхестер перешли на рітмічну часть піснї „Ой, нема то краю, краю...“, танечници зачали веселы танцї. І тогды уж ціла сала ожыла, люде вставали і зачали до такту танця ляпкати. Нашы режісеры раховали з таков реакціов публікы і зато приправили варіанты танцїв на повторёваня. По концертї вышли заступцёве міста, подяковали нам за прекрасный вечур, дали подарункы і велё квітів.
Выступлїня у Пылзню было перше перед чеськов публіков. По концертї нас при входї до штадіону чекали зведавы Пылзенчане. Хотїли нас видіти зблизка, поговорити і потрясти руку. Были сьме тогды щастны-прещастны з такым успіхом і іщі не усвідомлёвали собі, яке велике дїло про наш русиньскый народ робиме. На другый день містны пылзеньскы новинкы писали о выступлїню руського ансамблю із Совєтьского союзу. Высоку оцінку дали нашым танцям, музицї, но найвеце хвалили хореоґрафію і нашы крої. Кідь тоты новинкы перечітав Др. А. Сушко, хопив ся за голову і повів: „Я їм обшырно высвітлёвав нашу русиньску ідентічность у Карпатах, же мы не Руси, а Русины з выходного Словеньска, од Пряшова.“ Но даремна была ёго снага... Они нас хотїли видїти як руськый ансамбель той країны, одкы пришла Червена армада при ослободжованю републікы у 1945 роцї, но до Пылзня не дошла, і хоць єй ту чекали.
На другый день по фрыштику сьме коротко попозерали місто, історічну ратушу, костел, котрый бы мав мати найвысшу стріху у середнїй Европі, і одышли сьме до Карловых Вар. В лїтнїх місяцях є ту найкрасша сезона про купельных гостїв. По колонадї ся проходжать множество людей вшелиякых народностей. Перед концертом нас Др. А. Сушко пожадав облечі крої і походити по колонадї, жебы нас люде видїли. Не застигли сьме по нїй ходити, купельны гостї нас такой обстали і зачали розговоры о тім, што сьме за єдны і одкы сьме пришли. Тяжко было высвітлёвати, же мы не Русы, але выходнярї – Русины од Пряшова. Не могли порозміти... Но на пошткартку Карловых Вар і так сьме ся підписовали азбуков як Русины з выходного Словеньска. Я думам, же сьме робили добрї.
Концерт у прекрасній кіносалї вышов на єдинку. Перед концертом при представлёваню ансамбля была тяжка задача высвітлити тото, што написали пылзеньскы новинкы о нас. Ту ся проявила речницька способность Др. А. Сушка, кідь высвітлёвав нашу ідентічность і повідав, же перед вами будуть співати, грати і танцёвати дївчата і хлопцї з выходословеньского краю, із того краю у Карпатах, де перед трёма роками на Дуклї были тяжкы бої Совєтьской армады під командованём маршала Конєва і Чеськословеньского армадного збору під командованём ґен. Л. Свободы. У тім краю жыють Русины, котры почас боїв на Дуклї зажыли вшыткы страшны мукы, страданя і наслїдкы войны. Не знам, ці ся му подарило пересвідчіти купельных гостїв на концертї, но подля великого тляпканя, сердечного подякованя нам за прекрасне выступлїня і множество квіток, думам, же подарило.
Опиты успіхом і славов, продовжовали сьме концертованя по далшых чеськых містах: Градец Кралове, Колін, Оломоуц і Острава. Тоты успіхы нас наповнёвали гордостёв, же і такый маленькый народ як Русины, може зробити другым людём радость і принести щастя. Усвідомлёвали сьме сі, же мы Русины досправды сьме рівноправны з другыма народами, а даколи можеме доказати дашто веце як другы.
Часты выступлїня по чеськых містах, каждоденне путованя, даколи влаком, даколи автобусом, нам міцно одоберало фізічны і душевны силы. Іщі же сьме были молоды і мали великы засобы енерґії. Успіхы на каждім концертї нас гнали допереду і утверджовали у вірї, же уж лїпше про наш русиньскый народ сьме зробити не могли.
Почас нашого путованя в дакотрых містах были проблемы з уквартелёванём. Споминам собі на місто Оломоуц. По концертї было треба уквартелёвати коло 30 членів ансамблю, бо на готелї і на убытовнях уж веце місця не было. По концертї притомны были вызваны, хто бы хотїв нас на ніч взяти домів, може почекати перед театром. Чекало веце інтересуючіх, як было нас. Мене і Штефана Качмаря взяла родина Дворжакова, бывали недалеко театру в краснім домику зо загородов. Дома нас добрї почастовали. Уж при вечерї зачала бісїда о тім, што сьме за люде. Думали, же сьме з Руська, бо сьме ся їм барз любили. Высвітлёвав єм, же мы – не Русы, але Русины з выходного Словеньска. Там у Карпатах жыє такый маленькый народ – Русины. Нам вшытко руське є барз близке, бо і віру маме як они – „руську“. Уж у 19. сторочу наш будитель А. Духновіч писав, же братя што за горами, то не чуджі. По нашых селах і містечках нашы дїдове і прадїдове не будовали костелы, але ставляли деревяны церькви. Нашы церьковны праздникы святкуєме подля юліаньского календаря, подля котрого Рождество нам не выходить на 25. децембра, а на 7. януара. Домашня панї мене заставила і припомянула, же і в околіцї Оломоуца бывають люде – руськы еміґранты, котры церьковны праздникы святкують інакше як они, люблять ся їм православны церькви поставлены коло Оломоуца. Єдна з них стоїть і в серединї міста...
При барз смачній вечерї і інтересній бісїдї час фрышно утїкав. Зразу чуєме, як у курнику на загородї співать когут. Штефан Качмарь загласив, же уж буде рано, разантно закінчів розговоры, подяковав за файну вечерю, добру компанію і пішли сьме спати. По богатім фрыштику нас гоститель одпровадив до театру. Ту уж стояли автобусы, котры нас повозили по містї, навщівили сьме прекрасный православный храм і привезли нас на штаціон. По-
дяковали сьме нашым приятелям, насіли до влаку, закывали руками і одышли до Остравы.
По дорозї ку нам присів Александер Симко, мы ёго звали Саша. Попросив ся нас, як сьме спали. Я одповів, же добрї, але мало. Саша на то: „А я ніч не спав, бо мій гоститель быв такый зведавый на нас, выпрошовав ся на вшытко, на наш народ, на нашу културу, нашы звыкы, же при добрій вечерї і довгій дебатї, єм не збачів, же уж є рано.“ Але фрыштик з паном іщі встигли. Штефан Качмарь мі до уха зашептав: „Не были сьме самы, што нам домашнїй ґазда не дав спати.“
Концерт у Остраві быв найуспішнїшый. До салы засіли і баници, на котрых ся блискали уніформы, бо праві ославлёвали День баників. Проґрам ся їм так любив, же бы позерали до рана. По скінчіню концерту пришли міджі нас і дяковали „нашій Совєтьскій армадї“ за ослободжіня Остравы у марцю 1945 року. Нашы членове ансамблю ся снажыли высвітлити, же то не была наша армада, же мы Русины з выходного Словеньска, но і нашы танкіс-
ты і летцї Чеськословеньской армады боёвали тыж при Остраві. Даремна была наша снага, бо не вшыткым то было ясно. Радше сьме перешли на другы веселїшы темы, лем абы їм не попсути добру наладу і радость з нашого концерту, а главно, абы на нас в добрім споминали.
Острава была послїднє місто у Чехах. Скоро рано влаком сьме вырушили на Словеньско. У планї были три міста: Тренчаньскы Тєпліці, Сляч і Баньска Бістріца. Ту ся приправлёвали ославы 3. роковин Словеньского народного повстаня. До репертоару хор і орхестер приправили руськы і словеньскы партізаньскы співанкы, бо они были тогды актуалны і облюбены.
Тренчаньскы Тепліці мали велё купельных гостїв. Ку вечеру ансамбель вышов до міста міджі людей у кроях. Были сьме і на купаліску „Зелена жаба“. За короткый час зістав порожнїй, бо вшыткы гостї у плавках нас обстали. Зачали неконечны розговоры – ці сьме прямо з Москвы або другого міста. Кідь сьме повіли, же з Пряшова, такой спознали, же Пряшів є на Словакії. Мож спочатку были скламаны, но нашы арґументы о Русинах так забрали, же єден Чех мі принїс пиво і так повів: „Так напі се, младей а гезкей Русіне.“ Сердечна дружба міджі Словаками, Чехами і нами ся проявляла нелем на купаліску, но і на концертї, і по нїм.
На Слячі выступлїня было пообідї. Не жебы наш концерт не мав успіх, но найкрасша композіція на співанку „Верховино...“ не выникла так красно при деннім світлї, як вечур при світлї фаребных рефлекторів. Велику спокійность купельны гостї проявили і так довгым тляпканём. Уж нам оставало лем єдно выступлїня – у Баньскій Бістріці. Велика фізічна і душевна унава не убрала нам снагу сконцентровати послїднї силы і достойно ославити 3. юбілей СНП.
Концерт зачінав на трібунї в центрї міста. Першов співанков была партізаньска пісня „По долинах....“, котру співав цілый колектів. Репродукторы тоту співанку рознесли по цілій бістріцькій долинї. Придали ся ку нам і коло трибуны стоячі партізане з металами на грудях. Была то достойна ослава СНП, але і дана честь тым, котры ся того не дожыли. Нас найвеце потїшыло тото, же наш ансамбель быв при тім.Так скінчіло по републіцї наше путованя, на котрім много раз было споминане слово Русин.
У Пряшові по оцінїню нашой роботы і подякованю нам найвысшыма представителями ЦР СМК, ансамбель быв роспущеный, а мы штуденты наступили до школ, бо зачінав новый школьскый рік 1947/48. Так згасла ясна звізда, котра нам світила по цілій дорозї нашого путованя. Но не згасла цалком. Од нёй одпырскли малы звіздочкы, котры ся розлетїли по нашій Пряшівщінї, а дакотры залетїли аж за єй граніцї. Там зачали світити на новы ансамблї народной творчости.
Спомяну холем дакотры приклады: хоріста Александер Симко своїм прекрасным глубокым голосом співав до кінця жывота у кошіцькім україньскім хорї „Карпати“. Хоріста Ш. Качмарь охабив учітелёваня в радваньскій школї і перешов до ПУЛЬСу. Соліста Й. Шестак співав у армаднім умелецькім колектіві в Братїславі. Найлїпшых співаків і танечників директор „Українського національного театру“ Варфоломій Баволяр выбрав до свого молодого колектіву в театрї. Музиканта Юрія Цімбору знали сьме як доброго діріґента, управователя народных співанок у ПУЛЬС-ї. Автор той статї по скінчіню Руськой учітельской академії, на руській міщанцї у Радванї над Лабірцём мав такый ансамбель, же у шк. р. 1949/50 на сутяжах міщаньскых школ заберав вшыткы першы міста нелем на окреснім колї у Міджілабірцях і на крайскім колї в Пряшові, но і на цілословеньскім колї в Братїславі. Комісія тот ансамбель выгослосила за найлїпшый.
І дакотрым другым членам ансамблю зналости і навыкы научены у ансамблї позначіли їх далшый жывот о остали робити у сферї народной умелецькой творчости.
При писаню той статї я выужывав матеріалы мого домашнёго архіву і наше споминаня з учітелём Качмарём на радваньскій школї. Вы, што будете чітати тоты мої спомины і были сьте членами того ансамблю, може найдете даякы неточности, прошу перебачте мі, бо у моїм архіві не є вшытко, моя память 80-річного пензісты тыж не є найлїпша. Хотїв єм припомянути вшыткым, котры чітають русиньскы новинкы, же є тому праві 60 років од того часу, кідь при ЦР СМК у Пряшові в 1947 роцї быв заложеный такый ансамбель, но не встигли му дати нияку назву. Также я го теперь назвав „Ансамбель без мена“.

Інж. Іван ФРІЦЬКЫЙ, Кошыцї