|
Село по першій світовій войнї
На зачатку першой світовой войны, кідь ся Руська армада заставила в Карпатах, Мадярьска армада людей із села выгнала і они мусили евакуовати аж к Воронову. Ту у добрых людей перебывали од фебруара до мая 1914 р. Село не было цалком зніщене, але пошкоджене од стрільбы. По скінчіню войны, у ЧСР село жыло наповно своїм жывотом. Проблемів было немало, хотарь ся роспрістерав на верьхах, де ся было тяжко дістати і з порожнїм возом, а не з повным, наложеным гноём. У такых областях до возів найчастїше запрягали волы, мало ґаздів мало конї, а лем гев-там худобнїшы ґаздове запрягали коровы. Каждый ґазда, ці малый або векшый, ховав і вівцї або козы. Они мали до пізной осени по хотарю што пасти. Ґаздынї ся зась старали, абы на дворї было повно курок і гусок. Каждый рівнїшый фалаток землї коло потічка быв выужываный на грядкы, де ся садила капуста, рункля, сїяли коноплї, лен, біб, фасолю і другы плодины. На верьшках, як Ферлиґів, Під Липовіцёв, На Полянї, на великых выортованых землях ся найвеце дарило татарцї, вівсю, ярцю. На лїпшы землї люде сїяли жыто. Оно выростало высоке з богатыма колосами. Жыто было найголовнїшов плодинов. Нелегкый жывот мали і якушівскы дїти. У селї не было і доднесь нїт школы, бо было мало школярїв. До 1931 року школа была аж у Брусніцї – 7 кілометрів од села. Ту ся учіло до першой світовой войны по мадярьскы, а по взнику ЧСР у 1918 роцї векшынов по словеньскы. До такой далекой школы велё дїтей не ходило, а зато ся не научіли ани чітати, ани писати. У р. 1935 была зряджена Народна школа у Колбівцях і школярї ходили уж лем 2 кілометры. Кідь у школї учітелёвав наш чоловік, як наприклад Золтан Майдак, школярї ся учіли з книжок писаных азбуков, выдаваных на Підкарпатьскій Руси. У 20-ых і 30-ых роках минулого стороча, кідь на брусницькій фарї быв священиком о. Миколай Подгаєцькый, то він при реліґійнім выхованю школярям роздавав катехізм і біблію – малы книжочкы, писаны азбуков. Люде у церькви або дома ся молили із книжок писаных кіріліков. Не быв проблем ся молити і співати по церьковнославяньскы. Єдна стара жена меном Уля Сметанкова свій молитвеник сі так облюбила, же кідь в р. 1980 умерла, перед смертёв просила, абы тоту книжку єй дати до труны. Єй муж Миколай Сметанка в 30-ых роках минулого стороча одоберав новинкы „Русское слово“. Тоты новинкы чітала цїла родина і старша дївка Терезія до тых новинок писала стишкы. Єден єм собі запамнятав, кідь мі росповідала о своїх молодых роках. Тот стишок під назвов Лїто звучав так: Ой, як добрї, же є лїто, Нїт холодной росы, Бо до школы і з гусками Уж ходиме босы.
Отець
духовный М. Подгаєцькый не быв лем добрый душпастырь, але й учів
як треба ґаздовати. Знав порадити як найлїпше обробляти землю,
жебы урода была лїпша, порадив при хворотах нелем людей, але і
худобы. Фара была у Брусніцї. До церьковной парохії входили тоты
села: Брусніця, Кришлівцї, Колбівцї і Якушівцї. Свята літурґія
ся в селї одправляла каждый 4-ый тыждень. Тогды при церькви ся
сходили вшыткы вірници із сусїднїх сел. По святій літурґії ся
домашнї люде не розходжали, а чекали на священика, бо з ним іщі
довго- Проблематічнов в Якушівцях до першой світовой войны была путь до села. З Колбовець ся мож было до села дістати лем по пути, котра вела горї потічком. Кідь пришла велика бурька, село было одрїзане од світа. Чекало ся, покы вода опаде, потім хлопи мусили потічок вычістити од наносів багна, глины, каміня, жебы могли перейти холем возы. Аж по войнї собі хлопи путь перекопали через поле і высыпали камінём. Днесь є до села уж добра асфалтка. В зимных місяцях хлопи, окрем роботы коло худобы, робили в лїсах, кресали шлїпарї, жены пряли, ткали, тонке полотно на плахты і кошулї, але і грубе – на міхы, і дрелих – хлопам на ногавкы. Скоро в каждій хыжи были кросна. На зачатку лїта на луках коло домів мож было видїти довгы пасы домашнёго полотна, котре поливали водов, жебы на сонцю выбілїло. Окрем домашнїх робот дакотры дївкы і молоды невісты ходили до Колбовець к єднїй Жыдівцї Фрідмановій, у якой шыли про хлопів кошулї і ногавіцї а про жены кабатикы, блюзкы, шурцы, лайбикы і под. Тота Жыдівка была єдина „заместнавателька“ на околіцї, де жены собі могли заробити даяку коруну. Кідь в р. 1942 пришли до села по Жыдів словеньскы ґардісты, жены ся збігли і обстали жыдівскый дім і не хотїли выдати Жыдів до концентраку. Тото ся не обышло без плачу і нарїканя нашых жен. Но ніч не помогло, Жыдів одвезли. Росставаня зо Жыдами было барз жалостне.
Село і друга світова война
Тяжкый жывот людей в 30-ых роках минулого стороча іщі згіршыла друга світова война. Околиты лїсы Ондавской верьховины вытваряли добры условія про партізаньскый рух. Уж на зачатку 1943 року ся в лїсах зачали обявлёвати до того часу незнамы люде. Были то спочатку руськы партізаньскы оддїлы Шукаєв, Пуґачов, котры ся лем коротко заставили в лїсах і ішли дале на запад. Кідь выбухло СНП в р. 1944, лїсы ся заповнили і словеньскама вояками, котры ся в авґустї 1944 не дали одзброїти нїмецьков армадов і перешли к партізанам. Но найдовше зістали в лїсах партізане оддїлу Чапаєв. Они під Ліповіцёв на Ферлинґові і під Федорівков збудовали бункры, в котрых быв партізаньскый штаб і ёго началник Любовіт Кукореллі. До села Якушівцї із штабу было близко. Партізане приходили к людём і они їм помагали, як могли: пекли хлїб, давали бандуркы, фасолю, полотно на онучкы, ратовали раненых, дївкы шыли з руськых падаків сорочкы, хлопи помагали при будованю бункрів і давали їм серсан: пилкы, сокыры, крампачі і т. п. Перша векша стрїча нїмецькых вояків з партізанами в Якушівцях была 23. 9. 1944. Партізане мали перевагу і по перестрїлцї зістало лежати на земли 17 нїмецькых вояків. Загынув і жытель села Юрко Павлик, котрого Нїмцї застрїлили на ёго властній загородї. Люде повтїкали до лїсів і довго ся бояли вертати домів. При далшых боёвых акціях партізанів над Шаріськым Щавником і за Мінёвцями, де зніщіли воєньскы колоны, Нїмцї спознали силу руськых партізанів і до лїсів ся уж бояли ходити. Кідь на Покровы 14. октобра 1944 быв у Якушівцях одпуст, то при святій літурґії міджі вірниками з навколишнїх сел не хыбовали ани партізане. Началника штабу, майора Кукурелліго, по святій літурґії позвав на обід-кермеш тогды костілник Миколай Сметанка. Но і в другых хыжах ку вечеру было чути співати співанкы: Катюшу і Роспрягайте, хлопцї, конї. Была то барз сердечна сполупраца міджі партізанами і Якушівчанами. За таке приятельство і поміч партізанам Якушівчане барз тяжко заплатили. У другій половинї новембра 1944 року ся фронт так приближыв, же было чути стрїльбу руськых катюш. Тогды партізане з оддїлу Чапаєва прияли рїшіня ся приближыти к фронту, перебити ся через нёго і споїти ся з Червенов армадов. Тото ся і стало 23. новембра 1944 року при Міджілабірцях, но, при боёвых акціях загынув і сам Кукореллі. Лїсы ся зачали выпорожнёвати од партізанів уж од 18. новембра 1944 року. Нїмцї о тім знали і зачали робити по нашых селах разії. Так было і в Якушівцях. Рано 21. новембра 1944 року пришло до села нїмецьке командо і приказало людям до 12-ой годины ся приправити на евакуацію. Могли зо собов взяти лем тото, што вошло на віз. Было то перше велике нещастя про село. Подля справованя Нїмцїв было знати, же найвекша катастрофа ся лем ближить. На бережку стояла мурована церьков. До нёй люде застигли фрышно поносити такы вещі, што не могли взяти зо собов, або їм до драбиняка не вошли. Было то зерно, мука, машыны на шытя, шматя, потребы з кухнї, святы образы, домашнє полотно, серсан і под. По загородах коло домів порозмітовали кросна, плугы, бороны, колеска з плугу, камняны млинцї, куделї, драбины, повыганяли до поля худобу. На возы наложыли найпотрібнїше – їдло, перины, муку, шматя, за возом привязали корову, запрягли віз, наложыли дїти і під озброєнов вартов нїмецькых вояків колона Якушівчанів з великым плачом і рыданём ся пустила на путь до незнама. Кідь вышли за село, нїмецькы вояци хыжы полляли бензином і запалили. За короткый час горїло цїле село, зістала лем церьков на бережку. Кідь село было в найвекшім поломіню, Нїмці колону заставили і давали ся людём попозерати на тото нещастя як „нагороду“ за їх поміч руськым партізанам. Бідны Якушівчане іщі до вечера в колонї дошли до Брусніцї. Ту переночовали, хто як: дакотры на возах, дакого взяли знамы. На другый день колона вєдно пришла аж до рікы Ондавы. За нёв ся розышли по селах глядати добрых людей і просити поміч. По выгнаню людей із села, Нїмцї іщі контролёвали хыжкы, жебы ту нихто не зістав, но не была то правда. Старый дїдо Михал Сметанка не насїв до воза, непозоровано одышов горї потічком до лїса. Ту в порожнїх партізаньскых бункрах пережыв до приходу Червеной армады. Од зачатку децембра 1944 року фронт ся стабілізовав на Ондаві. В януарї 1945 дакотры люде ся зачали через фронт вертати домів. Мадярьскы вояци не сперали Якушівчанам переходити через фронт, іщі їм через мінове поле указали дражку, абы обышли нещастя, бо ту уж на міновім полю загынула цїла родина Юрка Касарды. Руськы вояци на другім боцї фронту ся не чудовали ожобраченым людём зо зайдами на плечах. Їх русиньскій бісїдї легко порозуміли, хто они суть і де ідуть. Дали їм їсти і вказали путь кады найбезпечнїше ся дістати домів. Переход через фронт быв на тім містї, де є днесь преграда на Домаші. Путь їм указали через Вышнїй Грабовець і Токаїк. Люде знають, до якого нещастя ся вертають, же село выгорїте, но любов к своёму родному селу і своїй домовинї были найсилнїшы. Першы родины ся до Якушовець вернули уж на нашы Ріствяны свята, 6. януара в 1945 роцї. Дома нашли лем саме спалениско. Із 17 хыж ани єдна не зістала. Лем обгорїты пецы і комины. Якымсь чудом Нїмцї не підпалили церьков. Она стояла на бережку і вітала своїх збідаченых вірників. У нїй люде нашли холем то, што перед евакуаціов ту наносили. Міджі першыма ся до села вернула і родина Миколая Сметанкы. Стрїчав їх ту старый дїдо, котрый пережыв під бляшанов стрїхов, што по догорїню сыпанця зістала лежати на земли. Быв то на селї лем тот єден сыпанець Бережных, што мав бляхов прикрыту стрїху. Дакотры люде бывали у горбиках, в пивнічках, до котрых восени сыпали бандуркы. Іщі щастя, же восени ся уродило достаток бандурок, і горбикы были повны. Тоты бандуркы захранили Якушівчанам жывот і помогли пережыти до яри. Жывот у такых бідных условіях всерединї зимы з хворотами, без теплого шматя, без їдла, без основных гіґієнічных потреб быв барз тяжкый. Мі ся о тім ани не хоче писати, бо мі тых людей барз жаль. Першов і найголовнїшов задачов было збудовати даякы хыжкы. Так, як у октобрї 1944 року будовали партізаньскы бункры, так теперь у януарї 1945 року тоты бункры розоберали і ставляли з них барз просты хыжкы, будкы із штирёма стїнами і стрїхов. До яри 1945 року ся до села вернула векшына жытелїв. Ярнї роботы на полю не зачали, як колись, бо не было зерно на сїяня, не было што запрягнути до воза, не было коров. Од державы поміч приходила барз помалы, бо іщі была война. Многы люде не вірили, же в такых условіях мож жыти барз довго. Но не страчали надїю, бо война скоро скінчіла. При вшыткых тяжкостях влїтї 1945 року до села зачала приходити перша поміч. Од ґенераля Людвіка Свободы ґаздове діставали конї, приходили потравины, шматя. Кажда родина на особу дістала 500 корун, вдовы по 1000 корун. До села пригнали чеськословеньскы вояци коровы. Жены зачали обрабляти грядкы, садити бандуркы, зеленину. У церькви ся зачало служыти. Дїти ходили до школы. Сусїднї села помагали, чім могли. Поступнї ся зачало жыти, робити, выховлёвати дїтей. Но спалениска по домах, обгорїты пецы і комины іщі довго-довго припоминали каждому, хто приходив до села, же ту ся стала велика траґедія. Іщі ся люде не спамнятали з войновой траґедії, в лїсах ся зась обявлёвали незнамы люде. Были то бандеровцї. До села пришли першыраз 15. авґуста 1945 року. Під грозбов наміряных автоматів жадали од людей їдло, котрого людкове не мали достаток самы про себе. З людми заобходили барз круто, не вірили їм. Кідь дакого нашли в лїсї, такой го застрїлили, як ся то стало в припадї Михала Потомы з Брусніцї.
Повойновы рокы і сучасность
По скінчіню войны село бы не могло выжыти без помочі штату. Но тота приходила барз помалы. На таку підпору чекали і далшы села під Дукляньскым перевалом, і хоць они не были аж так цалком зніщены. Найглавнїшым тогды было поставити хыжы, жебы люде мали де бывати. Ставебны фірмы за штатны пінязї зачали зо ставбов домів по окремых селах у 1948 роцї, но о выставбі Якушовець ся вырїшыло аж в р. 1951. Дакотры хлопи, што тогды были членмаи МНВ, повідали, же ся не уважовало село обновляти, але людей выселити до пограніча. Но тото тверджіня не мож перевірити в ниякых документах. Є правда, же дакотры ся выстяговали нелем до пограніча, но ай до другых міст за роботов, наприклад, до Кошіць, Праковець і інде. У р. 1946 до бывшого Совєтьского союзу оптовало 6 родин з 38 жытелми. У р. 1951 ся вырїшыло село обновити і выбудовати 18 хыж. Тым рїшінём людём дали велику надїй за тоты мукы, якы пережыли через войну. Село ся захранило, выставба мурованых домів ся зачала в р. 1954. Пізнїше молодша ґенерація поставила далшы хыжы. Послїдня деревяна хыжа, поставлена по войнї з партізаньскых бункрів, была розобрана в р. 1971. На зачатку 60-ых років минулого стороча ся приправлёвали великы проєкты на выбудованя пути, котра бы споїла окресны міста Стропків і Гуменне. Тота путь мала переходити через Якушівцї до Притулян або до Руськой Порубы. До тых сел іщі за першой ЧСР вела польна дорога, по котрій ходили люде з возами. Восени 1944 року, кідь Червена армада зачала велику офензіву, то по тій пути воєньска техніка переходила без проблемів. Но пізнїше ся од тых проєктів уступило. Надїя умерать послїдня. Може ся даколи стати, же найкоротша путь міджі Стропковом і Гуменным – через Якушівцї ся буде реалізовати. Повойновый жывот на селї ся зачав вылїпшовати нелем вдяка будованю новых хыж. В р. 1956 пришов до села першыраз автобус, і так вылїпшыв споїня з окресным містом – Стропковом. Од 1957 року ся зачала до села заваджати електрика. На МНВ быв у р. 1961 заведженый телефон. У 1961 р. ся в склепі Єднота продавало вшытко, што было треба. Но містности зачали будовати іщі в р. 1958. Жаль, же днесь ся в селї уж ніч не продавать, а містности склепу собі переробили полёвници про свої потребы і выставують там найкрасшы полёвніцькы трофеї. Є то своїм способом сїльскый полёвніцькый музей. У 70-ых роках минулого стороча під веджінём МНВ реалізовали ся дві великы ставбы у аквії „З“. Быв то дім културы, в котрім ся жытелї села сходять на акціях, громадах, свадьбах, хрестинах і под. Село має свій водовод. Домінантов села є стара ґрекокатолицька церьков збудована у 1790 роцї. Была вецераз оправлёвана. При послїднїй оправі в р. 1997 была обновлена стрїха, фасада, вымалёваны стїны і образы, положена підлога і стїны обложены деревом. Од 1993 року є у селї православна церьков, до котрой ходять православны віруючі і з судїднїх сел. У нїй ся свята літурґія одправлять кажду другу недїлю. Спочатку міджі ґрекокатоликами і православныма были малы незлагоды, но днесь нашли міджі собов порозумлїня. Дїти ходять до школы до Колбовець. До кінця шк. р. 1961/1962 ся у школї учіло по україньскы. Од шк. р. 1962/63 ся учіть по словеньскы, но по кружках ся днесь учать язык русиньскый. До 1962 року люде ґаздовали на своїх землях. Выслїдкы ґаздованя были барз бідны, а к тому треба было давати на контіґент, также мало што зістало про властну потребу. По 1962 роцї люде вступили до дружства у Колбівцях і ґаздовали вєдно. Дружство перешло вшелиякыма реорґанізаціями, але все заместнавало жытелїв із села. Днесь є выроба заміряна на хов худобы, якый дя концентрує в Брусніцї. При послїднїм списованю людей в р. 2001 у селї жыло 58 жытелїв. К русиньскому материньскому языку ся приголосило 35 жытелїв. Як видно, асімілація не обышла ани Якушівцї. Церьковны обряды у церьквах ся одправляють по церьковнославяньскы, співають „Господи, помилуй“, но у ґрекокатолицькій церькви уж апостол і євангелію чітають по словеньскы. Мусиме ся надїяти лем на єдно, же село ся цалком націонално не стратить, але утримать свій первістный русиньскый характер.
Познамка автора: При писаню статї єм ся операв на спомины моёй жены Терезії Фріцькой, уж небіжкы, родачкы з Якушовець, єй родічів Миколая і Юлії Сметанковых, уж небіжчіків. Далше то были єй сестры: Марія Герінкова, 84-річна з Карловых Вар, Павліна Горова, 73-річна з Нератовіц, Анна Прокоповічова, уж небіжка із Стропкова, мама бывшого міністра Павла Прокоповіча. Женины братя – Йосиф, Мілан і Михал із Стропкова. Велё мі повідали о селї домашнї люде: Марія Касардова, 85-річна, єй муж Михал Касарда, Йожко Бережный, староста села Ян Сметанка і другы. Дале то были Марґаріта Гецкова із Стропкова, Татяна Потічна і єй муж Петро з Бардеёва і другы. Черьпав єм із Сїльской кронікы Якушовець, словників, інтернету, новинок і ін.
|