Списовный язык як інштрумент етнічной орьєнтації Русинів

 

Початкы розвоя языка на церьковнославяньскій основі

 

Першы русиньскы тексты, котры были дость росшырены, походять зо 17. ст., з часу, кідь културный реформачный пруд силно засягуючій Угорьско і сусїдню Трансілванію, жычливый к народному языку, в порівнаню з протївреформачным прудом з ёго култом латиньского языка і з ідеёв новой церьковной орьєнтації на латиньскый запад, підтримує шырше вжываня народного языка, якый ся стає основов новой штруктуры літературного языка. Але ани потім церьковнославяньскый язык не перестає страчати платность літературного языка, і хоць нїґда не мав єдину норму. Ёго форма была залежна од способностей окремых авторів, котры, кідь не знали потребне слово, часто собі го пожычіли з даного языкового простору, в котрім жыли. Выслїдны варіанты церьковнославяньского языка, котры ся росшырили міджі Русинами, ся запамятали як „славено-руськый язык“.

В 1596 р. у Вільнюсі была выдана знама славяньска ґраматіка Лаврентія Зізанія – „Грамматїка Словенска съвершеннаго искуства осми чáстїи слóва“. Лаврентій Зізаній родом быв Русин з Ґаліції (порів. Кузнецов 1958, с. 9. – 10). О тім, же переплїтав церьковнославяньскый язык з народным русиньскым свідчіть главно ёго букварь під назвов „Наука ку читáню і розуміню писмá Словенского: ту тыж о святои трóици, и о въчловеченїи Господни“. К букварю быв припоєный і словник, де были слова „из словенскаго языка на простый Рускїй дїалект истолкованы“. Простым русиньскым діалектом Зізаній розумів свій родный русиньскый діалект, о чім свідчать толкованя слов у словнику. Ту треба мати на памяти, же назва „руськый, русскый“ довгый час ся вжывала к вшыткым выходославяньскым діалектам (а нескорше і языкам).

Подобно писатель Кіріл Ставровецькый, родом тыж Галічан, в 17. ст. быв автором многых набоженьскых робот в ёго часї барз росшыреных і облюбеных, якы ся чітали і на Підкарпатьскій Руси. У вступі ку трактату „Зерцало богословія“  говорить, же попри говоровім языку („языкъ простый“) ужывать в нїм і церьковнославяньскый („языкъ словенскій“), а то в цітатах з богословцїв і з Святого Писма. Припоминать, же дакотры слова церьковнославяньскы уж суть тяжко зрозумілы і говорить дослова тото: „Вђдай и то, ласкавый чителнику, для чого покладало ся в той книзђ  простый языкъ и словенскій, а не все попросту. Та причина естъ: по словенскій ся клали слова богослововъ и доводы писма святого. А другое, ижъ слова нђкоторыи словенского языку трудныи на простый  языкъ, также нелацно понятыи, яко то, ‚качество‘ або ‚якости‘ попросту“ (порів. Возняк, 1635).

Но в северовыходнім Угорьску, і на теріторії з нескоршого часу знамой як Підкарпатьска Русь, соціална сітуація нутила писателїв, обертаючіх ся к народу, жебы говоровый язык ужывали іщі у бівшій мірї. В 17. – 18. ст. на даній теріторії не было якогось вызначного научного центра або школ, якы бы выховлёвали освіченых чітателїв. Церьковнославяньскый язык быв про шырокы народны верьствы тяжко зрозумілый, а так ся часто і цітаты зо Святого Писма в роботах адресованых народу приспособлёвали чітателям з языкового боку.

К роботам, в якых міджі Русинами ся ужывав переважно говоровый язык, належали постілы, рукописны зборникы, полемічны набоженьскы трактаты, лїтописы, научна проза а пізнїше і поетічна творчость. Підкарпаторусиньскых постіл є знамых много (Березеньска, Бодяньска, постіла Теодора Дулішковіча, Грабска, Колочавска, Ладомирьска, Мирошівска, Няґівска, Пряшівска), причім в цілости была выдана постіла Няґівска з р. 1757 – 1758, котра є свідоцтвом вжываного писменного народного языка той добы з выразныма знаками выходной части Підкарпатьской Руси, з мадярьскыма вплывами.

Кідь під вплывом терезіаньского і йозефіньского освітянства в 70. роках 18. стороча зачали по цілій габсбурьскій монархії взникати основны і середнї церьковны школы, з ініціатівы учітелїв зачали ся творити про потребы школьской выукы ґраматікы і іншы учебникы.

Найстарша карпаторусиньска ґраматіка была написана в другій половинї 18. ст. (1770). Єй автором быв василіан Арсеній Коцак, родак з Буківця (русиньске село в сучаснім окр. Стропків на северовыходї Словеньска), якый приготовив про монастырьскы школы штирї ґраматікы языка „словенскаго или русскаго“. (Ґраматікы Коцака зістали в рукописах до ХХ. ст., коли дві з них – „Ґрамматика русская“ (1772 - 1778) і  „Школа или училище граматики русской“ были першый раз опублікованы вєдно з россяглым аналітічным вступом зоставителя Йосифа Дзендзелївского в науковім збірнику Музею україньской културы у Свіднику, 15, т. 2. Братїслава – Пряшів 1990, с. 73 – 284). Коцакова ґраматіка є учебником літурґічного церьковнославяньского языка выходославяньской редакції. Подля добовой традіції, має штирї части: орфоґрафію, прозодію, етімолоґію, сінтаксіс. Прототіпом Коцакови послужыла ґраматіка україньского автора Мелетїя Смотрицького з 1619 року, котру Коцак в  передслові споминать. Але ґраматіка Коцака ся в многім одлишує од Смотрицького, а то нелем в ґраматічній теорії, але і в языковій практіцї. В першім рядї выходить з говорового языка, діалекту родной Маковіцї, напр. при сколёваню назывників мужского роду а-основ (папа, пяница) в інштрументалї єдн. ч. Коцак уводить закінчіня -ом (папом, пяницом), причім церьковнославяньска флексія бы была -oj  а выходославяньска -oju або -oj. Подобно і закінчіня ґен. єдн. ч.   місто у нежывотных назывників о-основ (дом-у, час-у). Належыть ту і закінчіня датіву єд. ч. -ові, котру Коцак уводить у вшыткых взорів о-основ попри флексії .

І при склонёваню придавників находиме у Коцака дакотры формы взяты з маковіцького діалекту, котры Смотрицького ґраматіка не уводить. Є то ґен. єд. ч. жен. р., де Коцак попри церьковнославяньскім закінчіню уводить тыж закінчіня -ой (добр-ой) а в номінатіві множ. ч. муж. і жен. роду попри нестягнутім закінчіню -ыі, -ы уводить тыж закінчіня стягнуте з говорового языка (добры). В деклінації чісловників є інтересный ґенітів двух (попри церьковносл. двою), котрый припоминать русиньске двох. В морфолоґії часослова уводить Коцак попри імператівных формах  будимъ, будђте говоровы будме, будте.

Попри говоровых шпеціфіках Коцаковой ґраматікы, заінтересує тыж чітателя ёго назва народа, котру вжывать таку саму, як і найшыршы верьствы русиньского народа: Руснак, Русняк. У віршованім вступі к своїй ґраматіцї Коцак говорить, же лем ёго родаци дотеперь не мають нияку ґраматіку, а то го привело к думцї таку ґраматіку створити. Писав єй зато: ...„дабы і насъ мђзерных Руснаковъ// не судили всђ  аки спростаковъ“ (порів. Сополига, 1990).

Не менше інтересным є у Коцака факт етнічного розлишованя міджі „Маковичанами“ і „Угророссіянами“. На стор. 5 мож прочітати: „Приписаніе и офированіе“ священикам и монахам, и то не лиш изъ Маковицђ, Маковичаномъ, але і Угророссіяномъ“. З того выслову видно, же Коцак ставлять „Маковичанів“ і „Угророссіянів“ протїв собі. Сам себе поважує за „Маковичана“. Тота теріторія в сучасности ся зве Пряшівщіна, Пряшівска Русь, а єй населїня, якого частёв ся чув быти, Русинами. Назві „Угророссіяни“ в сучасности одповідать етнонім підкарпатьскы Русины.

Церьковнославяньскый язык як літературный од половины 17. ст. ся дістав до крізы. Зміны в ёго штруктурї прибывали умірно з прибыванём літературы світьской. Фунґованя списовного церьковного языка ся огранічіло в основнім на літературу духовну, служачу церькви, зато єй продуцентами і конзументами были особы духовного ставу.

Внуторный росклад сістему церьковнославяньского языка ся під Карпатами завершує в добі освітяньскій і внаслїдку запасу зо западныма вплывами од другой половины 18. ст., якы ся скінчіли вітязством латиньского языка. В духу того і посліднї карпаторусиньскы писателї, котры іщі писали языком церьковным, Іоаннікій Базіловіч і Михаіл Лучкай, свої найвызначнїшы творы написали по латиньскы. Їх творы в церьковнославяньскім языку служыли лем про церьковну практіку: у Базіловіча то были церьковны правила і выклад літурґії, у Лучкая зборник проповідей. Базіловіч ужывав церьковнославяньскый язык южноруськой редакції, збавеный провінціоналізмів, причім ся старав о чістоту форм і лексікы, як го охарактерізовав Ф. Тїхі (порів. Tichý, 1938). Лучкай зясь барз добрї ся вызнав у церьковнославяньскім языку, котрый у своїй ґраматіці называть языком русиньскым („lingua slavo-ruthena“, порів. Lutskay, 1830) . Старать ся дотримовати языкову чістоту. Мож у нёго слїдовати розклад заужываного штілу дожываючого церьковнославяньского языка, перетворюючого ся до нового літературного языка. До того процесу і Лучкай засягнув: напр. выхабляв твердый знак (-ъ) на кінцї слов; выхабив тыж вшыткы застарілы формы, окреме просты выразы минулого часу, причім выужывав лем перфектум. З лексічного боку волив радше слова сполочны або близкы говоровому языку, причім у звязи із тенденціями зближованя языків высловив у передслові ку ґраматіцї погляд, же ёго материньскый язык („dialectus ruthenica aut Карпато-руская“) є скоро згодный з церьковнославяньскым языком, причім ся одлишує од остатнїх славяньскых языків. Але Лучкай внаслїдку своёй теорії, же язык церьковный має быти літературным языком вшыткых Славян (с. VII) часто язык материньскый замінёвав, ба аж го стотожнёвав з языком церьковнославяньскым. А так ёго ґраматіка властно не є ґраматіков церьковнославяньсков, але літературного языка, якый ся од зачатку 17. ст. ужывав в цілій южнокарпатьскій, русиньскій области. І так треба підкреслити, же М. Лучкай своёв ґраматіков значно припоміг к модернізації і нормалізації правопису в карпаторусиньскім писменстві. Ку ґраматіці Лучкай на с. 154 – 175 припоїв укажкы в русиньскім языку („Specimina styli ruthenici“) семох куртых літературных жанрів (байкы, пословіцї, прирівнаня, клятвы, народны співанкы, гаданкы), котры суть першыма друкованыма укажками з южнокарпатьской діалектной области.

Лучкаёва ґраматіка ся ставала предметом аналіз ученых. Напр. Франтїшек Тїхі в книжці „Vývoj  současného spisovného jazyka na Podkarpatské Rusi“ (Прага, 1938)  окрем характерістікы Лучкаёвой ґраматікы, обертать увагу на факт реалізації Лучкаёвых теоретічных поглядів о літературнім языку в ёго властній языковій практіцї. Хоць Лучкай написав свою найбівшу роботу, історію карпатьскых Русинів („Historia Carpato-Ruthenorum sacra et civilis (antiqua et recens) usque ad praesens tempus“) по латиньскы, але писав і своїм материньскым языком, а то нелем прозу, але і поезію. Кідь сьме споминали, же свої проповідї писав, подля нёго, церьковнославяньскым літературным языком, то автор Йосиф Левіцкій у своїй ґраматіці русиньского языка (1834) опубліковав урывок з Лучкаёвой проповіди як приклад русиньского діалекту в Угорьску (порів. „Muster des ruthenischen Dialekts in Ungarn“. Anhang. str. 55 n.).

Тыж цїнну укажку Лучкаёвой поетічной творчости, в сучасности уж незнамой, під назвов „Parafrase z Ovidia“ заховав словеньскый писатель Богуш Носак-Нєзабудов у своїх „Listech z neznáme země“ („Orol tatranski“, 1845).  Цінна є з погляду ужываня языковых форм говорового русиньского языка, якы суть жывыма доднесь. Іде о форму 3. особы єд. ч. часослова „метатися“ - „мечеся“, короткы прономіналны формы – лок. єд. ч. (во) мнђ, дат. єд. ч. ми, неповногласны формы младу, дразђ і ін. Односно формы часослова „мечеся“ Ф. Тїхі конштатовав, же є „цїнна“ („vzácná“), бо ся з нёв уж не стрічаме ани у (велико)руськім, ани в україньскім языку. Але у своїм вірші єй вжыв і Василь Довговіч „О, як ся ти серце мече“... („Мђсяцослов“, 1922). Подобно, і як кібы з несподіванём говорить о вжываню споминаныма авторами куртых форм містоназывників (pronomen) ці неповногласных форм назывників, главно зато, же суть чуджі „днешнёму літературному языку україньскому“. Напротївагу, вшыткы названы явы жыють і суть функчны в русиньскім языку, а як Лучкай, так і Довговіч писали в говоровім русиньскім языку.

Попри Лучкаёви, научный інтерес о карпаторусиньску діалектолоґію проявив і Іван Фоґораші, якый выдав у Відню в 1833 роцї русиньско-мадярьску ґраматіку („Русько-оугорска ілї мадярска грамматика“), к якій, подобно як і Лучкай, припоїв укажкы русиньскых пословіць. Але інтереснїша є ёго рукописна статя „Въ обще о различіи славянских нарђчій, собственно же о мало и карпато или угрорусскихъ“ (1827), яка є „першым із захованых пописів підкарпаторусиньскых діалектів“, в якім наперед выраховлює, чім ся одлишує реч малоруська од церьковнославяньского языка і (велико)руського, а пак аналізує шпеціфічны знакы підкарпаторусиньскых діалектів (порів. Свђнцицкій, 1906). Але подобно як Лучкай, і Фоґораші стоїть на позіції, же церьковнославяньскый язык має быти основов і корінём вшыткых славяньскых языків і жадать, жебы вшыткы Славяне прияли го за літературный, в скуточности, у практіцї, є од своёй теорії далеко. Якраз церьковнославяньскых знаків в споминаній роботї є найменше, бо найфреквентованїшы суть русізмы, реґіоналны карпаторусиньскы слова із западославяньскыма вплывами, главно в сістемі гласных. Але і так Фоґораші быв пересвідченый, же пише як родженый  (Велико)Рус, к чому ся признає на кінцї статї, конштатуючі, же „въ Угророссіи“ люде учены і освічены, т. є. духовенство, землянство, дяци і учітелї пишуть і говорять чістым стародавным славяньскым ці „руським“ языком так доконало і чісто, „как и самыи великороссіане“ (порів. Свђнцицкій, 1906). Але очівіснї ёго погляд быв неправилный...

 

Розвой языка на народній (говоровій) основі

 

Поступно, до зачатку 19. ст. авторы ґраматік створеных про Русинів порозуміли, же „славено-руськый“ язык є далекый од містного говорового языка, наперек тому, церьковнославяньскый язык і надале занимав вызначну позіцію в духновній сферї. Але снагы формовати списовны языкы у Славян в 19. ст. не могли не найти резонанс і у Русинів. Но парадоксно, главно Лучкай давав наяво свій жаль над почінами многых славяньскых народів вытворити собі „свої властны языкы“. Бояв ся, же розмножіня языків поведе к тому, же тоты языкы будуть „потоплены іншыма (векшыма) языками“ (порів. Lutskay, 1830). Подля нёго, церьковнославяньскый язык мав быти підпорованый зато, бо му уж розуміла школована еліта вшыткых выходных і южных Славян, причім Русины мали зограти шпеціалну роль, бо были жывыма конзерваторами „єдного языка ... русиньского або карпаторусьского“ („unica Dialectus… Ruthenica, aut Karpato-ruskaja“), котрый іщі не быв „зопсутый“ і стояв найближе ку церьковнославяньскому языку. Лучкаёва ґраматіка, котра захопила говоровый русиньскый язык, мала указати на то, же тот ся лем слабо одлишує од церьковнославяньского языка, і зато тота ґраматіка мала быти прикладом про славяньскый світ. Фоґораші і Лучкай были ідеолоґічныма потомками Йозефа Добровского, чеського ученого і патрона панславізму, якый вірив прінціпу двох языків: говоровый язык про нешколованы масы, а якостный літературный язык про школованых. До 1848 року русиньскы писателї ся ставляли приязно к прінціпу двох языків, хоць фактічно частїше писали по латиньскы, як по церьковнославяньскы.

Але іншы прихыленцї панславізму, напр. Людовіт Штур, ся не сперали кодіфікації окремых языків, в припадї Штура – словеньского языка. Кідь дакотры з ёго краянів тискали і вплывали на Русинів, жебы словеньскый язык вжывали як свій літературный язык, Штур на тоту сітуацію реаґовав знамов реторічнов формулаціёв: „Хто ту жадать, абы Русины прияли за свій словеньскый язык? Ведь они мають свій красный русиньскый язык“ („Slovenskje národňje novini“, 1846).

Якраз тота вызва Людовіта Штура, підпорена  і дакотрыма далшыма словеньскыма дїятелями, выкликала зміну одношіня русиньскых културных дїятелів к языку, главно будителя Русинів Александра Духновіча, найвплывнїшой особности в русиньскій културї другой половины 19. ст. А. Духовіч доднесь є найвызначнїшов особностёв  културы і літературы Русинів, на яку ся одкликують з почливостёв і сучасници. Є автором цілого ряду поезій з народно-будительсков і іншов тематіков, книжок набоженьского і педаґоґічного характеру, написав перше повіданя і першу театралну гру в русиньскій літературї. Окрем того, написав і дакілько списів латиньскых. Быв актівный і в журналістічній сферї, актівно дописовав до часописів львівскых („Зоря Галицькая“) і віденьскых („Вђстник“, „Отечественный сборник“). Духновіч є тыж выдавателём першого карпаторусиньского літературного алманаху. Уж в передвечур револуції 1848 року А. Духновіч выдав букварь, котрый ся цілым обсягом і формов операв о русиньскы діалекты ёго родной пряшівской области на северовыходнім Словеньску – „Книжиця читальная для начинающихъ“ (1847). В нїм є зафіксована переважна часть лексічных, ґраматічных особитостей языка Русинів на даній теріторії.

Ціла основна лексіка букваря  є народна. Суть то назвы звязаны напр. зо школов: папірь, перо, тинта, лавка, лекція, книжка, табличка, позор, палиця, застава, школярь; назвы звірят, ростлин, предметів: зозуля, ягнятка, загородка, громадка, шалата, огуркы, ружа, напасть, шкода, піщалка, паша; назвы професій: друтарь, служка, вояк, гусарь; часослова властны русиньскому языку: повідати, справовати, плянтатися, бавитися, уклонитися, глумити, перепроситися; присловникы: красно, всягды, рядно, дораз, на страну, покля, окрем, ці і ін.

В букварю найдеме фонетічны шпеціфікы говорів Русинів на Пряшівщіні, якы ся находять і в сучаснім кодіфікованім русиньскім языку:

а) -ы- в основі і флексіях слов: мысль, выйду, вшытко, школы;

б) мягке -р на кінцї слов: букварь, школярь;

г) абсенція приставного в-  і  г-: улиця, огень, ухо;

Текст букваря одображать тыж морфолоґічны шпеціфікы русиньскых говорів:           

а) закінчіня -овъ назывників женьского роду в інштрументалї єд. ч.: книжочковъ, шабличковъ;

б) флексія -ови у назывників мужского роду в датіві єд. ч.: сынови, школярови;

в) флексія -и у назывників женьского роду в ґенітіві, датіві і локалї єд. ч.: радости, чести;

г) закінчіня -ове в назывників муж. роду в номінатіві мн. ч.: панове, отцове;

ґ) енклітічны формы містоменників: ми, ти, си, тя, го, ю, му;

д) інфінітів часослов на -ти: забавити, пошкодити;

е) форма 1. ос. мн. ч. часослов тепер. часу на -ме: играєме, бавиме ся;

є) формы росказового способу: ходьте, молься, поклонься;

ё) препозітівне і постпозітівне вжываня часткы ся: зачалися, ся глумить і т. д.

Текст букваря свідчіть і о тім, же Духновіч ся снажыв еліміновати як лексіку (велико)руську, так і словеньскы, мадярьскы і польскы пожычкы. Текст букваря і по півдруга сторочу мож красно розуміти. Вжываня народного русиньского языка Духновічом місто латиньского або церьковнославяньского было кроком допереду на пути демократізації языка (порів. Штець, 1965).

Револуція в роках 1848 – 49 значіла зачаток возроджіня Русинів на Підкарпатьскій Руси, но сучасно зъявный оборот в писменстві  і в языку. В тім часї мож слїдовати дві выразны языковы орьєнтації: карпаторуську (респ. в сучасній термінолоґії русиньску) і великоруську.

Главно Духновічовы журналістічны роботы суть доказом комплікованого розвоя ёго поглядів на карпаторусиньскый літературный язык. Спершу ся Духновіч ставлять  цалком на бік речі говоровой: „... я стараю ся о мовђ карпато- или бескидорусской, народами въ Галичинђ  и Угорщинђ  употребляємой“ („Вђстник“, 1850, ч. 20) і дану позіцію высвітлять тым, же тота реч заховала в своїй простоті чістоту языка староруського („словенско-русского“) а зато є близка старій матери славяньскій („старой словенской матери“), т. є. языку церьковнославяньскому. Як знаме, такый погляд на язык быв традічный, а высловив го уж Лучкай. Но Духновіч говорить дале, же тот язык треба окрашлёвати, але треба ся вываровати чуджого зафарблїня („иностранной барвы“), бо в чуджім крою русиньска реч бы стратила свою красу. Пізнїше вызывать іти середнёв путёв, кідь ся „наша проста реч“ має стати літературным языком („Вђстник“, 1850, ч. 35). Подля нёго, треба выходити безусловно з церьковнославяньской основы а з жывого языка выберати лем тото, што є в згодї з тов языковов основов. Нескорше Духновіч не рекомендує, жебы ся писало лем подля церьковнославяньской ґраматікы, але жадать русиньскых писателїв не вздавати ця єй цалком, причім припоминать, же сам не пише свої статі „старославенскім діалектомъ“,, але го приспособлює „народному нашему выраженію“ , т. є.. говоровому языку (порів. „Вђстник“, 1850, ч. 62).

Але в першій половинї 50-х років 19. ст.  під вплывом сітуації ся А. Духновіч став прихыленцём ідеї зьєдночіня „общерусского“ і на полю языковім. Выходячі з новой языковой орьєнтації, в 1856 р. у львівскім часописї „Семейная библиотека“ (с. 68) докінця ся высловив дегонестуючо на адресу народного, говорового языка, кідь писав о „бесправній, простій служніцї, неґрамотній, валяючій ся по корчмах і выкричаных домах“.

Но така нестабілность поглядів, лавірованя, одвернутя од первістного погляду і прихылїня к новій орьєнтації, Духновіча нияк не успокоёвала. Наопак, приводить го до глубокого песімізму і депресії, што видно з писма Яковови Головацькому (22. 11. 1860): „В Угорщинђ  русская народность не существует болђе“. А на Святый вечур того самого року і тому самому адресатови пише: „... не проситесь о насъ; мы уже со всђмъ пропали“ (порів. Студинський, 1924).

Не позераючі на нестабілность в поглядах на літературный язык Русинів, Духновіч і так зістав найвызначнїшов особностёв в історії розвоя языка карпатьскых Русинів на народній базї, главно вдяка своїм народнобудительскым творам. Духновіч літературный язык змодернізовав. Хоць теоретічно быв за церьковнославяньску основу в літературнім языку, в практіцї ї цалком одшмарив. До раннїх 1850 років векшына Духновічовых творів была написана русиньскым діалектом.

 

Розвой языка на (велико)руській основі

 

Старша літературна традіція міджі Русинами, репрезентована авторами ґраматік Лучкаём, Фоґорашіом і поетом Духновічом в першій етапі ёго творчости, яка ся операла о теорію церьковнославяньской основы літературного языка, в половинї 19. ст. зазнає трансформації. Властно, самы споминаны авторы в практіцї од той ідеї одступили уж скоріше, підтримуючі потребу літературного языка основаного на жывій, народній бісідї. Кідьже о кодіфікації карпаторусиньского языка як на Підкарпатьскій Руси, так на Пряшівщіні, ани в Галічі ся не уважовало, не было тяжко вырішыти за такый язык прияти (велико)руськый, або як го означовали в тім часї, „общерусский“, якый в другій половинї 19. ст. прожывать найбівшу експанзію в своїй історії і зачав быти поважованый за язык цілославяньскый. Ідея славяньской взаємности, яку на Словеньску высловив Ян Коллар, споєна з обдивом к величезній силї народу і (велико)руського штату, нашла порозуміня на Підкарпатьскій Руси з пересягом на Пряшівщіну, чому припомогла народна, языкова і ґеоґрафічна близкость, як і сполочне писмо. Але (велико)руськый язык підкарпатьскы і галицькы Русины в практіцї не ужывали в ёго кодіфікованій подобі, але фонетічно собі го приспособлёвали властному языку, значіть быв то (велико)руськый язык з карпаторусиньсков, респ. пряшівсков высловностёв ці редакціов. Односно такой сітуації карпаторусиньскый писатель Михаіл Котрадов у львівскім часописї Слово (1865 р., ч. 86) написав: „Мы пишемъ по русски, такъ якъ пишетъ розумнђйшая, образованнђйшая і большая часть русского свђта, а  письма свои и заграничныи читаемъ по выговору нашого народа. Оттуду происходитъ, что нашъ Русинъ селянинъ лучше порозумђетъ нашъ панрусскій, нежели вашъ (галицкій) областный слогъ.“ (порів. Tichý, 1938). В подобнім духу говорить і Євменій Сабов, же в 60. і 70. роках учіла ся і говорила карпаторусиньска молодеж літературным языком, „в Пряшевђ по пряшевскому а в Ужгородђ  по ужгородскому произношению“ (порів. Сабов, 1925).

Функціонованя (велико)руського літературного языка на Підкарпатьскій Руси мало тыж корешпондовати з арістократічным поглядом тогдышнёй містьской карпаторусиньской сполочности, подля котрой має быти „язык слугів“ і „язык панів“. З того погляду явить ся функція (велико)руського літературного языка як награда церьковнославяньского языка, якый тыж служыв лем верьствам вышшым.

Але приятём (велико)руського літературного языка Підкарпатьска Русь ся не зрекла своёй минулости, своёй скорішой літературной продукції, ани своёй перспектівной языковой самостатности. Вызначный карпаторусиньскый писатель Александер Гомічков повів то ясно в передслові к ужгородьскому „Мђсяцослову“ на рік 1865: „Мы імђемъ нашу власную литературу, которая не притискается на чужину“. Александер Пыпін в своїй „Історії літератур славяньскых“ говорив о карпаторусиньскій літературї самостатно в части „Postranní literatury jazyka ruského“ (порів. Pypin, 1880). На хосен літературного (велико)руського языка говорила тыж підкарпатьска традіція културных контактів з Руськом. Іван Зейкан, выхователь царя Петра ІІ., стоїть на челї вызначных підкарпатьскых Русинів, котры ся етабловали в сполоченьскім жывотї Руська. Іван Орлай быв царьскым медіком в Петроградї. В Руську ся барз прославив выходословеньскый Русин Михаіл Балудяньскый, першый ректор петроградьской універзіты. На руськых універзітах дїяли і далшы Русины, окрем іншых, Петро Лодїй, Василь Кукольник і Юрій Гуца-Венелін, автор першой ґраматікы булгарьского языка і многых славістічных статей.

(Велико)руськый літературный язык в тім часї ся стає тыж настроём політікы. Як славянофільскы, так і офіціалны (велико)руськы кругы ся старали о то, жебы (велико)руськый язык ся став общеславяньскым языком, зъєдиняючім вшыткых Славян. В тых зъєдиняючіх снагах в Росії прикладали велику задачу Підкарпатьскій Руси і сусіднёму Словеньску. Дану языкову політіку Росії порозумів вызначный сполоченьскый і політічный дїятель Пряшівщіны і Підкарпатьской Руси – Адолф Добряньскый, родак зо северовыходного Словеньска, з Рудлёва, якый быв автором многых проєктів рішіня народностного вопросу Русинів, акцентуючі в них покровительство (велико)руського народа і языка про вшыткых выходных Славян. Про(велико)руська тенденція наберала силы в роботах Духновічовых сучасників і наслїдників, окрем політічного дїятеля А. Добряньского, тыж у Іоана Раковского, якый так само перешов переродом од языка „карпаторуського“ як дописователь до віденьского „Вђстника“, к (велико)руському, як выдаватель „Церковной Газеты“ в Будинї в роках 1856 – 1858. Хоць часопис быв характерістічный чістотов (велико)руського літературного языка, бо переберав статї з (велико)руськых часописів, чітателї, главно галіцьке духовенство, з часописом з языкового боку не были спокійны. І. Раковскый язык часопису обгаёвав, выступаючі проти языка говорового: „Между нами австрійскими русинами также продолжается все еще линквистическая борьба. Тђ, которые, не соглашаясь съ нами, желаютъ для литературнаго языка избрать нђкоторое ізъ мђстных нарђчій. Но таких нарђчій у насъ почти неизчислимое множество. Наши венгерские Русины рђшительно гнушаются Галичскаго малороссійскаго нарђчія. У насъ въ Венгріи почти въ каждомъ комитатђ иначе говорятъ.

 Даже нђкоторые ученые по названію различествуютъ между угорскими Русинами нђсколько русскихъ поднарђчій: Такъ иные называяются Лемаками, иные же Лишаками, опять инымъ нарђчіем считается шарисское, инымъ кошицкое, иным же сотацкое. Сверхъ сего Русскіе, живущие посреди Мадяровъ, то же болђе или менђе составляютъ особое нарђчіе. По нашему мнђнію, при такомъ замђшательствђ нарђчій, не остается иное, какъ, если при благо пріятствованіи высочайше соизволеннаго національнаго равноправія, желаемъ способствовать народному образованію соплеменниковъ, нашихъ, принять Великороссійскій языкъ для распространенія народнаго просвђщения“ (порів. Францев, 1931).

Но наперек такій обгаёбі, поносы на язык новинок не переставали, аж новинкы стратили підпору свого донора – Общества св. Штефана в Будапештї, а по закроках влады Раковскый од 10. юла 1858 зачінать выдавати новый часопис „Церковный Вђстник, для Русиновъ австрійской державы“, але уж з наближінём до містного русиньского языка і в кіріліці, або як сам говорить „на нашемъ областном языкђ“ ці „на такомъ языкђ, какой у насъ въ употребленіи“ (порів. Францев, 1931).

У 1866 р. Добряньскый з Раковскым в Ужгородї заложыли Общество св. Василія Великого, цілём якого мало быти выдаваня і росшырёваня школьскых учебників, освітных публікацій, часописів і под. Уж в 1867 р. общество зачало выдавати літературный часопис „Свђтъ“, першый славяньскый часопис, якый зачав выходити в Ужгородї і быв адресованый выключно підкарпатьскым Русинам. „Свђтъ“ спробовав продовжовати у традіції публікованя статей з языкового боку наближаючіх ся к „общерусскому“ літературному языку. Але з языком часопису была велика неспокійность, поступно зачав страчати чітателїв і передплатителїв; зачатком 1868 року їх не было ани 200, причім редакція на своє прожытя потребовала мати мінімално 410 передплатителїв. В такій сітуації редакція была мушена уж в першім чіслї  другого річника опубліковати „Отвертый листъ до редакціи „Свђта“, в котрім автор, підписаный псевдонімом „Верховинець“, крітікує: „Первою причиною паденія „Свђта“ въ очахъ публики нашей кажется быти: письменный его языкъ. Кажется, что „Свђтъ“ пишетъ языкомъ неразумђлымъ, непонятнымъ публікђ, писатели его самоохотно выбераютъ слова, изреченія, слоги изъ словарей, и не употребляютъ языкъ, которымъ говоримъ, или слова, которыя кождый читатель разумђти можетъ безъ словара –  которого еще и не есть, чтобъ въ немъ толкованіе словъ на мадьярскомъ языкђ  найдти можно было. Публика наша желаетъ, чтобы писати ‚по нашему‘, безъ ‚цифрованыхъ‘ словъ, без ‚московскихъ‘ слоговъ, безъ ‚новыхъ‘ выраженій“ (порів. Волошин, 1921).

Но тым неспокійность Русинів з уровнёв языка не переставала. В третїм річнику „Свђта“ в ч. 30  была опублікована статя „Какъ имђемъ писати“, підписана шіфров „А“., в котрій автор нарікать над упадком часопису, котрый за недовгый час екзістенції стратив выше половины передплатителїв. Автор выводить: „... то одно требовати можетъ русскій человђк, чтобъ – ежели кто для него пишетъ, писалъ такъ, какъ онъ разумђетъ і порозумђти можетъ – і когда онъ словаря не імђетъ“. Пропонує „совокупить простонародный языкъ съ церковнымъ – въ формахъ и граматікђ гражданскаго языка“ (порів. „Свђт“, 1869).

Но четвертым річником „Свђтъ“ заникнув, а місто нёго Общество св. В. Великого під редакціов священика Віктора Ґебея выдає „Новый Свђтъ“, якый выголосив, же матеріалы буде публіковати подля ґраматікы Кіріла Сабова (1865), што значіло у (велико)руськім языку з карпаторусиньскыма вплывами. Але новый часопис ся утримав лем два рокы і заникнув, кідь перестало дїяти общество в 1872 р. Наперек тому Сабовова ґраматіка ся ужывала довго як учебник у ґімназіях в Ужгородї, Пряшові і Мармароській Сіготї.

Про(велико)руська орьєнтація была ясна і в словниках, котры зоставили Александер Митрак (Русско-мадярскій словарь/Orosz-magyar szоtár, Унгваръ 1881) і Еміл Кубек (Ó-szlav-, Magyar-, ruthén (orosz)-, német szоtár/Старославянскій-оугорскій-русскій-немецкій словарь, Ungvár 1906). З погляду русиньской лексікы є вызначный Митраків словник, котру му помагав записовати Іоан Сильвай, причім конштатує, же тота часть словника не є повна а тот недостаток бы мав быти доповненый якраз вышовшым русиньско-мадярьскым словником Чопея (Русько-мадярский словарь./Rutén-magyar szótár.  Будапешт 1883). Із позбераных слов суть ту слова, якым Митрак говорить областны, т. з. росшырены в карпаторусиньскій области. Слов, якы суть росшырены по цілій теріторії україньскій, є ту омного менше, а велике проценто є ту чісто русиньскых слов, з якыма ся не стрічаме ниґде інде. В цілім, словник як в минулости, так і днесь є приносом к выскуму русиньского языка.

Послїдня четверть 19. ст. ся поважує за період упадку языковой културы міджі Русинами, што было звязане тыж з мадярізачным напором, якый зачатком 70 років усиловав о заведжіня латинікы місто кірілікы до учебників набоженства і набоженьской літературы про народ. Тот упадок характерізує і Євґеній Фенцик в статї „Путаница въ нашей письменности“ („Листокъ“, 1887), де крітізує незнаня (велико)руського языка карпаторусиньскыма авторами і конштатує, же вшыткы нашы літературны вытворы суть єднов языковов путаніцёв, у якій не видно ниякого языкового проґресу. Доводить, же проґрес в языку є можный лем тогды, кідь писатель ся тримле даякой нормы і дотримує узнаны правила. Зато в інтересї културного проґресу вызывать прияти про Русинів за літературный язык (велико)руськый.

Але сітуація ся наконець розвивала інакше: Фенцик од третёго річника Листка місто (велико)руськых поезій зачінать друковати народны співанкы. А од 1891 року зачінать выдавати прилогу „Додатокъ к Листку“ про народ в народнім, карпаторусиньскім языку.

 

Навертаня к народній основі языка

 

Снажіня завести сполочный літературный язык (велико)руськый ани на Підкарпатьскій Руси, ани в Галічіні, ани на Пряшівщіні нїґда не было общім інтересом. Проти „надхненцям“, закликуючім к языковому зъєдночованю, яке мало вести і к зъєдночіню народному, выступали народовцї, прихыленцї думкы властного материньского русиньского языка і народу. Народна орьєнтація выступала проти (велико)руському літературному языку главно з той прічіны, же розуміти (велико)руському писаному слову русиньскому чітателёви без учіня ся того языка і знаня ґраматікы, і без словника або холем даякых высвітлїнь, было тяжко. Львівскый журнал Слово в 1864 р. (ч. 64) опубліковав статю автора з Підкарпатьской Руси під назвов „Еще о народной літературђ, в якій высловлює желаня, жебы на Підкарпатьскій Руси як літературный язык ся вжывав містный говоровый, бо: „Се благо і ладно! матерного ибо млека – не воспамятая точно, якое оно было – може и медъ не солодшій.“ Автор статї тыма словами властно выразив і другу прічіну, чом (велико)руськый язык міджі підкарпатьскыма Русинами ся не уїмав: сперала тому любов к родному языку в духу Духновічовых слов. “Такъ утђшается честный, хоть бђдный Подкарпатскій Русинъ: Близша мнђ сорочка, какъ гуня; хотя бо і моя сорочка грубая есть,  но все она моя властна есть“ (Тихи, 1923).

К народній русиньскій орьєнтації ся голосили вшыткы авторы, якы публіковали свої віршы в Духновічовых алманахах, споміджі котрых быв найвызначнїшым Александер Павловіч, родак з Шаріського Чорного на Маковіці (сучасный окр. Бардіов),  священик у Свіднику. Попри Духновічови, Павловіч є найвыразнїшым представителём русиньской літературы і пропаґатором языка Русинів. У своїй будительскій роботї, воёваню за достойный жывот Русинів на Маковіцї, проти політікы мадярізації ішов подля прикладу чеськых і словеньскых будителїв, утримуючі з нима творивы, научны і політічны  контакты. З ёго проґраму будительского дїятельства выплывать і заінтересованость о історічну тематіку, о історію Маковіцї і єй населїня. На основі набытых історічных знань ся став прихылником автохтонности  Русинів, што ясно презентовав і в своїм вірші „Маковиця“, як і в многых іншых поезіях на історічны темы.

К писателям народной орьєнтації той добы треба зараховати Николая Нодя, Івана Выслоцького, Анатолія Кралицького, якы свої творы друковали в языку народнім. Народна языкова орьєнтація авторів, поетів і прозаіків кінця 19. ст. є тов основов, на якій зачінають будовати творцї карпаторусиньскых ґраматік, підкреслюючі самостатность южноруського, респ. в сучасній термінолоґії карпаторусиньского языка.

Як конштатує історік П. Р. Маґочій, русиньскый културный і языковый вывой в тім часї не проходив у вакуумі. „Ракусько-Угорьско кінця 19. ст., а главно ёго мадярьска верьхность была неспокійна з планами загранічной політікы свого выходного сусіда – царьской Росії. К ёго цілям належала підпора того, што подля тверджіня царьскых урядників і пропаґандістів было найвысшым інтересом славяньскых народів Ракусько-Угорьска. Значіть, фаворізованя (велико)руського языка (і православной віры) міджі Русинами было підпороване Руськов імперіов, але не Угорьском“. (Magocsi, 1996).

Зато як реакція угорьской влады наслїдовала фінанчна підпора  выданя перекладів дакількох учебників про штатны основны школы з мадярьского  до говорового русиньского языка. Но на кінці 19. ст. ся творять тыж ґраматікы карпаторусиньского языка і літературны нормы. Єдным з їх творцїв быв і Теодосій Злоцькый, автор першой ґраматікы карпаторусиньского языка („A karpátalji orosznyeľ oknyomozó grámmatikája“, 1883), котра зістала в рукописї. В нїй ся операв о говоровый язык, главно свого родного края, Мараморошу. Ёго цілём было становити літературну норму языка на базї карпаторусиньскых діалектів. О потребі такых ґраматік міджі Русинами свідчів факт, же того самого року, коли была приправена ґраматіка Злоцького, вышов і русиньско-мадярьскый словник з коротков ґраматіков русиньского языка Ласлова Чопея (1883), якый нову русиньску норму сформуловав на основі говорового русиньского языка, главно діалектів Долинян, найбівшой етноґрафічной ґрупы Русинів Підкарпатьской Руси. Чопей в нїм підкреслив, же „руський языкъ е самостоятельный и не може ся держати нарђчиемъ российского“ (Чопей, 1883). Матеріал, якый Л. Чопей позберав у словнику, доднесь має велику ціну, бо снажыв ся зобрати якнайвеце чісто русиньскых слов.

Тыж іншы представителї тогочасной писменности декларовали самостатне поставлїня языка підкарпатьскых Русинів міджі остатнїма выходославяньскыма языками. Предпокладали, же містны діалекты бы мали творити основу окремого русиньского списовного языка, котрый бы ся розвивав з Чопеёвого словника і передвойновых Волошиновых букварів, ґраматік і чітанок. В тім змыслі Др. Гіадор Стрипскый в брожурі „Старша руська письменность на Угорщінђ іщі в р. 1907, указуючі на стары рукописны книжкы з 15. – 18. ст., твердить, же „усђ  творы старшођ  письменности писанђ народнымъ,  руснацькимъ словомъ, якій у нас тогды говорився“ і додає, же кібы сьме знали были продовжовати тоту народну писменность у 19. ст., „мђсто чужођ великорущины, то мы бы стояли теперь высоко у просвђтђ“, бо, подля нёго, тота стара писменность была „наша“, выросла на „нашой“ земли і мала будучность, лем треба было єй плекати. Зато, підкреслює, „мы стоиме рђшучо за руснацькою народною письменностью, бо она мае минувшину у насъ, отже и будучность мае“ (Стрипскій, 1907).

Др. Гіадор Стрипскый, родак з Підкарпатьской Руси, пізнїше формуловав теоретічну основу  про взник четвертого выходославяньского языка. Твердив, же тоты русиньскы діалекты, котры суть найсамобытнїшы, бы ся мали стати базов нового літературного языка. Підкреслюючі „велику разницу“ міджі Русинами-Верьховинцями, якы жыли на Верьховинї, і Русинами-Долинянами, якы жыли на передгорю і Долній земли і на Підкарпатьскій рівнинї, конштатовав, же Долиняне были „найчистђишие Русины цђлой Притисянской Руси“, значіть, діалект Долинян, і хоць під вплывом мадярьского языка, повинен быти основов русиньского списовного языка (Стрипскій, 1907, порів. тыж Magocsi, 2004).

Позіції самостатности карпаторусиньского языка презентовав дале і Євменій Сабов. В своїй статї о літературнім языку Підкарпатьской Руси  говорить: „У нас признає цілый народ належность к єдному коріню з (Велико)Русами, але наша реч є нам наймилїша... і мы можеме проголосити: мы не потребуєме ани (велико)руськый, ани україньскый язык. Наопак, мы потребуєме свій язык і на писмі. Мав бы ся ним стати язык Митрака і Фенцика, бо в нїм ся одбивать окремость нашого жывого языка. Они обидвоми были выхованы в руській школї і в них не найдеме мадярізмів нашых новых писателїв, ани полонізмів, ани  ґерманізмів україньской речі.“ (Sabov, 1923). Думку, жебы ся Митраків язык міг стати основов русиньского списовного языка, высловив Сабов уж в своїй хрестоматії (1893), значіть лежала му на сердцю уж давно. Сабовів погляд на русиньскый языковый вопрос освітлять і єдно з писем Ф. Тїхому з 16. юна 1922, в якім Сабов єднозначно одсуджує „политический украинизмъ“ і „москвофилизмъ“, „якъ во прочемъ у насъ не годится“. І зясь підкреслює, же найлїпшов путёв про выхову молодой ґенерації є довоенный літературный языкъ, котрым писали русиньскы писателі „од Духновіча по  Попрадова“ (Tichý, 1938).

Од 1919 року русиньскый языковый вопрос ся зачав розвивати в новій політічній сітуації, кідь по роспадї Ракусько-Угорьска Русины были роздїлены до дакількох новых країн: бівша їх часть (може 80%) на выходї северовыходного Угорьска припала Чеськословеньску (три четвертины творили Русины Підкарпатьской Руси/Закарпатю, а єдну четвертину Русины в Пряшівскій области на Словеньску), Русины зо северу горьской лемківской области бывшой ракуськой країны Галічі были припоєны к Польску а мала ґрупа (коло 20 тісяч особ) в Бачцї і Сримі на югу Угорьска была припоєна к Войводинї в Югославії. В каждій з тых країн вопрос языка Русинів ся в далшім періоді розвивав іншак.

В рамках Чеськословеньска было правне поставлїня Русинів, а тым і поставлїня їх языка шпеціфічне. На Підкарпатьскій Руси, котра была по підписаню мірного договору 10. септембра 1919 в Сан-Жермен-ен-Лай припоєна к ЧСР як самосправана теріторія і стала ся теоретічно провінціов з міджінароднов ґаранціов русиньской автономії, быв „містный язык“, вєдно з чеськым языком єдным з двох офіціалных „штатных“ языків. Чеськословеньска влада уж 18. новембра 1919 выдала тзв. Ґенералный штатут про орґанізацію і адміністрацію Підкарпатьской Руси, в якім назначує рішіня языкового вопросу – становлїнём за навчалный і урядный язык – „народный язык“. Штатут рекомендовав тыж „орґанізовати якнайскорше русиньскы школы“, причім русиньскый язык ся стає навчалным языком у першых класах і поступно у высшых у вшыткых школах (Зоркій, 1926).

Такым способом, нова політічна сітуація і демократічны прінціпы новой Чеськословеньской републікы вытворили можности про выучованя і публікованя в „містнім“ языку Русинів. Але проблем достойности з минулости, так етнічной як і языковой, мав велику роль при вырішованю –  котрый язык бы то мав быти: „єдным ся віділо, же містны діалекты бы ся мали стати основов самостатного русиньского літературного языка, котрый бы ся розвинув з Чопеёвого словника і Волошиновых букварїв, ґраматік і чітанок кінця 19. ст. Іншы, враховано главно еміґрантів з выходной Галічі, поважовали русиньску бісіду за діалект україньского языка, котрый бы мав, подля них, быти літературным языком Русинів. А далшы ся притримовали языка (велико)руського і містным жытелям помагали учіти ся писати правилно по (велико)руськы“ (Magocsi, 2004).

 

Література:

Зоркій, Н.: Споръ о языкђ в Подкарпатской Руси и чешская Академія Наукъ./ Как освђдомляетъ д-ръ Иван Панькевичъ чешскую публику о нашихъ языковыхъ дђлахъ. Ужгородъ 1926.

Magocsi, P. R.: Rusínska jazyková otázka znova nastolená. In: Magocsi, P. R., ed.: A new Slavic Language is born. The Rusyn Literary Language  of Slovakia./Zrodil sa nový slovanský jazyk. Rusínsky spisovný jazyk na Slovensku. New York  1996.

Magocsi, P. R. and Pop, I., eds.: Encyclopedia of Rusyn History and Culture. 2nd rev. ed., Toronto 2005.

Маґочій, П. Р.: Языковый вопрос. In: Magocsi, P. R. (redaktor naukowy): Najnowsze dzieje języków słowiańskich. Русиньскый язык. Opole 2004, допов. выданя 2007.

Сабов, Є.:  Христоматія церковно-славянскихъ и угро-русскихъ народныхъ сказокъ на подлинныхъ нарђчіяхъ. Ужгород 1893, с. 209.

Sabov, E.: Literární jazyk Podkarpatské Rusi. In: Chmelář, J. - Klíma, S. – Nečas, J., red.: Podkarpatská Rus. Praha 1923, s. 125 – 129.

Стрипскій, Я.: Старша руська письменность на Угорщинђ. Ужгород 1907.

Tichý, F.: Vývoj současného spisovného jazyka na Podkarpatské Rusi. Praha 1938.

Тихи, Ф.: В память А. Духновича 1803 – 1923. In: Книжкы Русина, ч. 8, Ужгород 1923, с. 46.

Чопей, Л./Csopei, L.: Русько-мадярский словарь./Rutén-magyar szótár.  Будапешт 1883.

 

Волошин, А.: О письменном языцђ Подкарпатских Русинов. Ужгород 1921.

Маґочій, П. Р.: Языковый вопрос. In: Magocsi, P. R. (redaktor naukowy): Najnowsze dzieje języków słowiańskich. Русиньскый язык. Opole 2004

Pypin, A.: Historie literatur slovanských (Podle druhého zcela přepracovaného a doplněného vydání). Díl I. Praha 1880

Сабов, Є.: Сабов, Є.: Реч по случаю открытія памятника А. Духновіча в В. Севлюше. Ужгород 1925, с. 34.

Фенцик, Є: Путаница въ нашей письменности. In: Листокъ, ІІІ, 5, 1887, с. 65 – 66.

Францев, В. А.: Изъ исторіи борьбы за русскій литературный языкъ въ Подкарпатской Руси въ половинђ ХІХ  ст. Прага 1931.

Додатокъ къ 1. № Листка съ 1891 года.

 

Lutskay, М.:  Grammatika Slavo-Ruthena. Buda 1830.

Штець, М. М.: Мова „Букваря“ та інших посібників О. В. Духновича. In: Ричалка, М. і кол.: Олександр Духнович. Збірник матеріалів наукової конференції присвяченої 100-річчю з дня смерті (1865 – 1965). Пряшів 1965.

„Вђстник“, 1850, ч. 20

„Вђстник“, 1850, ч. 35

„Вђстник“, 1850, ч. 62

„Семейная библиотека“, 1856 (с. 68)

Студинський, К.: Александер Духнович і Галичина. НЗПУ ІІІ, 1924, с. 98, 100.

 

Левіцкій, Й.: Grammatik der ruthenischen oder kleinrusischen Sprache in Galicien. Přemyšl 1834.

Свђнцицкій, І.: Материалы по исторіи возрожденія Карпатской Руси. Львов  1906.

Кузнецов, П. С.:  У истоков русской грамматической мысли. Москва 1958.

Lutskay, М.:  Grammatika Slavo-Ruthena. Buda 1830.

Маґочій, П. Р.: Языковый вопрос. In: Magocsi, P. R. (redaktor naukowy): Najnowsze dzieje języków słowiańskich. Русиньскый язык. Opole 2004.

Nosák-Nezabudov, B.: Listy z neznáme země.  In: Orol tatránski, I, 1845, s. 77 n.

Сополига, М., ред.: Науковий збірник Музею української культури у  Свиднику, 15, том 2, Першоджерела. Пряшів  1990.

 

 20. 11. 2007