На Словакії маме не так много русиньскых писателїв, а іщі скромнїша їх продукція, хоць в дакотрых припадах так тому не є. То мож, наприклад, повісти о небогій Марії Мальцовскій, Штефанови Сухому, Миколаёви Ксенякови, Осифови Кудзеёви або Юркови Харитунови. Але в їх припадах кількость не знижує якость, праві наспак, хоць, ясно, же не кажда книжка вышла на єднакій высокій уровни. За якостны книжкы красной літературы так поступно дістали і найвысше писательске оцїнїня, а то Премію Александра Духновіча за русиньску літературу за окремы рокы, котры удїлює Карпаторусиньскый научный центер у США. І так, хоць маме немного поетів, прозаїків і драматурґів, але і так маме найвеце оцїненых книжок красной літератруры данов преміёв.

Далшый русиньскый плодный автор є Штефан Смолей із Міджілабярць на Словакії, котрый, як нам недавно повів, бо веде собі точну евіденцію, написав уж 1460 творів і вышло му 8 вісем книжок, девята є в друку і выйде до кінця 2013 року. Може, было бы добрї їх перераховати про історію і про тых учнїв, котры ся учать русиньскый язык і културу на школаx (Чудны думы, 2005; Не ганьб ся, Русине! 2005; Юрковы пригоды, 2007; Бескидьскы співы, 2008; Нагода або судьба, 2009; Людьскы радости і безнадії, 2011; Несповнены тужбы, 2012).Также то є далшый писатель, якым ся можеме похвалити, а, можно, скоро і він ся похвалить удїленов му преміёв, яку споминаме высше. Быв бы то красный дарунок і к ёго 80-річному юбілею од свого народжіня, яке ославив не так давно в кругу родины. „Быти честным, але і другым людём дати честь, никого не понижовати. Люблю правду, хоць даколи неприємно єй всягды говорити і просаджовати. Але, жаль, і неправда поміджі людей ходить. Не люблю тых, котры самых себе повышують, а другых понижують.“

То суть слова Штефана Смолея, якы перед роками повів у розгласі, слова чоловіка, якому скусеность надiктовала тоты слова. То суть слова свіжого юбіланта (нар. 13. септембра 1933 роцї в Рошківцях, Міджілабірьского окресу). Ёго жывотопис бы ся змістив на єден папірь, але кібы сьме го розміняли на дрібны, не стачіла бы ани єдна книжка. По штудіях в Гуменнім, Меджілабірцях, Жілінї, Празї, найкрасшы рокы свого жывота одробив у Вігорлатї в Снинї, потім у Міджілабірцях, де наступив як конштруктер шпеціалных выробных помоцок і одробив 32 рокы. Перед одходом до пензії пару років робив у заводній технічній кніжніцї. Вєдно із своёв женов Mаріёв выховали троє властных дїтей а двоє братовых. Днесь жыє в Міджілабірцях в тяжко поставленім своїм домі, тїшить ся із внуків, якы ку нёму приходять, як і іншы з родины, часто з кактусами, котрых як актівный кактусарь має пару десяток.

Але, самособов, найвекшов ёго ласков є писаня. І хоць цїлый ёго жывот ся уберав технічным напрямом, Штефан Смолей зістав вірный гуманітному напряму, зістав вірный слову, красї, поезії, атрібутам, якы ся може зродили давно в ёго голові, іщі, може, в часї дїтинства, кідь в Рошківцях по полю бігав, або тяжко робив на господарьстві і думав, як вылїіпшыти жывот своёй родины, але і цїлого краю. Залюбив ся до писаня. Оно му приносило і приносить радость. В рядках міг сховати свою самоту, жаль, радости, але выповісти і планы. Залюбив ся до писаня, бо быв залюбленый до свого родного краю, до своёй Лабірщіны, природа якой є наповнена поезіёв, а жывот реалнов прозов. Іншпірація ся сама нукать. Зато Штефан Смолей не міг не писати, бо му то не дало. Як говорить ёго біоґрафія, скусив того много далеко од дому, глядаючі собі дорогу ку науцї. Было то в часї паробскім, кідь ёго душа была як сейзмоґраф і приїмала околитый світ дуже чутливо. Выгодованый в тяжкых сільскых условіях, знав, што то є робота, тримав в почливости свої звыкы, родне слово, материну молитву. Тото вшытко ся не могло не одбити на ёго творчости.

Треба знати того чоловіка. Скромный, почливый, а душа му аж горить од напятя, од множества емоцій, якы ся друть з ёго внутра на верьх. Чекають, жебы їх ожывити, звічнити. Знаєме наш русиньскый край. В котрім кутику бы сьме не были. Є наповненый пригодами, леґендами, мітами. То стара правда. Лабірьскый не творить выняток. Наопак, є дуже шпеціфічный, а заєдно ай тіпічный. Штефан Смолей тото добрї знає, а зберать окрушынкы із свого краю, злїплює їх довєдна із своїма скусеностями, конштруує до слов, рядків, до самостатных творів. Мали бы сьте відїти тоты штосы ёго творів! Каждый має своє чісло, каждый має своє зачленїня. Подля поезії, прозы, баёк, мініатур. Каждый твір є під своїм чіслом. Доднесь написав Штефан Смолей, родак із Рошковець, множество творів. Є там поезія, проза, але і драматічны творы. В ёго творчім списку суть афорізмы, байкы і іншы жанры, як, наприклад, співанкы, якы зложыв про колектів Лабірчанка. Зачінав, самособов, як векшына писателїв, поезіёв, а то по руськы, поступно перешов на русиньскый язык, з якым але в тоталітатнім часї не успів. Лемже писав дале. Сам про себе, а то робив добрї. Шансу дістав аж по роцї 1989, а то в Народных новинках і в часописї Русин. Поступно поезія му не стачіла на зображіня реалного способу жывота. Пустив ся до прозы, а выслїдком є ряд повідань, новел, а даякы творы претендують і на роман. Родичі, дїти, родный край, русинство, морално-етічны проблемы – то суть главны темы, якых ся дотулять пан Штефан Смолей у своїх многых творах. Спомяну Юрка, Знижованя властных тровів, Грибову мачанку, Велике чудо, Невелика шкода, Треба почекати до лїта і ряд іншых.

Найлїпше, подля нас, ся му дарять короткы прозовы творы, якы описують пригоды зо жывота обычайных людей. На першый погляд ся здадуть дость прозаічно описаны жывотны періпетії нашых людей. Але кідь чоловік до них глубше вникне, прийде на то, же то суть маленькы перлы з русиньского жывота, а про розвой русиньского языка і русиньского жывота в будучности будуть мати велику цїну. Сам автор повів: „Сучасность можеме фотити, філмовати, малёвати, дістати на казеты, но минулость нашого народа дасть ся уж лем описати. А то уж лем з памяти і бісїды нашых старых людей. Думам собі, же чім веце захраниме і запишеме з минулого нашого народа, о тілько веце будеме богатшыма. Зато і моёв тужбов є у своїх стишках і повіданях чім веце описати давно пережыты пригоды по нашых селах, міджі нашыма людми так, як нам о них говорили і говорять старшы люде із нашых сел.“

Святы слова. Лемже, што може днеська писатель? Може быти не знати якый умелецькый, не знати якый русиньскый, векшу цїну мають люде, якы за свій жывот не прочітали ани єдну книжку, але знають раховати до десять. То є основа основ. Лемже што зістане по чоловікови? Ціфры або опис зо жывота? Што має векшу цїну? Ах, люде, людкове ... Пан Смолей написав того много-премного. Правда, не каждый ёго твір є валовшный на публікованя, але добры редакторы выбрали з ёго творів прекрасну саґу русиньскго жывота і увели єй до жывота. Ах, людкове, та ці цалком сьме спотворіли, затвердли ку красї, поезії, ку красному слову? Не думам сі, сьме пересвідчены о тім, же Русины такы не суть, же їм залежить на своїм „я“, бо на зачатку своёй ідентіфікації не зажыли нич доброго. Іщі, може їм зістав великый фалаток людьскости, якый в собі затримує ай умелецьку сферу, красне слово, яке нас жывить, духовно тримать над гладёв каждоденного сірого жывота ...