3. септембра 2010 добило сердце русиньского народного поета – Николая ГВОЗДЫ, котрый быв похованй у родній Ладомировій (окрес Свідник) 5. септембра 2010. Перестала грати ёго поетічна ліра...

Николай Гвозда ся народив 1926 в Ладомировій в бідній рольницькій родинї. Ёго нянё одышов до Арґентины за роботов два місяцї перед ёго народжінём. Зо своїм нянём ся за свого жывота Николай не стрїтив. Выростав з мамов а свої дїтьскы рокы перебыв у ладомирівскім православнім монастырю. Там здобыв освіту, шырокый розгляд, што му помогло в ёго жывотї. По скінчіню школы зачала ся ёго кривуляста путь жывотом. Спершу быв робітником, якый помагав при будованю штатных путей а од 1942 року ся зачав учіти за автомеханіка у фірмі Ванчуры у Крайнїй Полянї. Н. Гвозда з вдячностёв споминав на свого учітеля, Чеха Їрку Главічку, котрый го много навчів.
Осїннї фронтовы днї Н. Гвозда пережывав в евакуації у Фінтїцях коло Пряшова. По навернутю домів, чекали вшыткых Ладомирчанів днї голоду, холоду і грозьбы од воєньской муніції. Было треба побудовати нову хыжу, бо стара была знічена. Наперек вшыткым тяжкостям Николай Гвозда нашов у собі достаток сил і в Кошіцях докінчів курз автомеханіка і здобыв шоферьску леґітімацію із вызнаменанём. Потім наслїдовала, не двойрічна воєньска служба, але лем пятьмісячне воєньске цвічіня, бо Николай быв єдиным жывителём родины.
Од 1951 року аж до одходу на пензію Н. Гвозда робив як шофер автобусу ЧСАТ у Свіднику. Ходив на різных лініях Свідницького окресу, стрїчав ся із множеством людей і часто выслухав їх судьбы, позоровав жывот і красы родного краю. Выслїдкы того познаня і природный талент были основов того, же Николай Гвозда вшытко віджене, почуте і пережыте формуловав до стихів, котры публіковав у заводных новинках „Доправак“ і в україньскых новинках „Нове життя“. Выступав у розгласовах релаціях СРо у Пряшові. За вызначной помочі літератів І. Мациньского і Г. Рудловчаковой Николай Гвозда выдав два самостатны україньскы зборникы поезії: „Маковицькі дзвіночки“ і „Сільські одповіді“. По „нїжній“ револуції вышли му далшы два зборникы, але уж в ёго роднім русиньскім языку: Квіткы з моёй загородкы (Пряшів : Русиньска оброда, 2002) і Сповідь Русина (Пряшів : Світовый конґрес Русинів, 2006). Ёго поезія ся дістала і до такых колектівных зборників, як: „Зелений віночок – червоні квіточки“, „Карпати піснею вчаровані“ і русиньского – „Тернёва ружа“. Свої стишкы до кінця свого жывота публіковав у свідницькій періодічній пресї, але і в русиньскых Народных новинках. Нажаль, веце нас не порадує далшыма поетічныма рядками, уж не высловить свої погляды, думкы і пережываня...

Вічная ёму память!