(Скорочено.)

Послїднїх тісяч років характерізують неперестанны конфлікты міджі латиньскым (западным) і ґрецькым (выходным) обрядом. Середнёвічныма словами повіджено: їднать ся о конфлікт міджі латиніками і ґреками, причім під латиніками і ґреками ся розумить приналежность к дакотрому народу або хрістіаньскому обряду – оріґіналному ґрецькому і новому – латиньскому. Карпатьскы Русины жыють на граніцях латиньского і ґрецького обряду – прото ся тот міджіобрядовый конфлікт дотыкать і їх, може веце як другых народів... Русины ся все в минулости прихыляли ку ґрецькому – выходному обряду, прото латинізація їх традічного обряду, ку котрому інкліновали їх предкы, не є про них позітівным фактом, наспак. Прото і в сучасности чують як неприродне, кідь докінця римскый папа Бенедікт ХVІ. выменовав за єпіскопа про русиньскых ґрекокатоликів на Закарпатьскій Українї не ґрекокатолика, але рівно римокатолика – монаха-лазарісту Ёго Преосвященство Мілана Шашіка... Тот акт мож назвати латинізаціов Мукачовской ґрекокатолицькой єпархії на початку 21. стороча...

ІІ. Ватіканьскый собор повів ясно: СТОП латинізації!
По ІІ. Ватіканьскім соборї в 60-ых роках 20. стороча латиньска церьков конечно теоретічно (шкода, же лем теоретічно) змінила свій погляд і приступ к восточным обрядам і церьквам. ІІ. Ватіканьскый собор ясно учіть і завязує римокатоликів на цїлім світї, жебы узнавали рівность вшыткых хрістіаньскых обрядів у церькви.
Перед ІІ. Ватіканьскым собором римокатолицька церьков послїднїх скоро тісяч років офіціално учіла і проголошовала, же латиньскый обряд є першым міджі вшыткыма обрядами і мать прото предность перед нима – по латиньскы ся то выголошовало словами: „PRAESTANTIA RITI LATINI.“ Єрархія латиньской церькви ся подля того і справовала – вела (нераз огнём і мечом, або інтріґами) „INO-OBRADOVCIV“ на цїлім світї к „першопочатковому“ – латиньскому обряду. Тот пожалованя годный процес ся называть „латинізація“.
Дяковати Господу Богу „латинізація выходных обрядів“ уж теоретічно понад 50. років є минулостёв, хоць практічно розлічныма формами ся надале реалізує. ІІ. Ватіканьскый собор і так зробив велике дїло: римокатолицькый єпіскоп, або „кшёнц-священик“, котрый днесь латинізує, уж ся не може одкликовати на офіціалне учіня латиньской церькви і папу римского, але латинізовати мусить застерто і тайно. Окрем того, і в моралній ровинї ся провинює, бо не слухать свій властный церьковный закон, котрый быв ясно установленый на ІІ. Ватіканьскім соборї...

Римокатолици і православны вірять в того істого Бога і мають тоты істы св. тайны
По ІІ. Ватіканьскім соборї дав римскый папа приказ вытворити теолоґічны комісії, котры бы штудовали поєдны выходны обряды, ці суть церьквами, ці мають платны тайны-святости і под... Пришло ся на то, же вшыткы православны церькви суть скуточныма церьквами і належать до єдной Хрістовой церькви, бо мають платну тайну Божой Євхарістії і таксамо і другы тайны (святости).
Ісус Хрістос не приказав шырити латиньскый обряд, але віру в Троєдиного Бога в будьякім обрядї
Спаситель Ісус Хрістос не приказав своїм ученикам, жебы всягды шырили віру в латиньскім обрядї (котрый в Хрістовых часах ани не єствовав), але жебы шырили віру в Ісуса Хріста в народам властній културї, а то єсть – соборность (=католиціта). Зато бы мали римокатолици познати а конечно і практічно узнавати, же церьков (права віра в Ісуса Хріста) є лем єдна соборна і має ся шырити у вшыткых обрядах.
Святый Дух найлїпше знав, чом на контінентах Африкы, Азії і Европы вытрїснув якраз в тых-котрых выходных обрядах. Святого Духа не мож сперати експанзіов европской польской (Іоан Павел ІІ.) або нїмецькой (Венедікт ХVІ.) културы, або латиньскости на укор успішности шырїня віры в Троєдиного Бога... Прото бы римскый папа мав своїх латиньскых місіонарїв в Африцї, Азії, южній і выходній Европі підрядити юрісдікції містных православных патріархів (Конштантінопол-Істанбул, Александія, Антіохіа, Єрусалим, Москва, Белеград, Софія, Букурешть... – тадь римокатолици днесь учать, же православны суть повноцїнныма церьквами) а тоты бы мали в містных властных выходных обрядах шырити праву віру в Ісуса Хріста. Вшыткы фінанції зо Западу на поміч шырїню хрістіанства на Выходї і в Африцї бы таксамо мали іти до рук і компетенції даных православных патріархів.
Кібы римскый папа Венедікт ХVІ. высше уведжене завів до жывота (і заставив латинізацію), такой на другый
день бы ся вшыткы православны церькви в повнотї зъєднотили з Римом і было бы по тісячрічній неєднотї.
Выслїдком бы было, же Святый Дух бы конечно міг слободно (через розлічны містны выходны обряды) в церькви дїяти і в куртім часї бы цїла Африка і Азія прямо спознала Господа нашого Ісуса Хріста а то через свою властну културу і менталіту. А нехрістіане бы конечно увідїли ласку міджі хрістіанами (і міджі обрядами), о котрій латиніци днеська много теоретічно бісїдують, але котрой у практічнім жывотї – винов експанзівной „місійной“ (поправдї еґоістічной) і некатолицькой роботы латиньской церькви на выходї – нїт.

o. Йосафат Владимір ТІМКОВІЧ, ЧССВ, Кошіцї