Сесь реферат під назвов «Иван Кізак и проблема оціненя еволуції карпаторусинськой літературы другой половины XIX – зачатку XX столітія: упадок русофілства, стаґнація «мадяронства» ци крішталізація русинства?» автор огласив в рамах научного семінара «Teoreticko-praktický význam Ivana Kizáka a Štefana Gojdiča v kultúrno-osvetovom živote Rusínov na Slovensku», котрый ся одбыв 24. новембра 2012 року.

По Иванові Кізакові (1856–1929) опстало творче наслідство – «Читанка» (1920) и «Букварь» (1919-1921, три выданя) про народні школы Пряшівськой єпархії, молитовникы, популарні біблії, айбо главноє – то його стихы, што їх (и другі тексты до того) автор публіковав на сторонах журналів «Наше Отечество» (1916–1918) и «Церковъ и школа» (1919–1923), журнала про моложаву «Русская молодежь» (1920–1921) и у двадцять календарях, котрі сам редаґовав и выдавав [1]. Туй яло бы назвати стихы «Піснь о отечестві», «Тоска плінника», «Русин в розкошу», «Волча правда», сатіричні оповіданя «Щасливоє порося», «Свідок», «Хитрый староста», «Злодійськый жарт», «Давній протокол селян Коцурковськых» и др. [2]. Доста часто літературознателі, кидь класифікувут творы И. Кізака, кладут надголос на то, же він писав «патріотичні стихы». То значит, літературознателі делікатно обходят кертами вопрос естетичных ціннот творчества карпаторусинського писателя. Иншак повіджено: дідактичні (моралізаторські) аспекты понижувут естетичну ровінь стиха, айбо (подля літературознателів) тото ся гет компенсує «патріотичнов» направленостёв творів поета, як то мож видїти скоро из каждого стиха И. Кізака. Приміром, из образчика, што го туй процітуєме:

Люб, дитино, свою родну країну!
Люби так, як отца, матер, родину.
Будь вірна єй аж до темного гробу,
Так в радостну, як і во смутну добу.
(«Піснь о отечестві») [3].

Політичне (иншак: дідактичне, моралізуюче) наповненя текстів – то характерістична черта карпаторусинськой будительськой (и не лем нашой будительськой!) літературы. Иншаков будительська література и не годна была быти – на то вона будительська! То значит – література, актуалізована у свому часі, актуална лем про свою епоху, а про далші історичні часы (и ґенерації) інтересна уж лем скорі як факт історико-літературного процеса, ги актуална тема авадь естетична катеґорія. Што то значит и як на то позерати? Як тоту слабу в естетичному плані літературу днесь оцінёвати? Ци мусай ся тримати положеня, же творы А. Духновича, А. Павловича, И. Сілвая, Є. Фенцика, Ю. Попрадова, Ф. Злоцького, П. Кузмяка, а до того и И. Кізака и далшых літераторів уж не суть цінні про карпаторусинів и не мусай знати тоту літературу, выучовати творы писателів? То значит літераторів, котрі близько стояли ид свому народу, знали за його проблемы и біды, силовали ся быти на помочі карпаторусинському народу и через літературу кликали го до просвіты, против асимілації, и будили в нёму патріотичні чуства и націоналну гордость – быти русином!? Єден из теоретиків феноменолоґічной естетикы поляк Роман Інґарден твердив, же літературный твір выкликує в представі читателя реалный авадь выдуманый світ ци образ, и што тот світ (образ) скомпонованый так, обы выкликати естетичне пережываня. Иншак повіджено: кидь література не выкликує у читателя естетичне пережываня, така література не годна претендовати на означеня «красне писемство» [4].

Не одмітувучи естетичні цінноты красного писемства, мусиме конштатовати, же ґіперболізованя естетичной катеґорії в літературі наязовало ся обществу майуспішными літературами – тыма десять-двадцять літературами из числа дві-три стовкы далшых літератур, што не были аж так успішні в естетичному плані, айбо сповнили иншаку важну функцію – своёв екзістенціёв одушевляли націоналне самоосмысленя, нарабляли основы націоналной ідентичности, писемного стандарта, націоналного єства. Близько ид розуменю той проблемы – а то однайти золоту середину межи естетиков и політичным наповненям творів – подступила ся наука културолоґія. Єдна из тых проблем, котрі културолоґія наробляє, рішає ся в рамах т.н. «постколоніалной» теорії. Тота теорія роспозирує културный діскурс марґіналных ґруп як наміреня выжити и создати позітивну ідентичность. Як пише америцькый історик карпаторусинськой літературы Елайн Русинко, «постколоніална» теорія розязує проблему противставеня естетикы и політичного наповненя літературного текста, давучи можность розвити алтернативні способы прочитаня и осмысленя аналітичных стратеґій. То значит, же ся одхылити од канонічных форм уж ся потовмачує не як недостаток, але скорі як елемент, што дає можность порозуміти процесы противеня авадь изверженя домінувучих сил» [5].

Набізівно, великоє заблуженя было оцінёвати літературный процес беручи за основу лем катеґорію естетичности творів того ци иншакого автора. Бо и сам літературный процес є пороженям творчости ушыткых без исключеня субєктів літературного двиганя – и достойных в естетичному плані, и слабых. «Окулярі» естетикы доста часто в історії были причинов шпекулацій авадь страти націоналной орієнтації. Тоты самі процесы зажыла и карпаторусинська література. Из єдного бока, видиме, як из середины ХІХ столітія (а дале то ся повторило у періоді меживойня!) москвофілы на челі из А.Добрянськым наязали карпаторусинській інтеліґенції теорію, же «русскій» авадь «руськый» народ уж сотворив собі културу – културу Пушкіна, Гоголя, Достоєвського, Чехова и Толстого – и зато неє што русинам-«русским» у Карпатах творити окремішну (од росіян-«русских») літературу и културу, а до того и літературный язык. Из тов теоріёв прийшло и розуменя престіжа быти частков «російськой-русской» културы, котра домак одвітує ушыткым канонам естетикы. Штоправда, прийшло и розуменя противприродности сякых декларацій, бо карпатськым «репрезентантам» (велико) руськой културы нияк ся не давав російськый язык. Ипно за сесе уповів у 1871 році в кореспонденції до новинок «Новый Свѣтъ» (№29) писатель Александер Павлович. Він вызнавав: «Пишем, как знаем; пусть почтенные грамматики исправляют наши ошибки… Многіе из старшей братіи нашей, богатые опытами жизни, оттягиваются из литературнаго поприща, потому что они, не имев способности обучиться правилам русской словесности, ужасаются критики молодых писателей». [6]. Снагы, жебы пребрали собі російську културу, мож видіти у деклараціях єдного из аполоґетів москвофілського двиганя Петра Феєрчака. У 1868 році він загнав письмо до єдного авторітетного російського діятеля (из письма не дає ся взнати його фамилію!), а до того письма доклав и урывок из рукописі своєй статі, приправленой у печать, де пише: «Таким образом, замѣтно было и у нас некоѣ духовноѣ броженіе после [18]48-ых событій, только трудно было начало. Нам ясно было, что мы не в состояніи сотворить литературу, а должны перенять уже готовую (выділеноє масным – В.П.). Но наше положеніе было неотрадноѣ: недостаток и в духовных, и в материальных пособіях, а поддержки ниоткуда. Галицію волновала хохломанія, а из Россіи видеть книгу было дѣло неслыханное, а к этому окружали нас со всѣх сторон враждебные элементы» [7].

Москвофілська політична ідея признавати російську културу за свою дала за себе знати в літературній творчости будителів, главно тых, котрі ся орієнтовали на російськый язык. Приміром, у комедії «Семейное празднество» (1867) ужгородського драматурґа Ивана Даниловича-Коритнянського (1834-1895), что написана по російськы, москвофілські ідеї декларує главна героїня пєсы Олена – патріотка, котра вєдно из своїм вітцём и сестрами почитає А. Духновича и любит співати єго гімн «Я русин был, єсмь и буду». Кидь ся сважає из молодым паном – космополітом Чумаковым, котрый гоносно позерат на своє – руське, так Олена гордо му обявляє: «Я русская и вы здѣсь перед глазами моими оскорбляете любимое мое племя!», а дале силує ся му доказати: «… вы мыслите, что русскіе не имѣют литературы, школ, университетов? Да, знайте, русскіе имѣют даже и славнѣе, как вами прославлены чужіе народы. То не наше, говорят враги, но российское! Да, наше. Ибо хотя мы разлучены от сих братов, но что русским называть можно в словесности, то все и наше, ибо и мы русскіе» (выділеноє масным – В.П.) [8]. Тоты русофілські ідеї обставали жыти у русинській літературі и у ХХ столітію. Так, у пєсі пряшівського драматурґа Павла Федора (1884–1952) «Несчастная судьба», котра написана по російськы и выдана 1927 рока в Ужгороді, автор рисує образ русинськой інтеліґенції конця ХІХ столітія; суть то часы упадка москвофілського двиганя. Из ностальґіёв у драмі старі інтеліґенты пригадувут пережі часы, коли «русскій народ» мав за вождя Адолфа Добрянського. Автор-русофіл сімпатізує своїм героям, котрі усе ищи ся надівут дочекати на російську владу: «Не бойтеся русскіе дети!... Появится ещё русское копьё в Карпатахъ, и тогда спасены будутъ наши дѣти и внуки!» [9]. Пєса «Несчастная судьба» П. Федора – се образчик русофілськой літературы часу меживойня, коли російські політичні еміґранты провбовали реанімовати в краї русофілство, зберавучи під свою фану містну проросійську інтеліґенцію.

Мимоходом из текста комедії И. Даниловича-Коритнянського «Семейное празднество» и другых жерел дає ся дознати, же на тоти часы – 1860-ті рокы – карпаторусинська інтеліґенція хосновала добрі розроблену терминолоґічну базу односно етнічных означень «русин» и «русскій». Синонімічні ряды терминів, из єдного бока «руськый – угро-руськый – русинськый», а и з другого бока «русскій – россійскій» позволяли точно означити свою етнічну ґрупу (русинів) и одділити ї од росіян. Лем же ся містні москвофілы орієнтовали на Славянські комітеты в Росії, а через них на російську імперську владу [10]. Русины-москвофілы, наслідувучи Москву, и собі приставали на то, же русинська націонална самоідентифікація може зашкодити всеобщому славянському ци майглавно – восточнославянському єдинству. И кидь, напримір, українська інтеліґенція авадь словацька наробляли ідеї українськой (не малоросійськой) авадь словацькой (не чеськой) націоналной самоназвы, русины ся придержовали двоякой націоналной ідентифікації: 1) «русины» (локално, про себе), 2) «русскіе» (про шырокый славянськый світ). Штоважно, москвофілське двиганя не было єдинов формов еволуції карпаторусинськой націоналной ідеї. Уж на осінь 1871 рока Общество св. Василія Великого в Ужгороді, котре як важна общественна орґанізація на Підкарпатській Руси заступляло інтересы ушыткых підкарпатськых русинів-будителів, розділило ся на дві «партії» – москвофілів и «автохтонів». Процес «діленя» скончив ся тым, же ідейного лідера москвофілів Адолфа Добрянського издоймили гет из посады головы Общества. То ся стало на Шостых общих зборах, на котрі 16 (28) сектембра 1871 р. изыйшло ся майже сто членів Общества св. Василія Великого [11].

Роскол в Обществі св. Василія Великого указовав на два векторы державно-політичной орієнтації карпатськых русинів-будителів. И кидь перші ся орієнтовали на Москву як важный політичный центер славянства, и, годно быти, в головах дакотрых из радікалів вызрівала ідея єдиной славянськой державы під російськов коронов [12], то другі мали дяку обстати в рамах выпестованой через столітя угорськой державности. Полемізувучи на сторонах містной и львовськой пресы, противникы ся силовали доказати, же мавут правду, приводили арґументы тої правости и давали єдні другым характерістичні прозывкы. Радікалні діятелі, то значит москвофілы самі себе означовали як «патріотів» авадь «патріотичну партію». Вони вызнавали, же мавут на Подкарпатю мало єднодумників и же русин-інтеліґент на людях скорше ладен перейти на мадярськый язык, ги на російськый, авадь говорити по свому. Зато русинськоорієнтовану інтеліґенцію москвофілы означовали як «мадяронів» авадь «опортуністів». «Мадяроны», нарубы, характерізовали москвофілів як «реакціонерів», а себе тримали за «умірену партію». И кидь радікалы тримали опонентів за «убивць» свого народа, віры и народности, то «умірені» тримали москвофілів за тых, што присвоїли собі право спасати «руській народ в Угорщинѣ от грозящей мадяризаціи и латинизаціи» [13], хоть «под видомъ литературной дѣятельности панславизмъ и россійщина скрываются» [14].

Не позеравучи на вто, як себе ци своїх опонентів означовали представители єдной авадь другой «партії» будителів, треба вызнати, же тоты означеня не суть обєктивні, ани не прояснявут сущность історичных процесів того часу. На наш позір, яло бы скорше говорити за двоякый тип патріотизма карпаторусинськой інтеліґенції: єдна «партія» сповідовала «русофілськый» патріотизм, тогды як друга – «русинськый/угроруськый/угрорутенськый» патріотизм. И тота друга часть інтеліґенції прянула закласти основы націоналного (локалного) самоосмысленя, за котре днесь знаєме як за русинство. То самоє, роскол в Обществі св. Василія Великого указовав на двоякоє розуменя карпаторусинськов будительськов інтеліґенціёв языковой проблемы. Діскусія уж на зачатку 1870-х років на сторонах ужгородськых новинок «Свѣтъ» (1867–1871), а дале и новинок, што їх наступили, – «Новый Свѣтъ» (1871 – 1872), як и на сторонах галицькой пресы, указовала на кардіналні одличности у тому, як рішати проблему. Нароблявучи идеї «русскості», москвофілы ревниво позерали на «хыбашні» снагы карпатськых русинів мати свій писемный стандард на основі народной бесіды и розвивати русинськоязычне красне писемство. Вони доказовали, же за писемный стандард треба взяти кодіфікованый російськый язык. Їх опоненты глядали алтернативный варіант – язык, порозумительный не лем про інтеліґенцію, але про каждого простого чоловіка, як то мож видіти из многых публікацій, приміром из анонімной статі «Какъ намъ писати?» у «Новому Свѣті» (ч. 2 за 1871 рік) [15]. Якый би то мав быти стандард и на основі котрого из діалектів, як го кодіфіковати – на ушыткі тоты и другі вопросы отвіта не было. За оріентір інтеліґенція тримала язык книг Іоана Куткы (1750–1812) – културного діятеля из пережой епохы, майскорі – його «малый» катехизис. «Катихисїсъ малый» І. Куткы (перше выданя – 1801 р.) быв дуже популар¬ный передовшыткым помежи простый народ, і до 1931 рока дожыв ся 11 перевыдань. Популарность книг І. Куткы про ушыткі соціалні станы крыє ся в языку текстів, котрый ся формує під вплывом народной бесіды. Люде из низшых верств, освоївши елементарну освіту в материньскім языку, хватали ся до читаня тых книг, затоже легко розуміти їх содержаня. Стрічали ся там з текстом – некомплікованым і добрї изрозумителным, без зворотів і «темных» слов церьковнославяньского языка. Докінця і люде, котры не знали писати, з легкостёв могли порозуміти текст катехизиса на слух, бо тов бісїдов комуніковали в каждоденнім жывотї.

Миче ся у вочи, же на тот час ани москвофілы (русофілы), ани русинофілы не мали ясного видіня, ци даст ся прискіпити єден авадь другый языковый стандард помежи карпатські русины. Єдні ся излакомили кодіфікованым російськым стандардом, што мав за собов світового ровіня літературу. Другі сполігали на свою інтуіцію и лоґіку еволуції сусідных літератур, за котрі добрі знаєме, же из часу націоналного двиганя (так называна «Ярь народів») вони наробляли ідею кодіфікації свого літературного стандарда на основі народной бесіды [16]. Тоты снагы респектовав и уряд у Будапешті, котрый подля конституції декларовав право каждого народа ужывати и розвивати свій рідный язык. Не мож говорити за даяке третє направленя націонално-політично-културного двиганя, то значит за «мадяронство». Хотяй представителі обох направлень – и русофілского (менше), и русинофілского (веце раз),– котрі прянули на даякый способ ся поязати из мадярськов тітулнов націёв, лишали ся и рускости, и русинства – и скорше ся давали асиміловати. Русинофілы на початку 1870-х років зачали и поступно, хоть и тяжко, на конець ХІХ – зачаток ХХ столітія завершили процес русинськой націоналной ідентичности, писемного стандарда на основі народной бесіды и літературной творчости на свому языку. Русофілство же поступно прийшло в упадок. Єден из послідных русофілів, выдавець російськоязычного журнала «Листокъ» (1885–1903) Євґеній Фенцик из 1891 рока зачав выдавати «Додатокъ» до того выданя – для народа и по русинськы. А из 1904 рока Фенцик плановав выдавати и самый «Листокъ» на народній бесіді, лем же смерть выдавця завадила продовжити тото діло [17]. Фактично, наверненя на народну бесіду было капітулаціёв русофілства.

Але так то выйшло, же реалный упадок москвофілства и тріумф русинства ся припрятали помежи важні історичні событія. И было то поязане из діскрімінаціёв у Чехословакії русинськой націоналности у 20-30 рр. ХХ столітія, то значит из реанімаціёв русофілства и становленям українофілства. Політичні інтересы чехословацького уряда (здержовати претензії Німещины) доміновали над інтересами рішити карпаторусинську націоналну проблему: Чехословакії привиджалося, же признаня карпатськых русинів «закарпатськыми українцями» приведе до стабілного політичного союзеня из Радянськым Союзом, бо т.н. «закарпатські українці» у Чехословакії и українці у Радянському Союзі утворювут єдну етнічну ґрупу, а то є важнов мотиваціёв про політичне союзеня. Націонална політика Чехословакії поміняла ся лем на середину 1930-х років, коли українофілы-еміґранты зачали одкрыто проводити противочехословацьку політику. Вічна розопря українськых і російськых націоналістів, занесена помежи карпаторусинів еміґрантами из Російськой імперії, што ся роспадувала по Першій світовій войні, породила в сполоченськім жытю такый яв як «українофіл¬ство», причому реанімовала у краю потихы вмираюче «москвофілство». В сітуації нерозвитого чехословацького лібералізма, а главно стратеґічной лінії чехословацькой політикы, заснованой на изближеню из Радянськым Союзом, а значит на признаню русинів «україн-цями», русины на своїй земли обстали під троякым ідеолоґічным тиском: 1) українофілів, 2) русофілів и 3) чехословацькой етнонаціоналной політікы (до половкы 1930-ых років, дале держава признала хыбность дотогдышнёй націоналной політикы). Подпоровані владов Чехословакії, и українофілы, и русофілы неґативно позерали на розвой націоналной културы, літературы и языка аборіґенів – карпатськых русинів.

Позиція укра¬їнофілів на русинство копіровала вонкашну політику Радянського Союза і радянськой Україны, котрі пропаґовали тезу, же вшыткі восточні славяне карпатського ареала, хоть кым бы вони самі себе ідентіфіковали подля націоналности, суть українцями [18]. Іщі менше лоґічнов ся видит українофілська кон¬цепція о літературі карпатськых русинів. З єдного бока, українофілы голосят, же русинська народна бесіда цінна у про¬цесі розквіта літературы. Зато бы ся література мала дале розвивати якраз на основах народной бесіды. З другого боку – українофілы были за переход русинськых писателів на основы українського языка. Галицькый еміґрант Володимир Бірчак як єден із аполоґетів українофілства на Підкарпатю любив надганути, же: «…український напрям опирається на природнім праві, що народ має творити літературу в мові, якою говорить, яку розуміє. Оце природне право, щоб мова літературних творів була зрозумі¬ла найширшим верствам народа…» [19]. У лексіконі русо¬філів снагы русинів вытворити собі літературный стандард потовмачує ся як „каліченя російського языка“ («калечить русский язык»). Русофілські новинкы «Карпато-русскій вѣстникъ» у 1923 році в єдній із редакційных статей (из 15-го апріля) писали: «Имя Дух¬новича есть понятіемъ истинной русскости, выраженіемъ русскаго патріотизма и культуры… Важно это теперь, когда поодиноки блудные сыны нашего народа искалѣчатъ языкъ нашъ, русскій языкъ Духновича и хотѣли бы создати никому не нужный новый литературный языкъ. Однако этого не допуститъ самъ карпаторусскій народъ» [20].

Процес становленя професійного літературознательства у карпатськых русинів прийшов ся на часы по Першій світовій войні. И кидь українофілы и москвофілы одтяговали ку собі інтелектуалні силы русинів, гет часто оціненя еволуції карпаторусинськой літературы ишло в рамках москвофілства авадь українофілства. И єдні, и другі, хоснувучи архаїчну форму історичного етноніма карпатськых русинів – «руськый» - «русскій», – капчали себе ид русинському духовному наслідству, обы леґітімовати свої снагы владіти Карпатськов Русю. Доста пригадати факты, як ся закладали, наприклад, «Просвѣта Пôдкарпатськоѣ Руси» (1920) и «Руський театр Товариства «Просвѣта» (1921) – не декларувучи свою українську націоналну орієнтацію. Нарубы, «Просвѣта» зачала выдавательське діятельство из перевыданя пєсы «Добродѣтель превышаетъ богатство» (1921, 2-е выданя – 1923 р.) А. Духновича, котрый, як то зазначено у спередслові, хотів «пôднести душу простого Русина и привести єго близше до свѣтла» [21]. Москвофілы у 20-40 рр. ХХ столітія тоже проіґноровали русинські пласты културы карпатськых русинів – від 1860-ых и до 1920-х років. Перескочивши через них, стали перебілшовати роль «русофілского патріотизма». Подля москвофілськой теорії, російськоязычна література у 20-і рокы ХХ столітія наступила ідеї будителів і продовжила борьбу против асимілації и мадяризації, а тоту борьбу ищи из середины ХІХ столітія вели русофілы, котрі боёвали як против мадярськой влады, так и против містных «мадяронів», котрі выказовали лоялность до влады мадярів. Тот «мостик» (естафету-наступу поколінь), коли література 20-х років ХХ столітія гибы наступила ідеї будителів другой половкы ХІХ столітія, фактично, скрывав факт упадка русофілства, його фіаско уж на конець ХІХ столітія. Нарубы, він підносив національно-політичне двиганя москвофілів ги тріумфуюче.

Наконець, така «еволуція» іґноровала єдине успішне двиганя на Підкарпатській Руси – карпаторусинське, котре, через діскусії (на сторонах новинок «Свѣтъ» и «Новый Свѣтъ») не нараз, але стало на ногы, перейшло через ограниченя, поязані из австро-мадярськов угодов 1867 рока, противросійськым настроєм мадярського общества, дале ся выкрішталізовало у научно-публіцістичній, поетичній, прозаїчній и драматичній творчости и на зачаток ХХ столітія дало красні інтелектуалні и естетичні плоды. Научник Гіядор Стрипськый, оцінювучи тото двиганя в статі «Москвофілство, українофілство и наші домашні русины», у 1913 році писав: «Як лем вони [русины] одшмарили мішаный язык [язычіє], што убивав ідеї, быв мертвый, и поклали в основу своєй културы каждому порозумительный селськый язык, перед шыроков общинов народа ся отворила книга наукы и путь проґреса. Днесь, по 60 роках, руснацькый народ має солідну літературу, искуство, науку и веце културных орґанізацій» [22]. Днесь, в період Третього русинського возроженя (из 1989 р.), по півстолітнёму періоді заказаной русинськой націоналности, многоє у літературознательстві треба дати на своє місто. Еволуцію літературного жытя під Карпатами не мож достойно оцінити лем на основі творчости будителів-русофілів, без його карпаторусинського сеґмента, котрый хронолоґічно обключає період из зачатку 1870-х и до 1920-х років. Сесь період означуєме як ПЕРІОД КРІШТАЛІЗАЦІЇ русинськой ідеї. Тото знатя пак даст порозуміти процесы консолідації русинства у період меживойня, розвиваня його у часы Другой світовой войны в рамках Подкарпатського общества наук, але и лоґічность Третього русинського возроженя у новійшу добу. Як знаєме, імпулс тым процесам дала остра діскусія на сторонах новинок «Свѣтъ» и «Новый Свѣтъ». Ідейні гляданя будительской інтеліґенції одзеркалёвали общу тенденцію демократизації в обществі и досягнутя цивілізації про шырокі верствы русинського жытельства, яке не знало ани російськый язык, ани язычіє і жадало иншый языковый стандард – карпаторусиньскый язык, котрый іщі требало сформовати, максимално приближуючі го до розговорного языка народа («бесіды»).

У контексті тых діскусій у колі інтеліґенції ся выкрішта¬лізовала концепція окремішности, яка поступно стала домінуючов у научных роботах Євменія Сабова, Гіядора Стрипського, Александра Бонкало, Антонія Годинкы, Івана Муранія и др. Є. Сабов у 1893 році у своїй знамій «Христоматії...» [23] акцентовав увагу на окремый історич¬ный розвиток карпатськых русинів и, як прояв того розвитку, демонстровав творы «угро-русской» літературы. Важный етап быв поязаный из имням лексикоґрафа Ласло (Василя) Чопея (1856–1934). У 1883 році він выдав першый словник русинського народного языка. Быв то «Русько мадярский словарь» (Будапешт, 1883) на 20 тысяч слов, котрый дістав премію Фекейшгазі од Мадярськой корольськой академії наук. У тот самый час Л. Чопей написав и выдав дакілко першых русинськоязычных учебників про русинські школы. Были то «Руська азбука и первоначальная читанка» (1881), «Руська читанка дѣля другои класы нарòдныхъ шкòлъ» (1894) и др. Поступно карпаторусинськый напрям у літературі и културі посилнює ся такыми особностями як то Петро Кузмяк (1816–1900), Юрій Жаткович (1855–1920), Иван Кізак (1856–1929), Емілій Кубек (1857–1940), Василь Гаджеґа (1864–1938), Михайло Врабель (1866–1923), Іриней Леґеза (1861–1929), Антоній Годинка (1864–1946), Іван Поливка (1866–1930), Михайло Поливка (1868–1944), Міхайло Мудрі (1874– 1936), Гіядор Стрипськый (1875–1946), Сидір Білак (1889–1944), Иван Васько (1889–196?), Лука Демян (1894–1968), Гавриїл Костелник (1886–1948) и др. Выданя русинськой пресы на народній бесіді обговорёвало ся ищи на зачатку 1870-х років, але перші новинкы зачали выходити лем під конець ХІХ столітія. Были то новинкы:
— «Недѣля» (1898–1919) в Будапешті. Редактор Михайло Врабель. Ґазета выходила из подпоров уряда Угорського корольства.
— «Наука» (1897–1914; 1918–1922) в Ужгороді. Редакторы: Юлій Чучка, Василь Гаджеґа, Авґустин Волошин. Выдавало новинку Общество св. Василія Великого, а з 1903 р. єго правонаступник – выдавательство «Уніо».
– «ЛЕМКО» (1911–1913). Зачала выходити лемко-русинська новинка у Львові, дале у Новому Сончі і Ґорліце. Редакторы: Ґриґорій Гануляк, Александр Гассай, Дмитро Вислоцькый (Ваньо Гунянка), Илля Гойняк и Иван Андрейко.

Вершинов періода крішталізації русинськой ідеї у літературі стала творчость нараз двох писателів, што репрезентовали два реґіоны карпаторусинського світа и мали значный вплыв на далше розвиваня карпаторусинськой літературы. Вбоє представили читателю высокоякостні творы, естетично вытончені. Вбоє своёв творчостёв завершили процес гляданя русинами угро-рутенського, угро-руського, дале – карпаторусинського языкового стандарда. Одмітувучи російськый язык и язычіє, у своїв творчости ся исперли на народну бесіду и так вытворили літературні стандарды про свої реґіоны. Были то воєводинорусинськый писатель Гавриїл Костелник и подкарпаторусинськый писатель из Пряшівськой Руси, котрый жыв и писав у США, Емілій Кубек. Гавриїл Костелник – зачинатель воєводинорусинськой літературы и автор ґраматикы воєводинорусинського літературного языка (1923). Є він автором многых поетичных, драматичных ай про¬заїчных творів, написаных на тім літературнім стандарді. Першов провбов стала поема «З мойого валала» (1904). Важный вплыв на становленя воєводинорусиньской літературы мала але і траґедія «Єфтаёва дзівка» (1924).

Емілій Кубек – автор многых оповідань и першого романа в карпаторусинській літературі; він доказав, же русинськый язык валушный про великі прозаїчні формы. Його тритомный роман «Marko Šoltys» (написав у США у 1915 р., напечатав там аж у 1922-1923 рр.) мож означити як саґу, то значит твір, котрый повістує за россяглый період жытя літературного героя. Писательська робота привела Е. Кубека ид вопросу стандардізації літературного языка, він вытворив писемный стандард на основі єдного з маковицькых діалектів. Штоправда, тот стандард не дало ся из Америкы пошырити на карпатську отцюзнину. Тото изробив уж у 1941 році Иван Гарайда – написав и выдав в Ужгороді «Грамматику руського языка». Фактично, через розуменя главных тенденцій еволуції літературного двиганя у карпатськых русинів приходиме ид потребам мати нову сістему оціненя літературы «од Духновича и до Кізака», то значит од другой половины XIX и до 20-х років XX столітія. В основу той сістемы коордінат має лячи не міф за борьбу русофілів из «мадяронами», а цалком иншака концепція – крішталізації русинства. Тым порядком творчость Ивана Кізака є важным сеґментом еволуції карпаторусинськой літературы, котрым ся завершає період крішталізації русинськой нації. Але и зачинат ся етап розвиваня окремішной карпаторусинськой літературы у часы меживойня и Другой світовой войны.

Література
1. Веце за біоґрафію и творчость Ивана Кізака позерай: М. Ричалка. Іван Кизак – педагог і борець за розвиток культури свого населення // Голос Карпат, Пряшів, 1999, № 9-11, с. 1-4; В. Хома. Завзятый Русин, културный діятель і літератор (Іван Кизак, 14.12.1856 –19.10.1929).– Русиньскый народный календарь на 2004 рік / Зоставитель А. Зозуляк.– Пряшів, 2003, с. 118 -121; П.Р. Маґочій. Кизак Іван // Енциклопедія історії та культури карпатських русинів / заг. ред. П. Р. Маґо¬чія, Ужгород, 2010, с. 332.
2. Творы И. Кізака не позберані, мала їх часть напечатана у книзі: Поети Закарпаття: Антологія закарпатоукраїнської поезії (ХVІ ст. – 1945 р.) / Упоряд.: В. Микитась, О. Рудловчак, Братіслава–Пряшів, 1965, c. 335-338.
3. Там же, с. 335-336.
4. Позерай: Ингарден Р. Исследования по эстетике / Перевод с польского А.Ермилова и Б.Федорова, Москва, 1962.– 572 с.; Інгарден Р. Художні цінності та естетичні цінності// Філософська думка, Київ, 2005, № 6, с. 65-87.
5. Rusinko E. Straddling Borders: Literature and Identity in Subcarpathian Rus’, Toronto – Buffalo – London, 2003, p. 15.
6. Позерай: В. Падяк. Ужгородський тижневик «Новый Свѣть» (1871–1872): Анотована бібліографія матеріалів та історичний нарис, Ужгород, 2006, с. 76.
7. Феерчак П. И. Письмо Петра Ивановича Феерчака Василию Ивановичу (?), от 30 янв. 1868 г. [Отрывок из статьи об Угорской Руси] / Российская государственная библиотека (Москва), Отдел рукописей, фонд 239, картон 23, ед. хр. 51, л. 1-6.
8. Цітуєме подля выданя: И. И. Корытнянскій-Даниловичъ. Семейное празденство / Издательская секція Общества А. Духновича въ Прешовѣ «Родное слово», Прешовъ, 1943, с. 40-41.
9. Федоръ П. С. Несчастная судьба: Народная пьеса въ 4-ехъ дѣйствіяхъ / Изданіе Культурно-просвѣтительн. О-ва имени Алекс. Духновича въ Ужгородѣ : Выпуск 34, Ужгородъ: Типографія Г. Миравчика, 1927, с. 13.
10. Падяк В. З історії діяльності Слов’янських комітетів поміж русинів: невідоме листування А. Кралицького з М. Раєвським 1865-1866-го років// Ідеї слов’янської єдності та суспільна думка на Закарпатті в XIX – XX ст.: Доповіді наукового семінару, присвяченого 150-річчю Слов’янського з’їзду в Празі, Ужгород, 1999. – с. 62-78.
11. Падяк В. Ужгородський тижневик «Новый Свѣть»…, с. 80.
12. Падяк В. З історії діяльності Слов’янських комітетів поміж русинів…, с. 66.
13. Падяк В. Ужгородський тижневик «Новый Свѣть»…, с. 52.
14. Падяк В. Ужгородський тижневик «Новый Свѣть»…, с. 53.
15. Падяк В. Ужгородський тижневик «Новый Свѣть»…, с. 74.
16. Веце за языкову діскусію позерай: В. Падяк. Становлення журналістики Угорської Русі: газета «Новый Свѣть» та її сучасники // В. Падяк. Ужгородський тижневик «Новый Свѣть»…, с. 3-38; главно с. 16-19.
17. Тіхий Фр. Розвиток сучасної літературної мови на Підкарпатській Русі / Переклад Л.Белея, М.Сюська, Ужгород, 1996, с. 113-114.
18. Скрипник М. Національне відродження в сучасних капіталістичних державах на прикладі Закарпатської України// Прапор марксизму, Харків, 1928, № 1 (2), с. 229-230.
19. Бірчак В. Літературні стремління Підкарпатської Руси, Ужгород, 1937, с. 156.
20. Дуличенко А. Письменность и литературные языки Карпатской Руси (XV – XX вв.): Вступительная статья. Тексты. Комментарии, Ужгород, 2008, с. 457.
21. Переднє слово до другого выданя // А. Духновичъ. Добродѣтель превышаетъ богатство: Игра въ трехъ дѣйствіяхъ: Друге выданя / Выдавництво Товариства «Просвѣта» въ Ужгородѣ, Ужгородъ, 1923, с. 4.
22. Sztrpsky Hiador. Moskophilismus, ukrainismus és a hazai rusznákok // Budapesti Szemle, 153 köt., 1913, 279-280 old.
23. Сабовъ Е. Христоматія церковно-славянскихъ и угро-русскихъ литературныхъ памятниковъ, Унгваръ, 1893, 236 c.