В нaуцї і культурї стрічаме ся с особностями, котры суть нам добрї знамы, але многы вызначны люде суть знамы лем в узкім кругу своёго научного ці умелецького оточіня. К такым бы сьме причленили в кругу своїх людей добрї знамого, але і важенего одборника в своїм фаху – історіка доктора Павла Гапака, доктора наук, котрый цїілый свій професіоналный жывот провів на Словеньску, точніше в Братїславі. Він жыв за горами своёго краю аж так „далеко“, же Русины на выходнім Словеньску сі на нёго офіціальноі не спомянули ани при ёго вызнамнім юбілею – 80 років., котрых ся дожыв. Moлодеж проявила інтерес зознамити ся з жывотнoв драгов нашого юбіланта, могло бы ся єй здати, же чітать лем выдуману художню фікцію, котру творила не судьба єдного чоловіка, але ёй писав мудрый майстер-умелец. Але писав ёй самотній жывот, котрый никому ніч не даровав, од котрого скоріше требало нераз „вырвати“ кусок хлїба, абы чоловік мог дожыти ся завтрашнёго дня. Павел Гапак о своїх жывотніх зачаткох споминать як о „дуже тяжкых часох“. Ёго перше місце, де ся зачала писати ёго жывтна путь, было село Пінковцї недалеко окресного міста Собранц, а то ся стало 25. децембра 1931 року. Формалный погранічный простор міджі Словеньском і Підкарпатьсков Русю позітівнї і „неґатівнї“ овпливнили ёго школьскы рокы, бо по скінчіню третёй класы україньской ґімназії в Ужгородї, точнїше „руськой ґімнзії, котра в часї мадярьской окупації офіціальнїі называла ся „ruszin gimnázium“, продовжоувати штудії в ужгородьскій ґімназії уж з політічных причін не міг. А в Михалївцях, де ся находила словеньска ґімназія, „не походив“, бо ёго там не прияли про недостаток місця.

Про нашого юбіланта начали ся часы сполочного роботованя з няньком, котрый зо сокыров в руках змайстровав не єдну стріху на домах, не єдну дрыварню або і сыпанцї. „Была то тяжка робота од скорого рана до пізднёй ночі. „Роботы было мало, а жыти требало. Маєток быв мізерный – фалаток землї і єдна коровка“, споминать пан Павел. Але на щастных частї е запозерать ся щастя. Допоміг му старшый брат, котрый вєдно з няньком дезертовали з Трансілванії, де будовали обрану Мадьрьска перед наступуючов Червенов арміадов. Брат зачав учіти в селї Дубрава, в Сниньскім окресї, од котргого ся Павел дізнав, же і в Гуменнім єкзістує руська ґімназія. Амбіціозный і наданый паробок довго не роздумоував – в половинї октобра 1945 року сполочнї з братом піше выбрали ся до Гуменного через Орехову, Тібаву і Підгородь, де переночовали у родічїі Міттерпака. З Дубравы до Стащіна через Снину уж было ближе і до Гуменного, але двойднёве путованя довше як 89 кілометрів „боканчата“ не вытримали. Але окрім боканчат ту была іщі друга сила -- певна Павликова воля „выбити ся в люди“, здобыти потрібну освіту, котра бы была достаточнов заруков хосенного і творчого жывота. До Гуменного дошыв босый, такого там стріти і ёго першый професор Андрій Дрібняк (боканчата были в цанїстрї, жебы ся так скоро не подерли!). Але в інтернатї про братів не нашло ся на спаня ани єдно вольне місто і прото ся в ту істу ніч мусили пішо вернути до Дубравы. Лем зрідка по дорозї притрафили ся ім фурмане з возами. Одпочівали на стромах і на камінях, о їдлї збыточнї было думати – ошіпкы были їх захранов. На другый день скінчів ся їх першый в жывотї супермаратон – аж в Пінковцях. Вернув ся, жебы мамка му з домашнёго дрелихового полотна ушыла ногавицї, кабатик, але приготовила і остатнї в школї потребны річі.

Друга дорога з віцём до Гуменного уж была „паньска“ – ішло ся пішо, автобусом і влаком, де ёго накониць „притулила“ Липова уліц – першу ніч спав з подобными щастливцями в квартирї С. П. Бунґаніча – де інде як не на землї, бо не нашла ся солома до стружляка. На другый день чернацтьрічный юнак быв уж спокойнїшый, бо в недалекых Кудловцях ся нашов ґазда, котрый му подарував потребне множство соломы. „О постелі было іщі скоро думати, так як сьме не могли зо зачатку думати о стільцях в класї – писало ся по стоячкы,“ споминать пан Павел. Атмосфера в гуменньскій ґімназії была на роздїл од ужгородьской выразно інша. В Ужгородї пановала атмосфера націоналістічного великого Мадярска, де учіло, молило і говорило ся лем по мадярскы, молило ся за Мадярско – за царьство небесне на землї. Штуденты были векшынов з паньскых родин, добрї одїты і матеріално забеспечены. В Гуменнім зышла ся інша аудіторія штудентів – были то дїти худобных рольницькых русиньскых родин. Ту паноувала тмосфера взаємного похоплїня, взаємной увагы і помочії, бо вшыткы были єдной соціалной кровной ґрупы, де нераз в родинах рано їли „тромпакы, на обід тромпакы з капустов а вечур тромпакы з молоком“. Але так ся жыло і в селї Лумшоры, Перечінского окресу, де жыв і робив будучий отець пана Павла, котрый найвеце думав о завтрашнїм днї своїх дїтей. Він їх підтримовав і посылав до школ. Офіціальнї в Гуменнім была „Русская ґосударственная ґимназия“, але в скуточности то была перша русиньска ґімназїя, яка уможнила стовкам талентованым русиньскым хлопцям і дївчатам дістати атестат зрілости і потребны знанія, котры стали ся добров основов про здобытя найрізнїшых высокошкольскых знань і професій. Ту молоды люде першый раз стрїтили ся і нашли на цїлый жывот приятелїв, ту стрїтили одданых і обетавых учітелїв-одборників, ту могли спознати і політічну несправодливость (арештованя людей за „протиіштатне діятельство).

По скінчіню ґімназії в 1950 році Павел Гапак зачав штудувати на Філозофічній факулті Словеньской універзіты в Братіславі, але уж в 1952 році як успішного штудента-штіпендісту послали далше проглибувати знаня на Філозофічну факулту Ведецкой універзіты Лоранта Ётвоша в Будапешті, де штудував до 1954 року. Єден рік він преднашав і на Высшій педаґоґіцкій школі в Пряшові а в 1955 році наступив до ашпірантуры в Історичнім уставі Словацкой академії наук, де працював аж до 1991 року, коли одышов на заслуженый одпочінок. Научнов областёв ёго серця была проблематика історії словеньского желізярства од кінця вісімнастого стороча аж до 1867 року. То быв і назов ёго кандідатськой роботы, котру успішні обгаїв в 1959 році. В скуточності шыршов темов ёго выскумной роботы былa господарьска і соціална історія на Словеньську в 19. i 20. сторочi. Темов докторской дізертачной роботы была Господарьска і соціална історія Словеньска од конца 19. стороча до 1918 року, котру обгаїв в Історичнїм уставі САН в 1987 році. Немалу позорність венував і темі зачатків словеньского роботницкого гнутя і проблематиці соціалной демократії. В своїх научных роботах він слідував історію промыслу подля єднотливых областей: історію пінязїв, торговлї, транспорта і споїв, аналїзував всеобщю господарьску сітуацію а з нёв і діскріміначну політику угорьского штату, яка ся найвеце дотыкала словеньскых подникателів, дробных жывностників і рольників. Сучасні слідував і техничный уровень промыслу, транспорта, уровень техницкого і одборного школства, як і сітуацію в премыслові революції і ёй вшеобщі дослідкы на жывот обывательства. На позаді всебщіх теоретичных аналіз техничного розвоя він конкретнї поуказав на зміны в соціалнім і народностнім складі жительства міст Прешова і Жіліны, а зміны в желізярстві аналізував на прикладі фабрикы в Праковцях.

Окрему увагу П. Гапак венував соціалній сітуації нанятым робітникам в промыслі, ремеслах і в сельскїм господарстві з погляду народностной політикы в Уграх. Він слідував і взник та роботу сполкїв, якы взникали на взаємну подпору в тяжкій соціальній сітуації, слідував взник профсоюзных соціално-демократичных орґанізацій, характер і обсяг іх пресы, рух на оборону соціального поставліня, рух за узаконїня основних гражданьскых прав і слобод, але предовшыткім рух за волебне право і згромаждёваце право. Словеньску соціалну демокрацію а с нёв і профсоюзны орґанізыції автор внимав як долежиты центры словеньской културы, освіты в зложітых сітуаціях народностного і соціалного утиску. В тім контексті выкреслює представителів словеньской соціалной демокрації, котры в своїх выступлінях на стретнутях зо сіпатізантами, на цілословеньскых, цілоугорьскых зїздох і на зїздох Ческословеньской соціалній партії непрестайні поуказовали на соціалный і народностный утиск, але і на тяжку сітуацію словеньцкай роботників в Угорску і цілого словеньского народа. Найнаданішым оратором словеньского соціално-демократичного руху быв Е. Легоцкый, котрого зволили в 1918 році в Турчанском св. Мартині до выконного выбору Словеньской народной рады.

П. Гапак не забыв ані на своїх родаків - Русинів. І кідь то не была про нёго домінантна выскумна тема, часть своёго научного часу венував і історії Русинів в Угорьску, іх вызначным представителям – М. Драгоманові, Грушевскому та іншым. Свої штудії уверейнёвав в часописі Дукля в Прешові. По скінчені роботы в Історичнім уставі САВ П. Гапак робив в Надації Емануела Легоцкого, котру заложыв сполу с Антоном Данєлом прі Соціалнодемократицкі партії Словеньска. Главне посланя Надації, котра была поменувана по закладателёві Словеньской соціалнодемократицкой партії (1907), Словеньсках роботницкых новинёк, (1904) і словеньсках просоюзів (1906), было дослідні пробадати історію словеньского соціалнодемократичного і роботничого гнутя од ёго взнику аж до днешных днів.

З погляду міжнародного сполупрацюваня Гапак быв членом міжнародных груп на выскум історії соціално-демокртичных партій і соціалного руху. В 1967 році він сполу с ческым істориком З. Шоллем заложив міжнародну орґанізацію – Іnternationale Tagung der Historiker der Arbeiterbewegung (ITH) a пізніше розшыреный на Іnternationale Tagung der Historiker der in der Arbeiter – und anderen sozialen Bewegungen. Выконый выбор мать сідло в Вені в Архіві ракуського руху одпору а каждорочні в місті Лінц ся успорядувавуть конференції, на котрій П. Гапак як єден з основателів організыції, правіделні зучастнює ся на ній. В септемрбі 2011 році він быв докіця зволеный до ёй сімчленной честной рады. На конференції бере участь преважні з Европы, але і з Азії около 120-130 істориків. Він быв і членом групы історіків бывшых соціалістичных країн, яка пацювала прі Уставі славістікы і балканістікы в Москві. При своїм професійнім напредувані він абсолвовав веце кратшых і довшых штудійных заграничных дорог – в Уставі евроской історії в Могачі, в Надаціая Фрідріха Еберта в Боні, в Реннеровім уставі в Вені і. п. До днешніх днів Гапак є співпацовником Надації Фрідріха Еберта.

Ёго жывотній ітінерарій є богатый не лем на научны успіхы, але то была і дорога к характеру чоловіка, к ёго людской доконалости. Пан Павел не народився в арістократицкій родині, де бы од самого зачатку ёго родине простридя пестувало в хлопцёві добры характеровы властності. Природа го обдарувала векшым даром – пріродзеныма цностями – віров, надіёв і ласков к жывоту, вдяка котрым він доказав в нім переконати многы проблемы, котры ся му ставляли до дорогы. Він не взбудджує доєм чоловіка повной істоты, розгодності, катеґорічності, або незломной силы. Тім веце чоловік, котрый побуде при нім короткый час, може почувствовати, же є то тиха, силна особность певного характеру, чоловік, котрый є вірный своїм прінціпом, вытырвалый, обетавый і сталый своїм чувствам. Лен він знать о вшыткых „нюансах“ поєдинка в своїм жывоті, котра го прывела (можно) аж к аскетизму. Пан Павел. Доволю сі поздравити Вас не з вашым жывотным юбілеём, але поздравити вас як чоловіка, котрый і днись, а можно як раз праві днись може быти тым найяснішым взором не лем про молодых людей (і Русинів), але про вшыткых, котры не нашли ся в жывоті, не нашли своє місце під сонцём. Хочу поздравити вас, пожелати вам доброго здоровя до далшых років і подякувати за вшытко і вшыткых, котрым сте роздавали свою науку і людскость. Многая і благая Літа.