Інж. арх. Мілан АНДРАШ, к. н., з Братїславы є єдным з тых Русинів, котры стояли на зачатках русиньского руху на Слoвеньску пo нїжній револуції в роцї 1989, главно в Братїславі. В тых днях М. Андраш славить свої шістьдесяты народенины. Народив ся в русиньскім селї Ренчішов (окр. Сабінов), 25. авґуста 1953 в родинї отця Вінцента і матери Марії, якы выховали четверо дїтей – трёх хопцїв і єдну дївку. Здобывати знаня зачав в україньскій школї у роднім Речішові, де выходив 1. – 5. класу, потім 6. – 9. класы выходив у Яровніцях. Середнёшкольску освіту здобыв на Середнїй промысловій школї в Пряшові, по скінчіню котрой пішов штудовати на Факулту архітектуры Словеньской высокой школы технічной в Братїславі. Як абсолвент архітектуры наступив робити до Ставопроєкту в Кошіцях. В роцї 1982 вырїшив свій далшый професіоналный жывот повязати з педаґоґічнов роботов, а од того часу аж доднесь свої богаты скушености з роботы архітекта передає як одборный асістент молодым людём – штудентам Факулты архітектуры сучасной Словеньской технічной універзіты в Братїславі, на котрій – окрем педаґоґа – быв і є на розлічных функціях. Анґажовав ся і анґажує ся і в шыршім сполоченьскім жывотї, але таксамо – з меншыма перервами – в русиньскім русї у нас. У звязи з округлым юбілеём пана Мілана Андраша сьме юбілантови поставили дакілько актуалных вопросів на тему народной ідентіты, русинства і русиньского руху, на якы нам одповів у слїдуючім інтервю.

• Пане Андраш, споминаєте собі іщі на момент, коли сьте ся зачали серьёзно задумовати над вопросом своёй народной ідентіты?
– Зачаткы мого інтересу о властне корїня мож найти в періодї, коли єм зачав спознавати світ. Мій дїдо часто вжывав таку пословіцю: „Од катусты – Руснак тлустый.“ Так ся мі то врыло до памяти, же єм Руснак. У тім пересвідчіню ня укрїпляла і моя мати – ортодоксна хріастіанка, яка все говорила, же наша віра „руська“ і же треба єй утримовати. Першы буквы ня учіла писати азбуков „по руськы“. І „Отче наш“ ня научіла, котрый подля нёй быв тыж „руськый“ (церьковнославяньскый).
Першы рокы навчаня в основній школї проходили по україньскы, де сьме ся учіли таж азбуку, але тота была дакус інакша, як буквы писаны в нашых церьковных книжках, котры сьме мали дома. Кідь єм быв у 1. класї основной школы, до села завели електрику. В тім часї мій стрыко, котрый жыв з нами, ся учів у Пряшові, де купив радіо і гварить дїдови: „Тату, в недїлю будуть по нашому говорити, грати і співати.“ Чекали сьме на другу годину як на годы. О другій годинї ся з радіа озвала звучка: „Говорить Пряшів.“ Што было на зачатку высыланя, то собі уж не памятам, може то быв даякый політічный приговор. Вшыткы слухали, а дїдо стрыкови гварить: „Та єсь повідал, же будут говорити і співати по нашому. Та як по нашому, кідь я ніч не розумлю.“ То ся мі тыж врыло до памяти, же українчіна, яку сьме чули і з пряшівского радіа – то не є наша реч. Но але нашы русиньскы співанкы сьме на тій фреквенції кажду недїлю слухали. Также русиньске пересвідчіня єм здобыв дома. В школї і кідь ся учіло по україньскы, але учітель быв з Дачова (ґрекокатолик), може абсолвент руськой препарандії, а в селї говорив лем по шарішскы і про розвов народной ідентіты містных Русинів ніч не робив. Тото істе было в церькви. Священиком быв родак з Михаловець, великый Земплінчан, і до села пришов за покуту. Перед роком 1952 быв шефредактором редемпторістічного часопису в Михаловцях, боёвав проти Ґойдічови і за словеньскый язык у церькви. Цїлый час мого жывота село не мало щастя ани на русиньского учітеля, ани на русиньского священика. Выслїдком того є, же жытелї села суть днесь скоро цалком засімілованы. Стары міджі собов іщі говорять в нашім русиньскім діалектї, але молоды уж лем „гуторя“. Русиньске пересвідчіня ня тримало і на середнїй школї, але не мав ня хто притягнути к Русинам. У 4. класї в танечнім кружку в Пряшові єм спознав єдну Русинку, а тота ня завела до Руського дому. Одтогды ходив єм там на розлічны акції, но танцёвати або співати єм не мав час, бо середня школа была тяжка. Таёмником в клубі Руського дому тогды быв Михал Гудак. В тім часї єм зашов і до україньского радіа за редактором Андріём Рудловчаком, з котрым сьме приправили півгодинову релацію о нашім селї. Чудовав єм ся, же моє выступлїня редакція приправила в україньскім языку, но А. Рудловчак мі „высвітлив“ барз просто, же кідь хочу мати в радіу релацію о своїм роднім селї, та мушу своє выступлїня прочітати по україньскы. Кідь єм штудовав на высокій школї, та зась єм ходив на русиньскы балы, котры орґанізовав Михал Калиняк з україньской народностной орґанізації. Там ня втягли до співацького колектіву. А там ся мі зась і іщі веце отворили очі, кідь роджены Українцї нам Руснакам зачали вытыкати, же „чом так шкаредо бісїдуєме“. Мій внутрїшнїй вопрос быв: „Є моя реч шкареда?“ І пришла револуція 1989 року. На школї сьме такой по отворїню граніць зачали зо штудентами ходити за Запад. На єдній тыжднёвій екскурзії до Швайцарії переходили сьме таков долинов, а тогды архітект Ротлісберґер, якый нас спроваджав, підкреслив, же є то долина ретороманьска з 14 тісяч жытелями, котры мають своє радіо, телевізію, школы, універзіту а же в їх материньскім языку суть надпис на папірёвых банковках. То у ня знова выкликало вопрос: „Чом мы Русины не маме свої школы, радіо, телевізію і інше?“ Міцно єм над проблемом роздумовав і повів єм сі, же мушу дашто про то зробити. На вырочній громадї україньской орґанізації в Братїславі – тїсно по револуції – выступили членове Гелена Гайдова-Жыдовска і Ян Біцко з тым, жебы ся наша орґанізація мала переменовати на русиньску. Зо сто участників сьме были лем троє, котры підпорили тоту пропозіцію. Но а одтогды єм уж веце у Українцїв не быв. З панї Гайдовов-Жыдовсков сьме заложыли братїславску Містьску орґанізацію нововзникнувшой русиньской орґанізації на Словеньску – Русиньской оброды (РО). На 2. Сеймі Русиньской оброды в Гуменнім єм быв зволеный за члена Коордіначного выбору РО і потім цїлых десять років єм робив посередництвом аґітачных, пропаґачных і різных културных акцій про розвиткок свого, русиньского, подобно як Ретороманы у Швайцарії. Робота ся дарила, а то робили сьме єй в нелегкых условіях, коли нам Українцї грозили вшыткым можным. Недостатком было, же в тім часї скоро не было з кым робити, в Братїславі было лем пару надхненых людей про русинство. Днесь хоць ту є цїла копа людей, але каждый хоче мати функцію. Но основным є выслїдок, а не функція. В русиньскім русї єм ся як член Рады влады СР про народностны меншыны причінив о то, же русиньска народность ся дістала до списку народностей Европской унії. Быв єм єдным із шестёх людей, котры засновали Здружіня інтеліґенції Русинів Словеньска, причінив єм ся і я за то, жебы ся зачав учіти на основных школах русиньскый язык, але главно взяв єм участь на приправах і орґанізації святочного акту выголошіня кодіфікації русиньского списовного языка на Словеньску, якый ся одбыв 27. януара 1995 у Братїславі. Тот акт проходив у інтернатї Дружба, де в тім часї директором быв мій добрый камарат Іван Данё. Він на мою просьбу забеспечів салу про святочный акт выголошіня кодіфікації і просторы про реалізацію міджінародного семінара о русиньскім языку. В тот день єм забезпечів і салу в інтернатї „Mлада Ґарда“, дe вeчур была славностна вечеря і забава. Зась але вдяка приятельству з компетентныма особами. Нажаль, на тоты факты ся уж якбы забыло, што ся вказало і того року, коли ся одгалёвала памятна табла к 15. річніцї кодіфікації русиньского языка на стїнї братїславского інтернату Дружба. Забыв на то і пан Іван Бандуріч, котрого єм в інтернатї уквартелёвав і котрого єм поставив к дверям, якы вели до салы, жебы котролёвав вступ участників і гостїв.

• Были сьте у першій лінії русиньского руху нелем в Братїславі, але і на Словеньску, зато бы нас інтересовало, як оцїнюєте тоту етапу в розвою русинства.
– Были то рокы бурливы, рокы смілых людей, рокы повны непорозуміня з боку дакотрых політічных дїятелїв, їх неґатівных проб забранити акту выголошіня кодіфікації русиньского літературного языка і вшыткого, што ся тыкало Русинів і їх културно-народностного жывота. Были то тверды бої і з нашыма янічарями, котры были способны (а суть іщі фурт) за фарізейску коруну запродати свій народ. Но вообще собі думам, же мала горстка людей в русиньскім возроднім процесї на Словеньску досягла великы успіхы, хоць не вшытко є днесь так, як бы то мало быти...

• Пізнїше сьте ся перестали анґажовати в русиньскім русї, главно в Братїславі. Чом?
– В русиньскім русї єм ся перестав анґажовати з дакількох прічін:
1. В тім часї єм реконштруовав квартель і дакотры люде з Братїславы ня зачали обвинёвати, же реконштрукцію роблю „за русиньскы пінязї“. Же „зо Зозуляком єм перегайдакав великы пінязї Русиньской оброды“... Правда была така, же акції, якы сьме орґанізовали в Братїславі, вшыткы ся платили на фактуры. В Братїславі сьме не мали касу ани рахунок в банцї. Фактуры ся выплачали з центра у Пряшові, де была і учновнічка, і компетентны люде з правом підпису на перевод пінязей. Обвинїня ня барз уразило, бо вшыткы дорогы до Пряшова каждый другый тыждень і кельчік з тым споєный єм платив зо своёй властной піняженкы. І многы акції ішли на мій рахунок. Кідь єм собі зраховав свою страту, пришов єм на то, же такым способом єм „окрав свою родину“ приближно о 40 тісяч корун. Іщі щастя, же в тім часї ся мі дарило як архітектови...
2. Моя жена мала великы здравотны проблемы, зато сьме мусили купити хыжку коло купелїв Подгайска. Зачали сьме там реґуларно ходити, а на русинство мі зіставало менше часу.
3. В роботї ня зволили за председу Академічного сенату Факулты архітектуры ТУ, пізнїше за члена цїлоуніверзітного академічного сенату, што ня часто дость затяжовало.
4. В містї свого бываня ня зволили за посланця Містного заступительства Братїслава-Рача, і тота робота собі выжадовала час.
5. Як авторізованый архітект єм діставав інтересны понукы, якы были важны про забезпечіня родины.
6. В русиньскім русї в Братїславі зачав інтензівно робити Ян Липиньскый в ЗІРС-ї, і акції были дупліцітны.
7. Но главно нашы сполочны найвызначнїшы цїлї в русиньскім русї были сповнены. Русины мали своє высыланя в радіу, телевізный маґазін, школы з навчанём і навчалным языком русиньскым, свій Театер Александра Духновіча, Інштітут русиньского языка і културы Пряшівской універзіты і СНМ – Музей русиньской културы в Пряшові.

• Як оцїнюєте сучасный русиньскый рух на Словеньску і за ёго граніцями.
– Русиньскый рух слїдую переважно через інтернет, новинкы, радіо. Думам собі, же Русины ниґде не суть спокійны. В каждім штатї мають проблемы. Всягды бы ся потїшыли, кібы народностна політіка Русинів была лїпше підпорована штатом. Тїшить ня, же про підкарпатьскых Русинів задули лїпшы вітры на Українї, бо ту жыє найбівша маса Русинів. На Словеньску віджу проблем в тім, же в реґіонах, де жыють Русины, не є роботы, і так молоды одходять до іншых частей Словеньска, главно до Братїславы і за граніцї штату. Тоты Русины, што зістали дома, не мають барз інтерес приголосити свої дїти на навчаня русиньского языка, а ту є найвекша хыба. К возроджіню народной гордости Русинів бы у векшій мірї могло приспіти веце русиньскых отцїв духовных. Дость велё їх посылають на Земплін, а на русиньскы села посылають словеньскых священиків, якы словакізують нашу выходну літурґію, і так ліквідують наш дакількосторічный выходный обряд, звыкы, традіції, язык, што мож прирівнати лем к барбарам в арабскых державах.

• Видите даяку перспектіву у підвышованю якости русиньского руху і в чім бы ся мала проявити в будучности?
– Перспектіву віджу в молодых. Кібы Пан Бог нам дав холем двадцять такых, як Петро Штефаняк або Мартін Караш. Такых нам треба по селах, жебы зошмарили гарджу українізації з Русинів і запалили векшый огень русиньской гордости. Главно у молодежи.