Свою статю зачну цітатом од Мґр. Анны Дзурёвой із Міджілаборець:
„Кідь порінюю свій жывот на Українї і по навернутю на Словеньско, мушы повісти, же на Українї єм не зажыла тілько уражок, уближованя і понижованя, як на Словеньску. На Українї єм ся чула рівноправна, мала єм смак до жывота, вшытко ся мі дарило. То єм ходила „по уха“ в болотї на накладовій части авта в морозній хвилї, дакілько кілометрів боса з коровами по стернянцї, по лїсї, но то ня так не болїло, як псіхічне пережываня на Словакії...“

Єдна з найвекшых републік бывшого Совєтьского союзу, котрый ся роспав, – Україна, стала ся сувереннов і самостатнов. То выголосив на своїм засїданю україньскый парламент. 1. децембра 1991 стала ся історічна подія – на Українї перешло референдум, яке підтвердило акт выголосїня самостатности Україны од 24. авґуста 1991. Веце як 90 % жытелїв Україны, што взяли участь на Всеукраїньскім референдумі, підтвердило рїшіня того законодарного орґану... Говорити о Українї, можно, і я мам право, а то немале, бо у бывшым Совєтьскім союзї єм пережыв 16 років, з того 13 на Українї, а 3 в Побалтіцї (Латвії, Лотиску, Естонії), Казахстанї і выходніій Прусії (теперїшня Калінїнґрадьска область Руской федерації) як вояк совєтьской армады. На Українї прошла часть мого дїтинства, там єм пережыв свої молоды рокы.

Патрю к тым людём, котры в тяжкім і нащастнім про нас 1947 роцї, обаламучены совєтьсков лжывов пропаґандов, оптовали, значіть, переселили ся на Україну, де много років пережыли голод і холод, сталінщіну і беріёвщіну, колектівізацію і хаос, „частливый і радостный жывот“ в колхозах і совхозах, свойволю і аґресівность од містных, окресных і областных партійных і штатных функціонарїв і недоброжычливость, ворожость, неприязень і злость жытелїв із їх саркастічныма припомінками: „Чого ви на нашу землю приїхали?... Забирайтеся геть з нашой батьківщини... А щоб вас... А що ви тут шукаєте?...“

І кідь по Валній громадї была принята резолуція о заказї выужываня дїтьской робочой силы, на Українї, як і в цїлім Совєтьскім союзї, наповно і дале ся выужывала робота дїтей. А главно в колхозах і совхозах, де нам, дітём, як і нашым родічам ниґда не было заплачено за нашу рабску роботу! Также то не была рабска сполочность? А притім на челных стїнах в школьскых класах висїли потреты Ленїна і Сталіна, з плаґатом міджі нима: „Спасибі товаришеви Сталіну за щасливе дітинство“. Неприродный голод, біда, терпіня, хаос, безправя, безрадность были всягды, на каждім кроцї. Вышкіряв на нас зубы закон соціалізму: „Од каждого подля ёго способностей – каждому за ёго роботу“. То было де юре. Але в реалности там платив другый закон, де факто: „Як не украдеш, так не пережыєш“.

Нїт, я на патрю ку тым „експертам“ і „зналцям“ Україны або Совєтьского союзу, котры з выходного Словеньска по скінчіню середнёй школы без жадного конкурзу, не по выберї, але на основі набору, одышли штудовать до Совєтьского союзу. Я молодеж зо “стран народної демократії“ были посланы штудовати до Москвы, Ленїнґраду, Кієва, Одесы, Волґоґраду... Они мали великы штатны штіпендії, котры їм выплачовало Міністерство школства Чеськословеньско. Докінця мали высшы штіпендії, як їх професоры платы, або баници, желїзарї, о робітниках у заводах і колхозах ани не говорю. Мали підпору своїх учітелїв а шыроко одкрыты дверї барів, рештаврацій спомянутых великых міст, де ся „учіли“. За пінязї Міністерства школства ЧСР были лїпше выоблїканы, наприклад, як їх україньскы доценты і професоры. З мінімалныма основныма способностями і знанями одышли штудовати „до Руска“ і як-так закінчіли (не вшыткы) совєтьскы высокы школы. А міджі тым з повно набитыма піняженками, кідь їх фінанцовало Чеськословеньско, ходили по барох і рештавраціях, робили зо себе фраїрів. По навернутю до Чеськословеньска, тоты абсолвенты твердили о собі, же добрї познають Совєтьскый союз і Україну.

Хотїв бы єм повісти їм тото: „Вы познате бывшый Совєтьскый союз і Україну лем поверхно, вы видїли СССР і Україну лем з облаків влаів, універзіт і інштітутів, по припадї з кієвского Крещатіка а іншых намість, але главно з тамтешнїх барів і рештаврацій.“ Я познам Україну, але і бывшый Совєтьскый союз, з іншого боку, бо на своїх плечах вєдно зо своїма родічами і іншыма ческькословеньскыма оптантами-переселенцями зо Словеньска єм видїв, зажыв плач і біду великого україньского народа в часах сталіньской і беріёвской беззаконности і свойволї. Бо відїти і познати жывот і реалность Україны як туріста з „Влаку дружбы“ або як загранічный нштудент із Крещатика і іншых кієвскых намість, або з барів і рештаврацій, а відїти і познати жывот і реалность з колхозной стайнї, машталнї ці од молотячкы на кохозній або совхозній стернянкы – якый то великый роздїл! Давам за правду нашым реоптантам, якы говорять: „Хто не жыв в Руску, на Українї, тот не знать, што є жывот, што є біда.“

Менї ся днесь ани не хоче вірити, же сьме выростали в такій невгодній атмосферї, такімм оточшіню. До семой класы сьме, дїти, ходили босы. Електрика, радіо, телевізор, телефон, маґнетофон, ґрамофон, годинкы, асфалтова дорога, автобусове споїня, здравотна старостливость, школьска їдалня, тепло в класах в зимнім періодї, то были річі, котры сьме втогды ани не познали. Так єм сі запамятав Україну... Оно і не дивно, кідь 90% продукції Україны ішло до „Союзу“ і на „інтернаціоналну поміч розвоёвым штатам“ шыроко-далеко за граніцї (Азія, Африка, Латиньска Америка). Теперь Україна стала вільнов і сувереннов державов, є то скоро 50-міліоновый штат, многонародностный, з величезным економічным потенціоналом, з невчерпательным природным богатством і засобами. Вірю, же настане тот час, кідь Україна не буде куповати зерно споза граніць, але сама го буде пестовати і продавати, як то было колись, до большевицького перевороту в 1917 роцї. Бо з таков уроджайнов землёв можно кормити нелем саму Україну, але і цїлу Европу, лем треба нового і доброго ґазду, господаря. Шастливу путь, тобі, моя друга отчізно, країно мого дїтинства і тяжкой, але прекрасной молодости! Желам ті і твому народови лем добру, щастливу судьбу!