25. марець 2010 є вызначным днём нелем про директорку Інштітуту русиньского языка і літературы Пряшівской універзіты в Пряшові – ПгДр. Анну ПЛЇШКОВУ, ПгД., але і про Русинів Словакії, бо в тот день на Філозофічній факултї Універзіты Коменського у Братїславі як перша ся габілітовала на доцентку славяньскых языків і літератур із замірянём на русиньскый язык і літературу. Єй габілітачнов роботов была моноґрафія „Language and National Іdentity: Rusyns South of Carpathians“ (Язык і народна ідентіта: южнокарпатьскы Русины) (New York: Columbia University Press, 2009, 230 с.)) і габілітачна лекція на тему Сучасный став русиньского языка на Словеньску. ҐРАТУЛУЄМЕ!

Біоґрафія Анны Плїшковой Народила ся 27. юна 1964 в сниньскім шпыталю, в тім часї в Гуменьскім окресї, в сучасности є то окрес Снина Словацькой републікы. Ціле єй дїтинство і рокы аж до скінчіня середнёшкольскых штудій были тїсно звязаны з родным селом єй предків з няньковой стороны – зо селом Пыхнї, од Снины оддаленім лем шість кілометрів. Етноґрафічна теріторія обидвох споминаных окресів – Снины і Гуменного – як і ціла часть северовыходного Земпліна, в якых ся находять, є знама высоков концентраціов выходославяньского несловацького жытельства. Про рядовых членів того етніка, враховано єй родины в жывотній етапі звязаній з Пыхнями, їх конкретна народна ідентіта з розлічных прічін нїґда не была темов дня. Хохь дїдо, баба, отець, мама передали єй і братови дїдовизну найхарактерістічнїшу про тото етнікум – бісїду, но не шпеціфіковали, яка то є бісїда. Дома часом, главно од дїда і бабы, чули о „руській“ бісїдї, о „руськых“ буквах, „руськых“ школах, „руськых“ людёх, „руській“ вірї, но за граніцями єй села, кідь по скінчіню пятой класы Основной школы в Пыхнях до шестой класы стала ходити до недалекой Снины, тогды іщі переважно заселеной западославяньскым сотацькым жытельством, од сниньскых школярїв наадресу єй і подобных селян часто чула, же суть „Rusnáci“. Тота назва сільскым несотацькым дїтём, пришовшым до чуджого містьского середовища з іншаков бісїдов, припадало як штось меншецінне. Навчаючі ся в самостатній малій „україньскій 6. Д класї“, де ходило 14 Пыхончан, наперед в сусїдстві великой, понад 30-містной словацькой класы „6. Б“, через яку нам требало переходити до „нашой україньской“ мінікласы, а од шестой по восьму класу навчаючі ся в просторово цалком оддаленых класах од словацькых, в части школы, яку хтось адекватно назвав „Камчатка“, перешло пару школьскых років, якы ся про ню стали першов вызначнов конфронтаціов з вопросом народной ідентічности так єй, як і цілого властного етніка.
Продовжуюче середнёшкольске навчаня в україньскій класї сниньской ґімназії навонок автоматічно могло евоковати нашу етнічну приналежность або холем зачатый процес єй формованя. Но кідьже ку конкретній народній ідентічности нас нихто не выховлёвав, внаслїдку дакотрых індіцій зо середнёшкольского середовища, якы она і єй сокласници реґістровали способом адекватным віку – напр. чом в словацькых класах ґімназії была значна часть штудентів несловацького роду, чом учітель україньского языка і літературы свідомо неґовав середнёшкольскы учебникы довезены з Україны, якы сам охарактерізовав як „надміру тяжкы про них“, і чом намісто того їм давав інформації зрозумілым языком, росшырены о „містных“ писателїв і інтелектуалів, о котрых в україньскых учебниках не было ани рядка, і под. – мусили зачати дакотры вопросы у звязи з народнов ідентічностёв містного жытельства ставляти, і хоць одповідї на них не приходили.
Днесь уж знать, же одповідї на даны вопросы не суть нияк раз просты, а высвітляти їх молодым людём в школьскім віцї не є все легке дїло. Зато ся переважно тактічно обходили, і радше ся дотримовала офіціална лінія, яка час од часу заходила до абсурдностей. Лїпше собі їх зачала усвідомлёвати як штудентка высокой школы – Універзіты Павла Йозефа Шафаріка в Кошіцях, Філозофічной факулты в Пряшові, де в роках 1982 – 1987 штудовала в рамках штудійного одбору учітельство общоосвітных предметів комбінацію україньскый язык і література – словацькый язык і література. Як высокошколаци, по першыраз были прямо конфронтованы з іншов, „твердшов“ сторонов практікованя україньской народной ідентічности в бывшій Чехословацькій републіцї: інформація з імператівнов конотаціов, яка єй застигла такой у першых семестрах штудія, звучала, же „каждый штудент україньского языка мав бы мати в леґітімації записану україньску народность“. Засяг до пріватных сфер дакотрых штудентів, а тым властно і їх родічів, якы на основі властного рїшіня дали записати своїй дїтинї при народжіню народность таку, а не інакшу, ю і єй сокласників надкусили, же сьме мали право запохыбовати, ці є вшытко впорядку з етаблованём україньской ідентічности в тогдышнїй Чехословакії. Наісто, нелем она дома задавала дакотры вопросы родічам або старым родічам на тему народной ідентічности містного жытельства. Одповідь бабы ся єй запамятала доднесь: „У нас до кінця другой світовой войны о Українцях не было чути. Быв ту єден учітель Шпілька, котрый утїк з Росії іщі по октобровій револуції, і гварив сі, же він Українець. А пак сьме знали лем за бандеровцїв...“ На высокій школї учіли їх україньскый язык і літературуі з єдного боку Українці-еміґранты а з другого боку домашнї, а праві вдяка домашнїм україністам она і єй сокласници дістали найлїпшы основы з „діалектолоґії україньского языка“, што в днешнїй термінолоґії бы сьме могли назвати – з русиньского языка. Ведь найвеце тем в рамках каждорічного штудентьского научного дїятельства (ŠVOČ – študentská vedecko-odborná činnosť) або діпломовых робот з україньского языка было задаваных і спрацованых з конфронтачной діалектолоґії (україньско – словацькой). І она была єдным зо штудентів, якого діалектолоґія заінтересовала до такой міры, же почас штудія каждорічно выступала на конференціях „ŠVOČ“ – цілоуніверзітных і цілословеньскых, і єй перша важнїша робота з діалектолоґії – діпломова робота (1987) – была на тему словотворїня в „україньскых“ діалектах в порінаню з україньскым літературным языком і словацькым языком. Дана тема ю привела к практічному познаваню шпеціфічных знаків несловацькых говорів Земпліна, Маковіцї, Шаріша і Спіша, што ся єй пізнїше придало, бо якраз тоты знаня могла найвеце схосновати в практіцї. Єй практічный жывот по скінчіню высокошкольскых штудій быв нецілы три рокы (1987 – 1990) звязаный з редакціов україньского тыжденника в Пряшові „Нове життя“, де дістала роботу редакторкы. Тот недовгый час в редакції про ню став ся найбівшов і про єй далшый жывот найвызначнїшов школов жывота. Частый контакт з людми, переважно по селах северовыходной Словакії, єй понукнув можность нелем на здобываня інформацій о їх каждоденнім жывотї, але тыж о їх поглядах на вопросы народностного характеру, якы ся в такій натуралній подобі не дали в тім часї вычітати з ниякой літературы. Роспор міджі офіціалнов лініов штату, преферуючов україньску ідентічность, і реалнов сітуаціов містного жытельства, лем в малій мірї акцептуючого тоту лінію і все у бівшій мірї прихыляючого ся к словацькій народній ідентічности, не мож было не видїти і не глядати прічіны. Одповідёв на них быв 17. новембер 1989 року і наслїдна тзв. нїжна револуція, в якій ай Русины в Чехословакії ся зачали актівізовати за свої етнічны права, в першім рядї за обновлїня народности „Русин“ і єй рівноправне поставлїня з іншыма народностями в штатї, за право на хоснованя свого материньского языка в публікаціях, медіях, школах, театрї, церькви і в іншых інштітуціях, за право на штатну підпору розвоя свого културно-народностного жывота, і т. д. „Голос Русинів“ зразу нашов своє місце і на двох сторінках україньского тыжденника „Нове життя“, приправов котрых была повірена праві А. Плїшкова. Пестрость русиньскых діалектів на сторінках „Голосу Русинів“ сіґналізовала неминучость процесу формованя языковой нормы а в будучности може і кодіфікації русиньского языка. Од юна року 1991 єй жывотна путь была уж офіціално звязана з русинством: сїм років (1991 – 1998) в ролї редакторкы і заступкынї шефредактора русиньской Редакції Русин і Народны новинкы у Пряшові, десять років (од септембра р. 1998 – доднесь) в ролї одборной асістенткы Оддїліня русиньского языка і културы, наперед Інштітуту народностных штудій і чуджіх языків Пряшівской універзіты в Пряшові (1998 – 2006), пізнїше Інштітуту реґіоналных і народностных штудій ПУ (2006 – фебруар 2008), а од 1. марца 2008 самостатного Інштітуту русиньского языка і културы ПУ, якого од 12. юна 2008 єм ся стала директорков.